Ніде правди діти. Сьогоднішня Україна — значно краща країна за ту бідолашну радянську республіку, що стала незалежною 30 років тому. З тоталітарної колонії, у якій виживання вважали за життя, а низько оплачувану працю й дешеву горілку — за найбільше щастя, Україна стала сучасною державою з активними громадянами, демократичними інститутами, динамічною культурою та хорошими економічними шансами. Ще далеко до раю, але також далеко від того пекла, яким був СРСР. Президент Зеленський правильно сказав, коли наголосив на славному минулому та перспективному майбутньому України під час святкувань 30-ліття незалежності. У мене враження, що принаймні 24 серпня чимало українців відкинули свою традиційну «всьопропальщину» й хоч трохи перетворилися на оптимістів. Тож чи довго ще такий вислів житиме?
Імовірно, що так. Хоча насправді «всьопропальщина» абсолютно не відповідає дійсності, є жахливим дороговказом для українського політикуму та ще й шалено шкодить самим «всьопропальцям». Така настанова деморалізує українців. Навіщо щось робити, навіщо старатися, будувати й планувати, коли й так усе закінчиться катастрофою? Чому не сісти на перший автобус до Італії та не поїхати прибирати унітази? «Всьопропальщина» також деморалізує іноземних прихильників України. Навіщо Україні допомагати, коли вона приречена на загибель, коли самі українці в це вірять? Чи потрібна така держава Європейському Союзу, НАТО, Заходу? Очевидно, що ні. Така Україна потрібна лише Путіну.
Читайте також: Наша частка у спадку
Звідки взялася ця самогубна «всьопропальщина»? Можливо, є щось в українському менталітеті, що схиляє українців до сліз, зойків і самобичування. Хоча мені здається, що переконливішою причиною є розрив між надмірними сподіваннями та відкриттям світу завдяки глобалізації, з одного боку, та українською дійсністю — з другого. Ця дійсність непогана, особливо якщо порівняти нинішню Україну з УРСР. Стає складніше, коли порівняти теперішню реальну Україну з уявною або з розвиненими країнами Заходу. Звісно, дійсність ніколи не відповідатиме мріям, і реальна Україна не є сучасною Німеччиною чи Америкою.
Але такі порівняння несправедливі. Правильніше було б порівняти Україну з Америкою чи Німеччиною 30 років після їхньої незалежності. Америка стала незалежною в 1783 році. А що було 1813-го? Війна з Британією — британці навіть підпалили Білий дім 24 серпня 1814 року! Рабство, постійні битви з індіанцями й конфлікти між президентом, конгресом та верховним судом. Образ невтішний, і порівняння з нинішньою Україною Америці явно не на користь.
А якою була Німеччина 30 років після здобуття державності в 1871 році? Так, вона стала економічною та мілітарною потугою, але політична культура була авторитарною, а соціальна нерівність — жахливою, і своїм зовнішньополітичним авантюризмом Німеччина спричинилася до вибуху Першої світової війни. А якою була Німеччина в 1975-му, через 30 років після закінчення Другої світової війни? Економічно міцною, але політично нестабільною — це були роки тероризму банди Баадер — Майнгоф і постійних студентських заворушень, а також демократично загроженою — боротьба з тероризмом викликала певні антидемократичні заходи з боку уряду. Україна порівняно не аж така погана.
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
А може, порівняти Україну з Польщею 30 років після 1918-го та 1989 року? В 1948-му була вона комуністичною і зруйнованою. Кілька років перед 2019 роком Польща виграла б суперництво з Україною. Тепер не все так просто. Там економіка краща — завдяки великим дотаціям ЄС. Але чи Польща демократичніша, чи там сильніше громадянське суспільство, чи динамічніша культура, чи вільніші медіа? Про Угорщину навіть не говоритиму.
Україні й українцям є чим похвалитися. І цього ніхто не розуміє краще за Путіна. Він знає, що Україна таки пропала — але для нього та Росії. Найвищий час українцям позбутися його поглядів і визнати, що їхня країна, їхня держава, їхній народ варті святкувати не тільки раз на 30 років, а й щодня.