28 січня 1573 року у Варшаві завершився незвичний сейм. Незвичним його робили обставини, що настали після смерті короля Сиґізмунда II Авґуста у червні 1572-го. Для тодішніх монархічних держав відсутність володаря була тотожна зануренню у хаос. У випадку Речі Посполитої йшлося ще й про єдність Польського королівства та Великого князівства Литовського. Ще одна особливість цього сейму полягала в тому, що шляхта, зібравшись для визначення процедури обрання та обговорення кандидатів на престол, несподівано для себе торкнулася дуже актуальних питань. Не бажаючи зісковзнути у жорстокий та кривавий релігійний конфлікт, який вже вирував у Європі, наші предки домовилися про взаємне толерування віри один одного. Гарантія свободи віровизнання стала у подальшому візитівкою цього сейму і однією з засад існування держави, котра зберігалася наступними володарями аж до другої половини XVIII століття. Наприкінці існування Речі Посполитої ця засада увійде до тексту Конституції, прийнятої 3 травня 1791 року – першої у тогочасній Європі.
Король Сиґізмуд II Авґуст
Але насамперед шляхті йшлося все ж таки про обрання нового короля. Сиґізмуд II Авґуст помер 7 липня 1572 року у Книшині, не залишивши нащадка, який міг би продовжити династію. З його смертю розпочалося перше велике безкоролів’я, що докорінно змінило політичний ландшафт не тільки Речі Посполитої, а й усієї Європи. Прямі вибори короля – нечувана річ! Як тоді обирати нового володаря? На перший погляд відповідь була логічною – на сеймі. Але з-поміж кого обирати? А якщо претендентів виявиться багато? І як взагалі оцінювати цих претендентів?.. Востаннє шляхта опинилась у подібній ситуації у далекому 1506 році, коли королем обрали Сиґізмунда, батька Сиґізмунда II Авґуста. Але з-поміж учасників тих подій на 1753-й рік не лишилось вже нікого, і майже нікого з тих, хто пам’ятав коронацію vivente rege (Сиґізмуда Авґуста обрали королем за життя батька), котра збурила шляхту у 1529 році.
Ці та інші питання турбували шляхту, яка почала зав’язувати конфедерації у своїх воєводствах та землях. Ці конфедерації, що дістали назву каптурових, відносно добре давали собі справу з судочинством та поліційними функціями на місцях. Проте відсутність монарха давалася взнаки. Адже король – це не лише перший серед рівних. Від його імені діють суди, він є обов’язковим елементом діяльності сейму – без нього не можуть прийняти жодні закони та ухвалити рішення про податки. Врешті, від його волі залежить роздача урядів – як державних, так і регіональних. А ще є величезна власність короля – королівщини, які були важливим ресурсом для виявлення монаршої ласки, і з частини прибутку котрих фінансувалося кварцяне військо. Отож, без короля ніяк!
Читайте також: Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє
Але все це не додавало певності щодо того, з-поміж кого і як саме слід обирати. Попередні вибори в межах династії Яґеллонів не були складними – принаймні, на перший погляд. До 1752 доку королі хоча б мали нащадків. А тепер на політичну арену ще й вийшло чимало закордонних кандидатів – як із заходу, так і зі сходу. Та головне питання полягало у визначенні процедури елекції. Для цього, після з’їзду в Касках, що завершився 1 листопада 1572 року, було узгоджено провести сейм у Варшаві. Сеймики, що відбулися у грудні, обрали послів на сейм, що сприймався спочатку як черговий з’їзд. Принаймні шляхта Руського та Подільського воєводств, що зібралася на генеральний сеймик у Вишні, одностайно оголосила про особисту участь кожного у обранні (electiо viritim). Ця позиція виявилася прийнятною для більшості, і власне тут не було довгих суперечок.
Проте в дискусіях, що розпочалися з приводу елекції, стали виринати й зовсім інші теми. Гортаючи сторінки праці історика з ХVI століття Станіслава Ожельського про безкоролів’я, може скластися враження, що зі смертю монарха на Річ Посполиту посипалися суцільні проблеми, розгорілися взаємні претензії. Це й не дивно, адже Ожельський, як свідок подій та активний політичний діяч, бачив на власні очі усю хиткість ситуації після 1569 року, коли важко було сподіватися бодай на те, що Велике князівство Литовське не спробує коли не відіграти назад саму унію з Польським королівством, то бодай виторгувати собі кращі умови. Принаймні, вчасно на початок сейму литвини не приїхали: образа на те, як уклали унію у Любліні, так швидко не забулася.
Перед тим, як розглянути положення акту Варшавської конфедерації, варто зазначити, що релігійне питання у Європі XVI століття зайшло настільки далеко, що прихильники та супротивники Реформації встигли і повоювати, і укласти у Ауґсбуґу мир, і реформувати імперське законодавство, і врешті розпочати реформу католицької церкви на соборі у Тренто. Але страх, що релігійна нетерпимість буде іскрою, котра підпалить Річ Посполиту, все ж мав під собою певні підстави. Адже значна частина впливових сенаторів сповідували протестантські версії християнства, а величезна кількість православних, хоч і виглядали політично пасивними, також були стурбовані питаннями віри та своєї церкви. А у ті часи віра та приналежність до своєї конфесії були основою, від якої відштовхувалися у своїй політичній діяльності. Врешті це й знайшло своє відображення у акті конфедерації. То що ж такого погодили у січні 1573 року?
Оригінальний акт Варшавської конфедерації. 2003 року його було внесено до переліку «Пам’ять світу» ЮНЕСКО.
Доробок конвокаційного сейму, що умістився на одному великому аркуші пергаменту починається словами: «Ми ради коронні духовні і світські, і усе рицарство та інші стани єдиної та неподільної Речі Посполитої з Великої і Малої Польщі, Великого князівства Литовського, Києва, Волині, Підляшшя, з земель Руської, Прусської, Поморської, Жмудської, Інфлянтської і коронні міста». Ця преамбула, у якій зазначені не тільки головні провінції країни і стани, але й короні міста, апелювала до значно ширшої суспільної групи, ніж шляхта.
У перших двох артикулах зазначалося, що враховуючи небезпеку, що постала через відсутність короля, учасники Варшавського сейму «прикладом своїх предків, самі між собою мир, справедливість, порядок та оборону Речі Посполитої змогли підтримати і зберегти». Зібрані тут представники усіх регіонів країни, виходячи з власного сумління та від імені усієї Речі Посполитої пообіцяли та зобов’язалися насамперед спільно обрати володаря. Шляхті йшлося про те, що ані Польське королівство, ані Велике князівство Литовське не може окремо обирати собі короля. Це застереження виглядало цілком логічним, адже, як показала практика двох наступних у часі елекцій, у 1575-му та особливо у 1587-му роках, мирно це не проходило.
Читайте також: Народжені війною. Як упродовж століть збройні конфлікти формували українську націю
Третій артикул містив положення про те, що у раз у нашій Речі Посполитій є чимало «дисидентів» (цим терміном позначалися ті, хто не був католиком) тому між усіма нами має бути мир, а через різницю у вірі та відмінності у церквах не можна проливати кров або ж конфіскувати майно, ув’язнювати та виганяти. Одночасно світській владі заборонялося підтримувати священників у переслідуванні інших релігійних переконань. З огляду на те, що частина сенату складалася з католицьких єпископів, подібне положення застерігало від тиску на майбутнього короля та світських урядників. Окремо підкреслювалося, що бенефіції грецької церкви мають бути надавані людям цієї віри. Політична слабкість православної церкви не дозволяла їй брати активну участь у житті країни. Тому це положення про майно та церковні чини було важливим елементом у захисті православної церкви у Речі Посполитій.
Підписання Варшавської конфередації. Фрагмент картини Лукашівської групи. Джерело: artinfo.pl
Незважаючи на те, що цей акт підписали лише два духовних сенатори – краківський єпископ Францішек Красінський та кам’янецький єпископ Деонізій Сециґньовський – католицька церква мусила погодитися з тим, що ці положення увійшли в силу. Красінський був щирим прихильником мирного вирішення усіх релігійних суперечок. Щоправда, решта єпископів, присутніх на сеймі, підготували спеціальний меморіал проти свободи віровизнання, наполягаючи, що прийняття подібного акту про толерантність призведе до блюзнірства та безбожності. Єпископи робили наголос на те, що це не узгоджується з правом, і що земські посли не мають на це манданту від своїх сеймиків. І хоча решта духовних сенаторів не підписала сам акт, це не означає, що вони були прихильниками жорсткої лінії щодо протестантів та православних. Варто пам’ятати, що життя та політична діяльність у такій багатоетнічній країні як Річ Посполита вимагала від політиків обережного висловлювання та виважених дій. Іронія полягає в тому, що власне куявський єпископ Станіслав Карнковський був автором первісної версії акту, який підтримав і примас Якуб Уханський, а з ним і решта духовних сенаторів. Проте відкрито висловитись вони не забажали. Важко бути одночасно і політиком, і священником, особливо тоді, коли твоя церква намагається знайти відповідь на поступ Реформації у Європі, а поруч на тебе тисне папський нунцій Джованні Франческо Коммендоні.
Варфоломіївська ніч. Картина Франца Дюбуа, друга пол. XVI століття.
Наступний володар Генрих Валуа присягнув на pacta conventa, до яких акт варшавської конфедерації було вписано під тиском протестантів. У подальшому, усі обрані королі Речі Посполитої присягалися зберегти релігійний мир. А у другій половині XVIII століття – у 1768 та 1775 роках – це положення було підтверджено у кардинальних правах. Тож принцип релігійної терпимості, впроваджений у Варшаві в січні 1573 року, не був лише одномоментною декларацією, прийнятою під час безкоролів’я, та ще й після того, як у Парижі 24 серпня 1572 року відбулася сумнозвісна «варфоломіївська ніч» і в якій Генріх Валуа брав активну участь. Все ж таки Річ Посполита у цей час була іншою державою, де не вбивали і не спалювали за те, що твоя віра відрізнялася від віри короля. І хоча тертя, суперечки та знищення майна протестантів мали місце, вони ніколи не сягнули рівня протестантсько-католицького протистояння у Французькому королівстві чи у Священній Римській Імперії під владою Габсбурґів. У країні, де майже половина сенаторів були протестантами, і де навіть ультракатолицький король Сиґізмунд III у першій роки свого правління роздав в двічі більше урядів протестантам, ніж католикам, французький чи німецький сценарій був неможливим.
Читайте також: Кінець королівства. Чому Росії, Австрії та Пруссії вдалося розчленувати Річ Посполиту
Врешті, на сеймі у Варшаві шляхта домовилася про процедуру виборів нового короля, що і було успішно реалізовано 11 травня 1573 року, внаслідок чого трон посів вже згаданий Генрих Валуа. Заангажованість шляхти – політичної нації тогочасної ранньомодерної Речі Посполитої – у справи державної ваги показала її зрілість та державну мудрість. Ставши перед викликом, який не мав прецедентів у тогочасній Європі, вони з гідністю впоралися із ним. Принаймні те, що у майбутньому ця засада релігійної терпимості виявилася дієвою, свідчить про відсутність релігійної війни наприкінці XVI століття, коли у 1596 році було укладено унію Київської митрополії з Апостольської столицею. Наступні покоління католиків, протестантів та православних у XVII cтолітті по-різному сприймали акт Варшавської конфедерації, змагаючись зі зброєю за свої права, але він продовжував існувати, як відносно дієвий механізм правового та політичного стримування.