Бути сучасним патріотом України на вотчині регіоналів – це в певній мірі мистецтво, яке потребує ряд комунікаційних здібностей. Наприклад, не просто володіти «єдиною державною», але вміти і «регіональною» прищеплювати, якщо не любов, то хоча б повагу до української мови і національної культури.
До речі, у серпні соціологічна група «Рейтинг» зафіксувала найбільш відчутне зростання патріотизму на Заході, Півночі та… Донбасі. Можливо, це здається дивним, але насправді нічого дивного в цьому немає. Закономірний історичний процес. В даному випадку працює відома схема: ігнорування – висміювання – агресія – смирення.
В цілому, я б виділив кілька популярних типів донецької любові до України.
«Сектантський». Адептам такої патріотичної віри властиво думати, що тільки вони знають, яким повинен бути українець. З ними складно дискутувати, оскільки їх майже не цікавить здоровий глузд. Той, хто починає з ними сперечатися, на їхню думку, або агент Моссада, або шпигун, котрий тільки що виліз з місцевого підвалу Луб'янки. Щоб пояснити тяжке становище країни, вони часто посилаються на теорії змови. Їм дуже складно вважати українцями, а тим більше патріотами України, тих, хто говорить російською мовою, але лінгвістична дійсність Донецька часом їх змушує іти на певні компроміси з власною совістю. «Сектанти» – агресивні, нетерпимі, нетактовні, але чого у них не відняти, так це щирості.
«Нео-УРСРівський». В даному випадку Україну люблять як індустріальну державу. Іншими словами, це – господарський патріотизм. Південний Схід, у розумінні «нео-УРСРівців», покликаний виконувати головну державну місію, яка матеріалістично зводиться до гонитві за економічним процвітанням країни. А інші області повинні його морально підтримувати в цьому та «не качати права», пам'ятаючи, що таке базис, а що таке надбудова. «Нео-УССРівські» патріоти хочуть, щоб їхня країна, як мінімум, знаходилася в тісній дружбі з Росією, а, як максимум, входила в якісь союзи з пострадянськими державами. Але в той же час вони шанують незалежність України і не люблять, коли хтось здає національні інтереси їхньої Батьківщини навіть на користь Кремля.
«Європейський». Логіка тут геополітична, а роль ставлення до України полягає в «ідеологічному транзиті». Наприклад, донецький мешканець N, бажаючи стати громадянином ЄС, вибирає українську націонал-демократію, тому що вона асоціюється з проєвропейським зовнішньополітичним вектором. До «європейських» патріотів України застосовні такі гасла: «У Європу через українську самосвідомість!», «Любиш Європу – люби й Україну!», «Бути українцем – бути європейцем!». Серед жителів Донеччини, які голосували за Віктора Ющенка в 2004 році, було багато тих, хто в особі лідера Помаранчевої революції вибирав Європу, а в наслідок у таких громадян починав виявлятися особливий інтерес і до української культури як рідної.
«Субкультурний». Цей тип чимось схожий на попередній, але головну скрипку тут грає поняття соціальної моди. Моди на українськість, яка виражається не тільки в характерних зовнішніх атрибутах, але й в споживанні власного національно-патріотичного образу. Для певних кіл донецької молоді український патріотизм привабливий (для кого підсвідомо, для кого цілком осмислено) ще й тим, що він масово прийшов як би ззовні, але в межах однієї країни – з Заходу і Центру на Схід. Для Правобережжя це є традицією, а на Лівому березі – це, по суті, незвідана реальність, яка володіє всім необхідним для того, щоб захопити і потягнути за собою в нових умовах життя. Це подібно до того, як іноземний музикант грає в стилі, звичному для його народу, і водночас користується популярністю у нас, тому що звучить нетрадиційно в контексті нашої етнокультурної ментальності.
«Спортивний». Далеко за прикладами ходити не потрібно. Матчі збірної України на Євро-2012, виступи українців на лондонській Олімпіаді, останні бої братів Кличків, – все це будило в донецькій душі пристрасть і активне співпереживання «своїм жовто-синім». Але «спортивний» патріотизм спирається на почуття національної гордості, яка, в свою чергу, постійно вимагає причин, приводів, підстав. А справжня любов до Батьківщини, як і будь-яка інша справжня любов, «не шукає свого».
За моїми спостереженнями, вищевказані типи любові до Батьківщини відповідають тому чи іншому поколінню донецьких патріотів.
«Мовчазне» покоління (орієнтовно 1923-1943 роки народження) – «сектантський» патріотизм;
«Бебі-бумери» (орієнтовно 1943-1963 роки народження) – «нео-УРСРівський» патріотизм;
Покоління «Х» (орієнтовно 1963-1984 роки народження) – «європейський» патріотизм;
Покоління «Y» (орієнтовно 1984-2000 роки народження) – «сектантський», «субкультурний» і «європейський» патріотизм. Це –найбільш постмодерна генерація, тому виділити якусь одну патріотичну культуру було б не зовсім справедливо.
«Спортивний» патріотизм у різній мірі властивий і «мовчазним», і «бебі-бумерам», та «іксам» з «ігреками».
Є ще один донецький тип українського патріотизму, серед носіїв якого зустрічаються представники всіх поколінь, котрі нині живуть в шахтарській столиці. Він називається «нормальний». У чому його суть? Найголовніше – в адекватності. Це не ура-патріотизм, а, в першу чергу, реальна громадянська відповідальність. При цьому любов до батьківщини не замінює релігію та мистецтво, а політичні ідеали – людську совість.