Російський лідер сформував свою країну, але він досі вводить у ступор зовнішній світ
Рівно двадцять п’ять років тому я очолював московське бюро The Economist. І небезпідставно називав себе «кореспондентом хаосу». Росія видавалася некерованою на чолі з безнадійно непопулярним президентом Борисом Єльциним, який не давав ради з норовистими регіональними баронами й народом, обуреним корупцією і виснаженим економічними пертурбаціями.
У Москву я приїхав напередодні фінансової кризи, що спалахнула у серпні 1998 року на тлі девальвації й дефолту в Росії. Західні вболівальники Росії розгубилися. Опальний президент Борис Єльцин призначив п’ятого за менше, ніж півтора року, прем’єр-міністра: маловідомого очільника ФСБ Владіміра Путіна, який тепер ось уже чверть століття перебуває при владі.
Про цього тихого сірого бюрократа було мало що відомо. Тож іноземні спостерігачі гралися в «З’єднати крапочки» — дитячу гру, в якій нібито довільно розкидані крапочки формуються у впізнавану картинку, якщо з’єднати їх правильно.
Перша крапочка: новий прем’єр Росії походить із Санкт-Петербурга — це добре. Друга столиця Росії була більш ліберальною, більш «європейською» в порівнянні з Москвою. Відмовившись від радянської назви «Ленінград» на користь своєї оригінальної назви царської доби, Петербург зробив символічний крок, що дозволив світу сподіватися, що колишні часи пішли в небуття. Мер Петербурга Анатолій Собчак мав репутацію «реформатора» (хай би що то означало).
Друга крапочка: Путін служив в елітному відділі іноземної розвідки в КДБ. Добре володів німецькою. Тож мусить дещо знати про те, як влаштовано світ. Роком раніше, коли його призначили очільником ФСБ, я назвав його «космополітом».
Третя крапочка: Путін, вочевидь, користувався довірою родини Єльцина, що відчайдушно боролося за те, щоб не потрапити за ґрати на тлі звинувачень у корупції й зловживанні владою. Напередодні Нового року хворий Єльцин пішов у відставку, зробивши Путіна президентом.
Іноземці поквапилися розфарбовувати свою нечітку й оманливу картинку. Путін — саме той, хто врятує Росію. Той, із ким ми можемо мати справу. Він пообіцяв забезпечити Росії стабільність, співпрацю у боротьбі з тероризмом і сприятливий інвестиційний клімат.
Спокуса була великою. Московські кореспонденти були зачаровані енергійністю і позірною відкритістю Путіна, втомившись від старого непослідовного Єльцина. Путін був людиною, здатною вести прес-конференцію! Годинами! І то без заготовлених відповідей!
На відміну від більшості, я відмовився вступати у хвалебний хор. Насправді Путін приніс із собою брехню й масові вбивства, зокрема інсценовані вибухи в багатоповерхівках розпалили його боротьбу з тероризмом і сприяли стрімкому зростанню популярності нікому невідомого політика. Єльцин, незважаючи на всі його недоліки, підтримував свободу преси і політичну конкуренцію, а також прагнув фундаментального розриву зі сталінським минулим. Натомість Путіну до того було байдуже.
Я наполягав, що Путін — передовсім вірний слуга радянських таємних служб. І його прихід до влади має нас непокоїти не менше, ніж якби до влади в Німеччині прийшов колишній офіцер гестапо. Німеччина намагалася спокутувати злочини нацистів. Тим часом Росія не виявляла подібного покаяння щодо радянського минулого.
На той час таке порівняння викликало шок. Після 1991 року було прийнято вважати, що Росія — постімперська держава, що звільнилася після розпаду Радянської імперії. Холодна війна скінчилася.
Та я не погоджувався: на початку 1990-х я жив у країнах Балтії, які боролися за повернення суверенітету і прагнули покласти край військовій і шпигунські присутності Кремля. Якщо народи, які так добре знали Росію, стурбувалися, то стурбувався і я.
Я мав рацію, від початку сумніваючись у Путіні. Ті, хто йому довіряв, катастрофічно помилилися. Однак справа насамперед у самій Росії. Путін уособлював те, чого не створював. І, боюся, воно його переживе.