«Я часто чую українське радіо», – пролунало за спиною французькою. Ясно, що не змогла не озирнутись. За столиком у кавʼярні сиділи двоє чоловіків. Один молодший, інший – сивий, статечний.
«Я розумію українську, бо я ж поляк, – вів далі той, що був молодшим. – Ну не аж усе розумію, але навзагал – так. Хлопці на будівництві слухають якесь розважальне радіо. Регочуть собі, але нехай! Працюють добре, швидко. Але ти знаєш, між собою вони ніколи не говорять про війну…»
«Так, а нащо їм та війна? Вони свої проблеми вирішили», – відповів старший чоловік і змінив тему.
Останнім часом французькі медіа теж значно менше згадують про війну в Україні. Щоправда, жодні «свої проблеми» Західна Європа не вирішила, принаймні безпекові. Нехай новий Генсек НАТО й проголосив Україну одним із пріоритетів Альянсу, про це почув лише експертний, добре поінформований Париж. Ті, хто хотів знати та шукав інформацію. Пересічний парижанин натомість не те щоб «втомився від війни», але переважно думає про інше. Новий уряд, пенсійна реформа, посуха на Півдні країни, скандальний судовий процес про зґвалтування в Мазані … Своя сорочка завжди ближча до тіла. Нічого дивного.
«Що там у тебе? Війна скінчилась?», – питає сусідка поверхом вище. Цими днями Катрін відсвяткувала 90 років. Телевізор – надійний товариш в її самотньому житті. «Зовсім мало тепер кажуть про Україну», – додає жінка з ноткою тривоги в голосі.
«Щоб бути українцем, існує 33 способи», – вважає Марк, з яким ми випадково познайомились у спільних друзів. Ніколи б не здогадалась, що цей дуже типовий за манерами француз має якийсь стосунок до України. Та життя не без сюрпризів. Прадід Марка прийшов до Франції з Петлюрою сто років тому.
«Я мову сам вивчив, за телефонним додатком», – повільно каже Марк українською, трохи вагаючись з відмінками. До української громади у Франції молодий чоловік не озивається, а от війську допомагає. Напряму, конкретно. «Моя професія дає таку можливість», – узагальнив коротко й з захопленням розповів про недавню поїздку до Харкова. Він знов туди збирається наприкінці жовтня. Питав, який посібник з української історії французькою найкращий. Підказав, де вигідно купляти грілки для фронту. «Майбутня історія Європи вирішується не в Брюсселі, а в Києві, в Харкові, в Сумах. Не переймайтесь з тим НАТО. Все буде добре, хоч і не відразу», – порадив Марк.
Останнім часом регулярно натрапляю на дописи в українських групах, де ті, хто оселився у Франції в статусі біженців, скаржаться на «прірву», що буцімто більшає між тими, хто виїхав і не поспішає повертатись, і тими, хто залишився в Україні під час війни. Хтось цитує різкі коментарі та обіцяє «більше не донатити, бо образилась», хтось повідомляє, нібито «при такому ставленні передумала додому їхати, хоча збиралася». Ще хтось вигадує, буцімто українські демонстрації в Парижі відбуваються «на гроші Єрмака», а тому ходити на них не треба, краще десь пікнічок з горілочкою у той самий час зорганізувати. «Яке нам діло до тих мітингів?», – питає молодик призовного віку, який в інших своїх дописах скаржиться, що французи зменшили грошову допомогу біженцям. Але є й інші. Ті, хто невтомно збирає допомогу, нікому нічого не пояснює, не чекає оплесків і не зважає на критику.
Нинішня війна — насамперед про ідентичність. Кожен сам обирає, яким йому бути українцем. Для одних українство — це лише походження, для других — мова, для третіх — активна причетність до спротиву. Перелік критеріїв легко продовжити, бо тих, хто пов’язує себе з Україною — кілька десятків мільйонів по всьому світу. Тут не 33 способи знайдуться, а всі 333.
Чи вважати українцями тих хлопців, котрі працюють на будівництві у Франції, слухають українське радіо й ніколи між собою не говорять про війну? Та напевне ж. Оксана Забужко називає таких «особами з дополітичною свідомістю». А літню жінку, народжену в Парижі, яка стверджує: «Оті на Сході, хто спілкується російською, — всі вони не українці!» ? І вона – також українка, з подвійною франко-українською ідентичністю. Її категоричність — з того дитинства, де зберегти українську було не просто. І зараз мова – дуже важливий базовий критерій, але не єдиний. Бо кремлівські провокатори теж навчились вдаватись до української, щоб розливати свою інформаційну отруту.
Бути українцем — це завжди вибір. Стати поряд з захисниками чи сховатись за їхні спини, відчувати свою відповідальність чи знайти привід не повернутися. Врешті, що завгодно можна пояснити та виправдати, – було б бажання. А от чи вірити аргументам? Мабуть, не кожному.