Восени 1989 року вітер змін, який запустила у Східній Європі горбачовська перебудова, перетворився на ураган, що блискавично змів рештки соціалістичних режимів у Польщі, Угорщині, Східній Німеччині, Чехословаччині. У перших двох країнах процес декомунізації відбувався більш-менш еволюційно — через круглі столи та тривалі переговори демократичної опозиції з комуністичною владою. Натомість уряди Німецької демократичної республіки та Чехословаччини ігнорували настрої власного населення і навіть реформаторські поради з Москви, аж доки у східних німців, чехів та словаків не увірвався терпець. Саме тому демократизація регіону асоціюється передусім із падінням Берлінської стіни та Оксамитовою революцією.
Починаючи серію матеріалів про 20-річчя постсоціалістичної трансформації у країнах Центральної та Східної Європи, Тиждень не лише нагадує про те, якими шляхами пішли наші західні сусіди – Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія, держави, що постали на руїнах Югославії. Майже усі ці країни змогли подолати травматичний тоталітарний досвід і повернутися до Європи. Ми хочемо спробувати знайти відповідь, чому Україна відстала від них не на два роки, а на невизначений термін. Чому їм вдалося, а нам ні?