Мої наближення і спроби осягнути велич Василя Стуса звучать для мене голосом Галини Стефанової і Романа Веретельника.
Це передусім півгодинний фільм «Палімпсест», за текстами Василя Стуса й не лише, режисер — Роман Веретельник, акторка — Галина Стефанова. Фільму передувала моновистава Галини Стефанової в постановці Миколи Мерзлікіна, численні натхненні виконання поезій, вечори пам’яті поета, проєкт «Три скрики барв, три скрики божевіль», альбом «Живий голос Василя Стуса».
Ще під час навчання в Києво-Могилянській академії мені пощастило долучитися до курсу «Шістдесятництво», який викладав Роман Веретельник спільно з дружиною. Ми ще встигли послухати наживо Євгена Сверстюка, Леоніда Плюща, Леся Танюка, яким лишалося так мало. Ми читали спогади Романа Корогодського, говорили про Клуб творчої молоді, про долі дітей дисидентів і про досвід прямостояння. Василь Стус зринав у цих розмовах дуже часто. Навіть коли я поїхала в Рахнівку на Вінничині, на Батьківщину Стуса, і там мене зустрів запис виступу Галини Стефанової.
Читайте також: Покарані довічно
Напередодні річниці перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого я попросила пані Галину пригадати ті події 19 листопада 1989 року. Як дізнавалися й поширювали новину, чи були провокації та перешкоди від влади, чим запам’ятався той день.
Далі — пряма мова Галини Стефанової.
Я дізналася про те, що буде перепоховання, від письменниці Любові Голоти. Найближчі друзі нашого кола, які довіряли одне одному, старалися зателефонувати й переказати цю інформацію. Я знала, що ввечері буде відспівування в храмі, але не мала змоги туди дістатися.
Зранку 19 листопада всі мали зустрітися на Софіївській площі. Я теж прийшла туди, зустріла знайомих. Ми певний час стояли, тоді під’їхали автобуси з тілами Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого, і процесія рушила — дуже повільно — до Байкового цвинтаря.
Кого я пам’ятаю — Ліну Василівну Костенко з дітьми — Оксаною Пахльовською і Василем Цвіркуновим, Василя Портяка з дружиною Лесею, Євгена Пашковського — ми трималися всі разом. Звіддалік я бачила Ігоря Римарука, Василя і Ольгу Герасим’юків, її брата Юрія Приходька, Софію Майданську з її мамою. Також я побачила Богдана Бенюка, Станіслава Чернілевського — поета і режисера, який знімав фільм «Пресвітлої дороги свічка чорна» і теж був у Кучино, звідки повернули тіла загиблих.
Читайте також: Перша міжнародна виставка Василя Стуса
Коли ми дійшли по вулиці Володимирській до тодішнього КҐБ (нинішнього СБУ), то процесія зупинилася, бо впоперек дороги стояв автобус — один чи більше, я не пригадую. Усі зупинились. А довкола бігав якийсь молоденький хлопець і таким писклявим голосом вигукував: «Перевертайте автобус! Перевертайте автобус!» Дехто з чоловіків справді вже збирався той автобус відсувати. І раптом Ліна Василівна Костенко якось найшвидше зорієнтувалась і каже: «Хто вас прислав? Ви провокатор! Зупиніться, люди, стіймо і чекаймо, ніякого хуліганства». Це мені дуже запам’яталося.
Ішли довго, був дуже холодний день. Зупинилися біля Червоного корпусу Університету Шевченка, це є на фотографіях. Виносили труни, накриті китайками, несли до пам’ятника Шевченку. Я стояла ближче до університету, вже не пробивалася в натовп. Деякі чоловіки намагалися допомагати, жінки переважно стояли осторонь, шанобливо чекали, як відбувається прощання. Було досить тихо. Я навіть не пам’ятаю, чи були якісь співи.
Я стояла близько автобусів, коли труни виносили. В одному автобусі була родина Василя Стуса. Я ще не була так близько знайома, але бачила дружину Валентину Попелюх, сина Дмитра, Оксану Дворко, його дружину. В другому автобусі була мама Юрія Литвина — коли труну забрали, вона лишилась одна в автобусі, не вийшла за труною. Я потім уже про неї прочитала більше, її ім’я Надія Антонівна Парубченко. Коли труну забрали, щоб вклонитися біля Шевченка, вона так припала до скла вікна, дивилася на людей… Я не чула, чи вона плакала, чи може стогнала, чи кричала, але її розкриті вуста і цей розпачливий погляд… як новітня Оранта. Я просто не могла відійти від того вікна.
Далі йшли до Байкового по теперішній вулиці Антоновича, тодішній Горького. І вже внизу, ближче до Володимирського ринку, долинув якийсь сигнал. Там стояли величезні вантажівки, водій однієї з них просигналив, щось викрикував у вікно — стало зрозуміло, що в разі чого вони будуть просто їхати на людей. Невідомо, які там були плани каґебістів, як обійтися з процесією. Але було багато людей, і вони не посміли.
Читайте також: Зрозуміти Василя Стуса — публічне інтерв’ю й прогулянка
Також є на фотографіях, що процесія йде дорогою догори, до цвинтаря, де з двох боків підвищення. Ми гуртом йшли горою ліворуч. Людей було дуже багато, снігу було багато. Коли зупинилися, почали говорити прощальні слова. Поки підходили, поки труни розташовували біля приготовлених могил, син Ліни Костенко Василь Цвіркунов десь відійшов і повернувся з кількома картками — художник Андрій Гуменюк зробив і розмножив свою графічну роботу і роздавав присутнім на згадку.
Ми тоді так і не похворіли, хоч як замерзли. Не знаю, чи я коли-небудь в житті так замерзала, як того дня. Усе дуже затягувалось, і дехто почав навіть закрикувати тих, що ще хотіли говорити, мовляв, поховаймо вже, а тоді будемо говорити. Ми все одно намагалися бути стільки, скільки можливо. Уже почало темніти, Василь Портяк із Лесею, Євген Пашковський і я помолилися, вклонились і пішли, бо дуже вимерзали.
Вже потім ми познайомилися ближче з Дмитром Стусом і почалася наша співпраця. Василь Стус — це рідна душа, не лише великий поет і потужна постать,.. і ще багато чого можна сказати. Для мене це неймовірно рідна душа.
Хтось казав — здається, Дмитро Стус, може й ще хтось,— що перепоховання Стуса, Литвина й Тихого — це був наш «перший Майдан». І справді, це був такий здвиг, такий піднесений стан у людей. З одного боку — це похорон, розпач, втрати родин. Трагічні долі загиблих. З іншого боку — це почуття гідності, людської незламності, така гордість внутрішня, неймовірне відчуття спільної сили. Було таке відчуття єднання дуже різних людей, єднання в дусі. Відчуття сили! — це було, певно, найважливіше відчуття.