Каюся, проґавив. Урочистий ювілей – 500 днів перебування при владі президента України – слід було відзначати ще кілька тижнів тому. Утім, наспів новий інформаційний привід: рейтинг глави держави з останнього соцопитування із запаморочливими, неймовірними темпами падіння.
Укупі з кількома PR-акціями останнього часу, покликаними показати громадськості людське обличчя гаранта (як-от екскурсія для обраних вікопомною садибою, прес-конференція з правом ставити узгоджені запитання, церемонії перерізання стрічки з якихось комічних приводів на кшталт відкриття нової альтанки тощо), усе це не може знову не привернути увагу до нашого сучасника, співгромадянина і, не побоюся цього слова, лідера. Доводиться, озброївшись новими фактами й враженнями, запитати себе не про курс країни, не про реформи, не про добробут, а просто: хто він, Віктор Федорович Янукович? Я наполягаю, що згаданий об’єкт дослідження є певною антропологічною загадкою, розв’язання якої допоможе краще зрозуміти лабіринти свідомості не лише одного політика, а й українського суспільства на цьому етапі.
Ні, моя особиста оцінка президента за цей час практично не зазнала змін. Можна було б відбутися жартом, перефразовуючи крилатий вислів одного з радянських дисидентів: «У мене з Януковичем стилістичні розбіжності». Але снобізм є рятівним уже в зовсім безнадійних ситуаціях, гадаю, до цієї межі ми не дійшли.
Одне знаю: він не посередність. Має залізний характер, який використовує лише тоді, коли йдеться про захист пріоритетних для нього особисто завдань: влада, гроші, комфорт. Зважаючи на результати, наділений неабиякою харизмою (те, що вона для мене неприступна, нічого не означає, я взагалі погано розуміюся на чоловіках), яка дає йому змогу за бажання легко схиляти на свій бік, здавалося б, ще вчора непримиренних опонентів, до речі, переважно жінок. Так, він не надто працьовитий, у чому можуть переконатися всі, хто задовго до восьмої вечора має нещастя потрапити в затор за маршрутом його кортежу, але хто сказав, що талант менеджера вимірюється здатністю не залишати свій кабінет до опівночі. Можливо, навпаки, йому вдалося так відлагодити державний механізм, що той працює сам по собі з мінімальними втручаннями? Знову-таки всі ці байки про золотий унітаз і дизайнерський вертоліт викликають у мене хіба що співчуття: це ж як треба настраждатися в дитинстві, щоби до старості хапатися за дорогі хлопчачі іграшки?!
Ідемо далі: він не маріонетка Росії, як здавалося й досі здається декому. Здача Севастополя – радше символічний ляпас почуттям патріотів, аніж геополітична втрата позицій у Чорноморській калюжі, хіба що ми колись дозріємо реально попроситися до НАТО. Те саме стосується й русифікації, яку він обіцяв своїм прихильникам: усе звелося до масштабної, але хаотичної реалізації неврозів кількох підлеглих клоунів (за визначенням, що визріло в середовищі самих біло-блакитних), яка може завдати чималої шкоди, але це не системна політика. Принаймні мені так здається. Що ж стосується реальної влади, реальних бізнес-інтересів і реальних грошей, то навряд чи Віктор Федорович схильний із кимось ділитися. Переконаний, що стати губернатором 84-го суб’єкта Російської Федерації з відповідними повноваженнями – це те, на що він погодиться в останню чергу, що вже подає надію.
У такому разі чи має шанси Янукович стати другим Лукашенкою? Навряд чи, для цього треба бути вже зовсім хворим на голову, а я відстоюю тезу, що Віктор Федорович абсолютно нормальний, аж до нудоти. У цьому, власне, моя до нього головна претензія як громадянина: за 500 днів йому вдалося налагодити систему стосунків, розраховану на таких самих «нормальних» людей, які щиро вірять, що кожному потрібно трохи влади, трохи підлабузництва підлеглих, трохи розкошів без смаку й фантазії, трохи грошей, а решта – панські витребеньки. Він блискуче провів мобілізацію й сепарацію кадрів собі подібних, для яких турбота про майбутнє, відповідальність перед ближнім, здатність співчувати, цікавість до того, як влаштоване життя, інші «високі» почуття – нісенітна абстракція. Реальна проблема лише в тому, що країни, позбавлені таких «ілюзій», стрімко занепадають до такого стану, коли раптом чернь приходить грабувати палаци й вішати на ліхтарях їхніх власників.
Я цього не хочу. Він, мабуть, також, тільки не бачить причиново-наслідкового зв’язку. Хто б йому підказав? З такою кадровою політикою немає кому.