400 років самотності

Перу – особлива країна Південної Америки. Це й не Бразилія з її грандіозними карнавалами та неймовірною бідністю околиць мегаполісів. Це й не Венесуела з авторитаристськими манерами її президента. Перу – країна-медіум, яка сьогодні разом із іншими державами Латинської Америки шукає своє національне мотто. Ще Ґарсіа Маркес у Нобелівській промові говорив про проблему «самотності Латинської Америки» як особливого геополітичного й культурного суб’єкта, який для світу залишається чужим, екзотичним. Самотність Перу, країни, яку Паскуаль де Андогоя відкрив 1522 року, триває вже чотири століття.

Сьогодні ми розуміємо, що «екзотичність» живе лише в колонізаторській свідомості. Ще Едвард Саїд описував цей феномен: коли для нас щось видається «дивовижним», «чарівливим», то це свідчить радше про приписування нашого значення певному об’єктові реальності. Схід є Схід. Латинська Америка є Латинська Америка. Вони не загадкові й не надзвичайні. Але свідомість західноєвропейської людини часто прагнула позначити «Іншого» як такого, що належить її простору. Студії з постколоніальної проблематики країн Латинської Америки й досі залишаються незораним полем в українському гуманітарному просторі. Досвід цього регіону для нас видається занадто далеким.

Шукаючи себе

Нині Перу прагне вибудувати відносини не тільки із сусідами, а й із країнами Північної Америки й навіть Росією. Два роки тому на саміті Асоціації країн тихоокеанської спільноти (АТЕС) Росію представляв Дмітрій Мєдвєдєв. У Лімі можна було побачити білборди з обличчями президентів країн АТЕС. Медвєдєв на них був зображений у центрі, впадала в очі його вищість. Тоді візит російського президента викликав неабиякий резонанс. На відміну від України, для Росії країни Латинської Америки не захмарні висоти чи заховані в загадковому Ельдорадо землі, а регіон, у національній пам’яті якого вона намагається оживити соціалістичне минуле, коли СРСР був його надійним партнером.

А ось про відносини Перу зі США не можна сказати, що вони вельми успішні. Американським громадянам віза для в’їзду в Перу не потрібна. Натомість перуанці навіть не можуть перебувати в аеропортах США без транзитної візи. Громадяни США часто в претензійній формі наголошують у розмові з представниками Латинської Америки: «We are citizens of America» (ми є громадянами Америки), – а перуанці додають: «І ми». Адже Америка – це частина світу, яка складається з двох материків: Південної та Північної Америк. Такі ці дрібниці засвідчують: Перу сьогодні прагне сформулювати свою інтерпретацію історії, сконструювати перуанську національну ідентичність, щоб позбутися комплексів меншовартості.

Перше враження від країни формується в аеропорту. Міжнародний аеропорт Ліми нічим не відрізняється від найкращих аеропортів Європи: Віденсь­кого, Цюрихського або Ґетвіку в Лондоні. Кілька років тому німецька компанія придбала цей аеропорт і перетворила його на «європейську лялечку». А от сама столиця Ліма – це місто-мегаполіс зі складною екологічною ситуацією, з корками в години пік, з типовими латиноамериканськими нетрями, куди туристам краще не потикатися.

Як відомо, Перу – країна інків. Мачу Пікчу – стародавнє місто інків, загублене в горах. Місто існувало до вторгнення іспанців 1532 року. Після появи загарбників на їхніх землях його населення таємничо зникло. До наших днів збереглася  столиця імперії інків Куско. Місто пережило й іспанських конкістадорів, і численні землетруси.

У Перу реально відчутна проблема діалогу етносів та вироблення спільної ідентичності. Там досі можна помітити неприязнь із боку нащадків конкістадорів до тубільного населення. Освічені мешканці Ліми (нащадки європейців) зустрічають представників автохтонного населення в крамницях поглядами, сповненими зневаги. В Лімі якось саме постає запитання: звідки в Європи, наділеної християнською мораллю, розумом, стільки агресії, спроможної знищити цивілізацію? Невже вся причина в золоті інків? При цьому обличчя корінного населення випромінюють особливе світло. Вони ніби звикли до свого підлеглого становища, але зберегли душу.

Загалом формування ідентичності в Латинській Америці (зокрема в Перу) є однією з найболючіших проблем. Ще на початку ХХ ст. у країнах цього континенту філософи почали замислюватися над проблемою співіснування спільнот у межах однієї країни, над діалогом між тубільним населенням і нащадками конкістадорів. Тоді ж логічно постало запитання: як бути з національною мовою в Латинській Америці? Якщо за основу взяти іспанську, то в такому разі національною буде мова, чужа для тубільців. Зреш­тою, історично іспанська мова – це мова колонізаторської Іспанії, а не Латинської Америки. Дискусія щодо цього триває

Перуанідад

Початок ХХ ст. в Перу ознаменувався спробою подолати колоніальну свідомість та витворити нову політичну модель. Тоді почалося конструювання перуанідаду (перуанської ідентичності). Крім того, в 1930–1940-х багато жителів країни захоплювалися Радянським Союзом, соціалістичними моделями розвитку.

У 1910-х формується гурток інтелектуалів «Група Трухільйо» (С. Вальєхо, В. Айя де ла Торре, А. Оррего). Його представники не приділяли особливої уваги культурним проблемам індіанського населення, вдаючись до індихеністської (див. Словничок) риторики лише при спілкуванні з представниками півдня країни.

А ось у 1920-ті при Міністерстві економіки Перу було засновано відділ у справах індіанців. У Перу в 1920–1930-х було взято курс на ствердження індіанської, а не метисної сутності національної культури. Саме індихенізм стає першою за часом течією, спрямованою на роз­в’я­зання проблеми національної само­ідентифікації. Криза європоцентристської картини світу на певний час відсунула в тінь європейський складник перуанської культури. В середині 1920-х з'являється чимало індихеністських часописів. Зок­ре­­ма, 1925 року в Куско виходить «Кечуанська душа», 1926 року в Пуно – «Бюлетень Тітікаки».

У 1930-х у Перу виникає «чолізм» – явище не тривале, але важливе для розуміння політичних процесів. Термін «чоло» трактують по-різному. Так називають метисів перуанської Сьєрри, а також індіанців, котрі покинули свою громаду та стали торгівцями або ремісниками. Перуанський чоло може бути іспанським монолінгвом, білінгвом або навіть погано володіти іспанською, послуговуючись кечуа, та в будь-якому разі він усвідомлює своє змішане походження, хоч індіанська сутність дещо переважає.

На шляху до демократії

З 1940-х до 1990-х історія Перу – це злети й падіння, драми військових протистоянь і прагнень до утвердження національних цінностей. Президент Хосе Бустаманте, котрий прийшов 1945 року до влади, скасовує цензуру, відновлює громадянські права й звільняє політичних в’язнів. Уряд водночас посилює контроль над цінами, зміцнює державний сектор економіки, підвищує мінімальний рівень зарплат. У жовтні 1948-го за підтримки Народної партії, з якою Бустаманте був у конфлікті, повстали моряки Кальяо. Придушивши повстання, армія скинула президента. До влади прийшла військова хунта на чолі з генералом Мануелем Аполінаріо Одрія, якого, зрештою, обрали президентом країни (1950–1956). Військові скасували громадянські свободи, розпустили профспілки, заборонили опозиційні партії й заарештували опонентів. Було запроваджено цензуру. Проте в зовнішній політиці режим Одрії орієнтувався на США. 1960 року Перу розриває дипломатичні відносини з Кубою.

Далі в країні трапилися поспіль два військові перевороти: 1968-го та 1975 року. Реальні соціально-економічні зміни відбулися після президентських виборів 1980 року, на яких переміг Фернандо Белаунде. Прийшовши вдруге до влади (вже обіймав посаду президента в 1963–1968 рр. – Ред.),  Белаунде (1980–1985 рр.) скасував більшу частину реформ військового уряду. Він прагнув створити нові робочі місця, започаткувавши масштабні будівельні проекти в зоні тропічних лісів. Але невдовзі почався економічний спад. Уряд був змушений призупинити виплати іноземних боргів. Тоді ж під тиском США Перу вживає заходів зі скорочення в країні плантацій коки, головного джерела доходів багатьох індіанців.

А от вагомі демократичні зрушення відбулися після приходу до влади 2001 року Алєхандро Толедо. Саме з цим іменем пов’язаний період в історії Перу, коли почалися процеси формування незалежної національної політики в царині економіки та гуманітаристики, конструювання національної ідентичності з усвідомленням постколоніальності. За цей час вдалося приборкати інфляцію, здійснити низку важливих соціальних змін, спрямованих на боротьбу з бідністю, залучити інвестиції в медицину й підвищити рівень освіти. Толедо – перший президент Перу, який посів цей пост у результаті демократичних президентських виборів, будучи етнічним представником корінного індіанського населення.
Весь світ спостерігав за виборами у квітні 2000 року, як Алєхандро Толедо боровся з Альберто Фухіморі, котрий до того вже двічі обіймав президентську посаду (1990–2000). За тиждень до виборів Толедо направив офіційного листа до Національного виборчого комітету, в якому йшлося, що вибори нечесні. Таким чином він намагався привернути увагу Організації американських держав до фальсифікацій. Ця Організація оголосила, що Національному виборчому комітетові потрібно більше часу, аби розібратися в ситуації. У підсумку Толедо попросив прихильників написати «Ні – брехні» на бюлетенях, а сам зняв свою кандидатуру. Він закликав провести «Марш чотирьох кінців світу», що став найбільшим народним протестом у перуанській історії. Фухіморі таки був оголошений переможцем у цих скандальних і фальшивих виборах. Але він пішов у відставку під час третього терміну й утік до Японії, коли голова Комітету національної безпеки Владіміро Монтесінос звинуватив його в корупції й порушеннях прав людини.

Перемога Толедо на виборах 2001 року – це удар по корупції. Корупція й бідність і раніше викликали народні протести в Перу, однак через невисокий рівень політичної грамотності людей вони мали сумнівні форми. Можна згадати маоїстський рух «Сендеро луміносо» («Світлий шлях»), що з 1980-го провадить збройну боротьбу з владою й знищив більше бідняків, не згодних із його тоталітарними діями, ніж корумпованих чиновників.

Алєхандро Толедо, випускник Стенфордського університету, на власному прикладі показав перуанцям, що, здобувши освіту за кордоном, вони можуть повернутися додому й розбудовувати свою країну. Саме зусиллями таких освічених людей можна впорядкувати хаос минулого. Впродовж усього ХХ ст. Перу весь час шукала своє мотто після 500-річного колонізованого стану. Тепер вона отримала шанс стати послідовнішою та осмисленішою.

Однак після половини свого президентського терміну Толедо, людина, яка очолила народний рух, щоб повалити Фухіморі, мав рейтинг популярності 7% – найнижчий серед перуанських лідерів, починаючи з 1980 року, коли в країні відновили демократію. Він посів президентське крісло, плануючи викоренити корупцію, але й сам став учасником політичних ігор. Толедо заявляв, що відправить усіх нечесних чиновників до в’язниці. Ці слова полонили уяву перуанців, які палко бажали, щоб злочинних політиків притягли до відповідальності. Та його держ­апарат було звинувачено в тих самих корупційних оборудках, що й попередній. Напрошуються паралелі з ситуацією в Україні після Помаранчевої революції 2004 року.

Проте саме за президентства Толедо перуанська економіка зростала в середньому на 6% за рік. Це один із найвищих показників у Латинській Америці. Інфляція була на рівні 1,5%, що також є досягненням. Одним із головних здобутків Толедо вважають створення програми для боротьби з бідністю JUNTOS. У 2005 році її допомогою скористалися бли­зь­­ко 100 тис. сімей, у 2006-му – 200 тис. Перуанська економіка зростала протягом 60-ти місяців, що було обумовлено високими цінами на мінеральні ресурси, а також інтенсивним притоком приватних інвестицій. Одним із головних партнерів Перу під час президентства Толедо стали США.

«Ми не такі…»

Тому Перу сьогодні – країна, яка передусім прагне витворити нову філософію розвитку, даючи відповідь на базові державницькі питання: якою є свідомість, мова й культура нації? Ця країна існує на перетині ліберально-демократич­них і національ­них стратегій розвитку. Прагнучи побудувати міцні відносини із США, Перу також геополітично є партнером Китаю та Росії. Перуанська історія – це шлях від імперії (хоча «імперію інків» навряд чи можна порівняти зі світовими імперіями XVIII–ХІХ ст.) до колонії, а згодом від колонії – до національної держави. Й досі у розмовах людей різних класів чуєш: «Ми не такі, як іспанці. Наша мова інша». При цьому за зразок націєтворення, вартий наслідування, вони вважають Бразилію. Можливо, дається взнаки колоніальний статус, пов’яза­ний із бажанням сформувати власний наратив на вже чиїйсь основі. Попри все Перу – країна на шляху до самотворення з величезним національ­но-історич­ним спадком і духовним потенціалом.

[2054][2055][2056]