Металеві речі просять викладати на стіл. Люди вивертають кишені. Дзвенять ключі, хтось рішуче висипає на світ божий дрібні рублі. «А в мене ж протез металевий, – хвилюється бабуся у черзі. – Зубний…»
7 листопада червоних прапорів у центрі Москви незрівнянно більше, ніж на радянські свята у Києві. Майорять транспаранти із назвами міст – Коломна, Кострома… Цікаво, що на святкування 95-річниці великого Жовтня поспішають не тільки активні пенсіонери, але й численні лахмітники. Вони квапливо розкладають на парапетах пошарпані книжки накшталт «Так говорил Сталин. Беседы с вождем», «Атомоход «Лаврентий Берия», класичні “Рассказы о Ленине”. Пропонують й свіженьке – наприклад, різноманітні календарики та календарі на 2013 рік з Че Геварою та Йосипом Віссаріоновичем на будь-який смак. “Там кольоровий коштує 30 рублів!, – присоромлює продавця, що просить 20 рублів за самовидавного чорно-білого “батька народів”, дідусь у шарфі КПРФ. Продавець знизує плечима: не подобається – не купуйте.
Сталін людям вочевидь подобається – адже він не лише на “мерчі”, але й на стягах, транспарантах, на перших шпальтах свіжих безкоштовних газет “Правда Москвы“, “Молодогвардеец”, “Революция”… та й на першій сторінці видання “Рабоче-крестьянская правда” яке, судячи з дати випуску, намагаються роздати з листопада минулого року.
Лідери протестного руху до революції не закликають. Відмахуючись від пенсіонерів, які намагаються взяти в нього автограф, координатор “Лівого фронту” Сергій Удальцов прямує до єдиної на площі телекамери. «У країні, яка має всі природні ресурси, величезну кількість населення працездатного, ми живемо дуже бідно, – стурбовано повідомляє він телевізійникам. – Молодь немає жодних перспектив». За його словами, головна вимога акції у центрі російської столиці – вимога соціальної справедливості. «Пріоритеного фінансування науки, медицини, освіти”, – наголошує Удальцов та розчиняється у натовпі.
Колона представників КПРФ, “Лівого фронту”, “Ленінського комсомолу” та інших співчуваючих повільно вирушає на Площу Революції.
Маршируючим роздають листівки. Серед них – “Послание гималайских Махатм советскому правительству” 1926 року. «Вы избавили землю от предателей денежных, – дякують Махатми комуністам старого зразку. – Вы признали ничтожность личной собственности. Вы преклонились перед красотою. Вы открыли двери дворцов».
Інший клаптик паперу – «Заповеди коммунизма” зразку 1919 року. «Даю слово, – свідчить перша з них. – Считать своей семьей всех Коммунистов». З цим, щоправда, не складається… Адже у 10 хвилинах від Тверської, біля Микитських воріт, на альтернативний мітингу КПРФ святковий «Червоний марш» збирається ще близько тисячі російських ліваків. «Нові ліві», «Інша Росія», анархісти, всюдисущій «Лівий фронт»… Люди тут молодші. Гасла – ті ж самі. «Фабрики – рабочим!», – дружно скандують «альтернативні» червоні. – «Вся власть – советам!».
На акції ж КПРФ молоді обличчя можна перерахувати на пальцях. Юна брюнетка із сумними очима тримає у руках плакат «Я хочу жить в СССР». Хлопець років 25 поправляє на голові вушанку із червоною зіркою та захоплено дивиться навколо.
“Ай донт спік рашн!”, – радісно зізнається він. Парубка звуть Ендрю. Він називає себе переконаним марксистом. «Я з Америки, – пояснює. – Вивчаю російську та радянську історію в університеті. Дуже хотів потрапити сюди”.
Американець запевняє, що йому відомо все про злочини комунізму: “Так, було зроблено чимало помилок”. Чи не будуть повторювати ці “помилки” сьогоднішні червоні лідери? Ендрю витримує кількасекундну паузу. “Я думаю… Я не впевнений, – зізнається. – Але ми будемо вчитись на помилках Радянського Союзу! Як коли? Коли буде революція…”