Як і всі звичайні люди, Богдан Сильвестрович був суперечливою фігурою, часом навіть одіозною. Його робота Міністром культури, його «представництво» при Вікторові Януковичеві, його театральні сварки на посаді художнього керівника Театру української драми ім. Івана Франка та багато-багато чого ще, будуть обговорюватися з часом, коли вляжеться туга за втратою надзвичайного актора, хто міг на екрані передати увесь спектр людських емоцій, почуттів та дій, типажів, характерів і професій.
Він міг однаково переконливо зіграти як Керенського, так і Богдана Хмельницького, Мазепу і Брежнева, українського партизана і кадебіста, архієрея і безбожного батька. Понад сотня ролей в кіно і ще більше ролей в театрі, десятки нагород, відзнак та дипломів, — він був одним з найвпізнаваніших людей на всій території колишнього Союзу.
Його впізнавали за голосом, — ШіФу з «Панди кунг-фу», озвучений Ступкою в українській версії голлівудського мультика, став один з найхарактерніших анімаційних персонажів. Загалом центральним визначенням акторської діяльності Богдана Ступки може бути слово «харизматичний».
Його відрізняла від усіх решта людей — і навіть від його колег — захоплива харизма, здатність відразу притягнути до себе погляд, і не відпускати увагу до самого кінця. Продюсери одного з останніх, так і не запущених у виробництво фільмів з Богданом Сильвестровичем, потай сподівалися, що актор, який давно хворів, помре під час зйомок, і це надасть фільму культового статусу…
Він був лицедієм у гарному, правильному сенсі слова — облич у нього було багато, і більшість — неординарні. Богдан Ступка був чудовим актором, і для людей цього достатньо. Все інше — на Божий суд.
1. Білий птах з чорною ознакою (1970)
Ледве чи не перша робота в кіно молодого театрального актора Богдана Ступки відразу притягла до нього погляди усього тодішнього Радянського Союзу: він зіграв фантастичну роль партизана з Української Повстанської Армії, існування якої старанно і багаторічно замовчувалося КДБ. Його кар’єру мусили б просто зневілювати, натомість Ступка став національним героєм, та й ще на свободі. Версій чому так сталося є багато — кажуть, що не потрапив він до в’язниці лише через чудово показаний негатив свого персонажа. Та головне, що ми отримали перший в історії фільм про УПА з приблизними поясненнями його утворення. Ступці можна було дорікати за «ідеологічний негатив», але з акторської точки зору це була роль високого польоту.
2. Вогнем і мечем (1999)
Черговий і, можливо, найвідоміший з «неоднозначних» фільмів, творення якого без фігури Ступки зараз і не уявляється. Трохи картонне, мелодраматичне, але епічне кіно усьому загалу запам’яталося як за рахунок геніальності Богдана Хмельницького, перфектно зіграного Ступкою, так і за рахунок комічності у показі козаків, виведених пияками, горлопанами і селюками. Ступка тут на коні в усіх відношеннях — він вражає акторством, його герой — розумом і величчю. За цю роль він отримав навіть офіцерський хрест Ордену заслуг перед Республікою Польща. Фільм заробив не мало грошей в прокаті (що дозволило Ежи Гофману викупити із застави свій будинок), але викликав шторм спротиву як зі сторони українців, так і з боку поляків.
3. Молитва за гетьмана Мазепу (2001)
Попри велику фігуру гетьмана Мазепи та правильні і, головне, правдиві моментами, фільм не склався в цільну, зрозумілу і бажано-велику картину, що й викликало спротив проти нього. Крім того, що режисер Юрій Ілленко переграв з надміром фарсу, сарказму та іронії, він не вклав свої ідеї у відповідну режисерську форму. Цікаво, що й Ступка не врятував ситуації — його персонажеві, як це не дивно, бракує самобутності; він виглядає смішним. Хоча, як кажуть, таланту не проп’єш — навіть у скрутні часи роботи над фільмом, Богдан Сильвестрович, витративши як Міністр культури на створення фільму майже весь тогочасний кінобюджет, спромігся подати себе з вигідної сторони «екстраординарного» актора.
4. Свої (2004)
Один з кращих фільмів про війну, де Богдан Ступка зіграв одну з кращих своїх ролей у кіно (приз на Московському кінофестивалі). Виконана ним роль сільського старости утворила певний типаж, який Ступка потім кілька разів використовував у інших фільмах. Звісно, підкреслити роль актору суттєво допоміг режисер Дмітрій Месхієв. Та треба сказати і про те, що у цьому фільму особливо видно — камера просто таки «любить» Ступку, на якомусь містичному чи метафізичному рівні стаючи з актором одним цілим. І тут не суттєво, чи виглядає актор як красень, чи ні — Брандо в ролі хрещеного батька теж не був як Брандо в «Дикуні». Скуйовджене волосся, заросле обличчя, вираз без добра в погляді, але який погляд…
5. Заєць над безоднею (2005)
Жанр фантасмагорії для Ступки не звичний (пізніше він зіграв у Кіри Муратової), та він був вправно зданий на «відмінно». Роль Брежнева, який втікає від усіх на повітряній кулі, була зіграна актором у суміші своїх всім відомих кліше плюс дещиця історичної дійсності, і не без таланту — за Ступкою вкотре цікаво спостерігати, не зважаючи на те, що він грає так само, як і раніше. Фільм провалився в прокаті, та залишився в історії грайливою відзнакою людської фантазії та акторського таланту. Таке в кіно трапляється вкрай рідко. Ходять чутки, що актор нічого не взяв за роботу, бо хотів собі трохи поклеїти дурня. Йому це вдалося.
6. Серце на долоні (2008)
Роль олігарха для Ступки була подвійно приємна: по-перше, її запропонував акторові сам Кшиштоф Зануссі, іменитий польський режисер, а по-друге, з’явилася можливість зіграти щось по-справжньому нове (партійних діячів, військових та інших підлеглих він грав неодноразово). І Ступка став олігархом — він з величезною іронією підійшов до справи, з гумором і радістю. Фільм вийшов досить посереднім, не таким вже й комедійним і чорним, як заявлялося, але робота Ступки додала йому цікавості. Цікаво, що актор особисто знав багатьох олігархів, та в своїй роботі не використав жодного підміченого ним характерного жесту чи слова; він не намагався бути гумористом, він сам багато і з задоволенням сміявся. До речі, як і в житті.
7. Шантрапа (2010)
У фільмі Отара Іоселіані Ступка грає далеко не головну роль — лише епізодичну. Але ж це в Іоселіані. Він знову грає представника радянської тоталітарної системи — Міністра культури, хоча тут відбувається гра в асоціації. Цікавим чином Ступка грає гру в грі, опинившись в шкурі того, хто за радянських часів вирішував долі акторів та режисерів, і його власну також. Часу зіграти Бога у актора не було, та попри це він дав натяк на спорідненість міністра і Бога. Власне, як це доволі часто траплялося, Ступка у фільмі не товче воду у ступі, на відміну від інших, і якщо врятувати фільм йому не вдалося, то лише через малу кількість відведеного на нього часу.
8. Дім (2011)
Черговий раз Ступка говорить від імені «рускіх», граючи роль патріархального батька великого сімейства. Черговий раз актор зарослий і бузувірський. Та саме через його героя, не центрального персонажа, виростає головна ідея фільму — за що є сенс акторові вкотре подякувати — сім’ї, де дітей батьки вчили стусанами, криком і наказами, мутували в гнізда зла, діти перетворювалися на злочинців чи виродків, і єдиною надією все припинити чи змінити була лише смерть. «Дім» є останнім до кінця доробленим повнометражним фільмом актора. І, в принципі, достойним твором, принаймні на рівні меседжа та акторських робіт — Ступці знову повезло з колегами по майданчику. Вкотре. Хоч і в останнє. Але який останній раз вийшов знаковим, адже героя Ступки, не праведного героя, вбивають в неправедному бою…