Дешеві курорти і базари донині переважають над пошуком відповіді на запитання, чим нині живуть турки і що їм найбільше болить, якими соціальними, політичними та культурними питаннями вони переймаються. Протягом останніх 10–15 років арсенал доступних, більш-менш адекватних для українців джерел інформації про Туреччину і тамтешню дійсність поповнився творами Орхана Памука та працею історика Галіля Іналджика, автора чи не єдиної книжки про історію турків класичної доби, яку переклали українською мовою.
Читайте також Інша Туреччина: позатуристичне обличчя країни
Нещодавно список літератури про Туреччину збагатився ще однією назвою. Цьогоріч в Україні вийшла збірка гострих соціальних репортажів молодого польського журналіста, репортера «Газети Виборчої» Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів». Так само як уже добре знані в Україні Кристина Курчаб-Редліх та Ришард Капусцінський, Шабловський працює в жанрі так званої літератури факту, за правилами якої автор має передати на власні очі побачений світ, який існує реально. За книжку «Убивця з міста абрикосів» він отримав кілька нагород, поміж яких Melchiora (2007) і Amnesty International, а також Премію ім. Беати Павлак (2011).
Отже, Тиждень пропонує до уваги шість незнаних фактів про Туреччину, побачені очима польського репортера.
АБРИКОСИ ТА ТЕРОРИЗМ
Чимало турецьких великих міст мають свої фруктові символи. Для Бурси це персики, для Антальї апельсини, для Діярбакира – кавуни. Якби не футбольна команда середньої руки «Малатіяспор», відомість якої додається до аграрно-абрикосної слави Малатії, то це місто ще довго не привертало б до себе увагу світу. Йому судилося стати батьківщиною чи не найвідомішого турецького терориста ХХ століття Мехмета Алі Агджі, члена націоналістичної організації «Сірі вовки», який 1979 року розстріляв головного редактора газети «Міллієт» Абді Іпекчі, а 1981-го вчинив невдалий замах на Папу Римського Івана Павла ІІ. Вітольд Шабловський став чи не першим журналістом, якому вдалося поспілкуватися з родиною Агаджі та опублікувати результати цієї розмови.
МРІЯ ТУРЕЦЬКОГО МІКЕЛАНДЖЕЛО
Абдульменнан оглу Сінанеддін Юсуф, або просто Сінан Ага, є найвідомішим турецьким архітектором усіх часів. Він помер у віці майже 100 років, переживши правління султанів Селіма І, Селіма ІІ, Сулеймана Пишного та Мурада ІІІ, для яких він створив палаци і мечеті, мавзолеї та фортеці, незліченні кілометри доріг, мостів та водогонів від Егера на півночі до Багдада на півдні. Євпаторійська мечеть Джума Джамі – це також його робота, а із започаткованої ним архітектурної школи вийшов перс Іса Хан, який спроектував і побудував в Індії мавзолей Тадж-Махал. Його творіння – величезна мечеть Селіміє в Едірне – є втіленням архітекторової мрії перевершити масштаби собору Айя-Софія. Після закінчення зведення храму, який він вважав роботою, гідною майстра, Сінан прожив ще 14 років. Однак так і не дізнався, що йому це вдалося: купол Селіміє виявився вищим за купол храму Премудрості Божої… аж на 2 см.
Читайте також: Турецькі манівці
ЧЕСТЬ І ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
«Щороку на сході Туреччини вбивають кілька десятків дівчат. Інші гинуть за нез’ясованих або дивних обставин. Це жертви вбивств честі: традиції, за якою родичі мають позбавляти життя жінок, коли ті заплямують честь родини», – розповідає Шабловський. Інколи для цього достатньо чутки. Турецький схід – це територія невизнаної країни Курдистан, зона, де зупинився час. На відміну від турецького заходу тут не люблять освіту, газети, інтернет, тобто елементи модернізації, які вносять неспокій у їхнє життя, або те, що може змінити їхні споконвічні принципи і традиції. Найбільший радикалізм у покараннях жінок декларують неосвічені чоловіки віком 16–20 років. Честь – дуже складна для розуміння категорія. «У селах, де немає роботи, грошей і майбутнього, у людей є тільки честь. Ті, кому пощастило, хто має бізнес, гроші, перспективи, рідко вбивають», – констатує автор книжки. Турецька влада поки що не поспішає вирівняти культурну і соціальну нерівність між сходом та заходом країни.
ЖІНКИ НА ПРОДАЖ
У Туреччині проституція – легальний бізнес, який обкладається податком. Поряд із мінаретами та праведними ходжами, подвижниками віри, суфійськими теке є місце розвиненій мережі борделів, у яких працюють туркені. 2007 року їхні медіа вибухнули черговою сенсацією, коли дві колишні повії балотувалися до тамтешнього Меджлісу. Для них це було способом привернути увагу до проблеми соціального захисту повій «у відставці». Їх не беруть на роботу, їм не виплачують пенсій. Вони виключені з нормального життя суспільства, часто приречені на голодну смерть. Та чи з власної волі? Ніхто не любить своїх жінок і доньок так, як турки. Але це не стримує їх від того, аби продавати тих, ким вони так декларативно опікають, за тисячу чи півтори доларів. Наведена Вітольдом Шабловським статистика свідчить, що лише у мільйонному Діярбакирі за рік із продажу жінок утримують себе щонайменше 400 родин. А скільки таких у 75-мільйонній країні?
РЕСПУБЛІКА ВУСАНІВ
Ататюрк, якому своєю появою завдячує сучасна Туреччина, голився. До того ж не носив фески з китичкою та інших аксесуарів, наприклад, шароварів. Мав вигляд суто європейського джентльмена, дотримуватися якого заповідав майбутнім генераціям. Нині турецьких політиків пізнають і розрізняють за вусами. Найдовші в націоналістів. Трошки коротші в соціалістів. Найменші в ісламістів. Нині можна не знати, як звати президента республіки, але ім’я її прем’єр-міністра знають і у Вашингтоні, і в найвіддаленішому селі на Борнео. Цей політик має коротко підстрижені, п’ятиміліметрові вуса. Йдеться про Реджепа Таїпа Ердогана. Останні 50 років ісламісти поступалися як націоналістам, так і соціалістам у боротьбі за владу. До 2007-го мало хто чув про Туреччину як потужного гравця на геополітичній арені. Держава, що за всю свою історію пережила чотири воєнних перевороти, часи бідності й анархії, не вірила, що ісламістська партія може щось змінити на краще. Саме сформований Ердоганом уряд розпочав переговори про вступ Туреччини до ЄС, поліпшив відносини із сусідами та не встряв у війну в Іраку. Проте до сьогодні ті, у кого вуса довші, не вірять, що їхні колеги з короткими вусами хочуть країні добра.
МІЖ ТУРЕЦЬКИМ МОЛОТОМ ТА ГРЕЦЬКИМ КОВАДЛОМ
Щодня у протоках між Туреччиною та Грецією, що є географічно найближчою країною ЄС, гинуть сотні нелегалів з Іраку, Сирії, різних африканських держав. День на багатьох турецьких курортах, зокрема і в Стамбулі, починається з прибирання, щоб туристи не знайшли тіл потопельників. Ті, хто нелегально думає заробити якусь копійчину, осідають у найтемніших закапелках міст. Тут можна побачити африканців, які з останніх сил тягнуть візки, навантажені металом. Китайців, що десь у підвалі кришать огірки на кебаби. Індусів, які продають підроблені парфуми… Вони терплять таке життя, бо мріють про Європу. Завдяки нелегальним мігрантам у Туреччині процвітають два тіньових бізнеси: торгівля підробленими чи краденими паспортами та нелегальні перевезення. Містечка Бехрамкале, Чанаккале, Сеферіхсар живуть не так із риболовлі, як із роботи перевізників, готових доправити до найближчого грецького берега. Прикордонники ж Греції часто б’ють і навіть стріляють у мігрантів. Людей, що запливли на їхні води, завертають до турецької акваторії та кидають напризволяще. Тих, хто таки дістався її берегів, чекають імміграційні центри – дуже специфічне «задоволення» з поганими умовами.
Читайте також: Відродження Осяйної Порти