Коли путінська пропаганда переписує історію Другої світової війни, ми не втомлюємося нагадувати, що підрозділ, який увійшов до Аушвіц-Біркенау 27 січня і звільнив центр вбивств, складався переважно з українських солдатів.
«Це було в січні. Лише кілька людей могли говорити»
Анатолій Шапіро народився в родині українських євреїв у 1913 році в Краснограді, поблизу Харкова в Україні. Він був одним із перших військовиків, хто увійшов у січні 1945 році до сумнозвісного концтабору, коли звідти втекли німецькі наглядачі. Саме його підрозділ відкрив браму Аушвіцу I, а потім Аушвіцу II. Те, що він там побачив, залишилося з ним на все життя. У 2006 році президент України Віктор Ющенко посмертно нагородив майора Анатолія Шапіра званням Героя України.
Колишній військовик залишив спогади, де він описав усе, що побачив та зрозумів про нацистську машину смерті.
Фото: Аушвіц II, табір смерті Біркенау
«СС хотіли стерти всі сліди свого злочину, безпрецедентного в історії людства. Але їм це не вдалося».
У 2005 році, на 60-ту річницю визволення Аушвіца, Анатолій мав уже 92 роки. Він не зміг бути присутнім на офіційних урочистостях, але відповів на кілька інтерв’ю. Зокрема, він поділився своїми спогадами про жах, про «речі», які, за його словами, він все ще бачив у кошмарах 60 років потому, з ізраїльським інформаційним агентством JTA: «Ніщо з того, що ми бачили раніше, не підготувало нас до того, що відкрилося в Аушвіці».
27 січня 1945 року «коли ми відчинили двері, то побачили один барак, потім інший, і так до сотні бараків. (…) Я дивився на людей, вони були всі шкіра та кістки. Босоногі, хоч було дуже холодно. Вони не могли навіть повернути голови, просто стояли закляклі, наче мертві».
«Я їм сказав: «Ви вільні!» Вони не розуміли. Деякі з них торкалися наших рук і питали: «Це правда? Це правда?»
Шапіро знайшов жіночий барак, де перебувало близько 650 трупів. «Більшість з них були жінками, які померли від виснаження або були розстріляні членами СС попередньої ночі», – згадує він.
Солдати з його підрозділу переходили з барака в барак. Він згадує: «Коли я відкрив чергові двері, то побачив кров, мертвих людей, а між ними ще живих і голих жінок… Ми не могли залишатися там жодної секунди. Ніхто не поховав мертвих. Це було жахливо. Солдати з мого батальйону попросили: «Відпусти нас. Ми не можемо залишитися. Це нестерпно».
У чоловічих бараках коївся такий самий жах, як і в жіночих.
Фото: Музей Аушвіц-Біркенау
«Люди були голі, або в легкому одязі і без взуття, на морозі, це був січень. Лише одиниці могли говорити, вони не мали сил. Але дехто висловлювався, дуже повільно. [Вони розповідали, що] раз на день їм давали трохи води, не давали хліба, взагалі нічого. Якщо хтось помирав, інші забирали його одяг, щоб зігрітися. Люди помирали від голоду і холоду (…) Я був шокований, спустошений».
Шапіро згадує за два дитячі бараки.
«Ззовні було написано “Kinder”. Але всередині було лише двоє живих дітей, всі інші загинули в газових камерах або перебували в «лікарні», де нацисти проводили над ними медичні експерименти. Коли ми зайшли, діти заволали: «Ми не євреї!»
«Виявилося, що вони насправді були єврейськими дітьми, і що вони боялися, що їх забирають до газових камер».
Фото: Музей Аушвіц-Біркенау
У 2005 році офіцер також розповів, що «через утиски єврейства в колишньому Радянському Союзі» він не тільки не знав точну кількість жертв у таборі, але й того, скільки євреїв вбили нацисти загалом. Він дізнався справжню цифру – понад 6 мільйонів, – лише у 1992 році, коли він і його сім’я іммігрували до Сполучених Штатів.
У 2005 році Шапіро був запрошений до Польщі, виступити з промовою в Кракові на церемонії з нагоди визволення табору 27 січня. Він не зміг бути присутнім, але вважав за необхідне розповісти про те, що він бачив, «щоб майбутні покоління пам’ятали». Він особливо наголосив, що не міг розповісти про те, що бачив у колишньому СРСР. «Якби я розповів про те, що бачив, мене б відправили до в’язниці», – сказав він.
«Я ніколи не забуду того, що сталося в Освенцимі і під час війни з 6 мільйонами людей і з усіма тими, хто загинув від рук нацистів».
У Сполучених Штатах він зміг написати і опублікувати свої мемуари «Я пам’ятаю цей день » і «Зловісний марафон».
Шапіро помер у 2005 році, в той самий рік жалобних урочистостей. Він похований на кладовищі Бет Мозес на Лонг-Айленді.
«Далеко від лиха та побоїв, ми можемо зануритися в себе і помедитувати. Відчути шлях, де все вказує, що ми вже не повернемося. Ми подумки їдемо в опечатаних вагонах, бачимо, як наші дружини і діти йдуть у небуття; і ми, тепер уже раби, сотні разів проходимо монотонний шлях на нелюдську працю, мертві для самих себе, перш ніж померти для життя, не залишивши по собі згадки. Ми не повернемося. Ніхто з затаврованих не вийшов звідси, щоб розповісти іншим чорну правду про те, що людина в Аушвіці могла робити з іншою людиною». Прімо Леві, італійський письменник і доктор хімії, у своїй книзі розповідей про депортацію до концтабору Аушвіц «Якщо це людина» («Si c’est un homme»).
Першим до табору потрапив український танкіст Ігор Побірченко.
Командував батальйоном майор Анатолій Шапіро, український єврей.
Zakhor на івриті означає «Пам’ятай!».