Хіба хтось не бачив очевидного: ненависть чи в найкращому разі нехіть щодо української мови, історії та культури, вкрай низький рівень освіти і виховання, кримінально-радянська ідентичність замість української… Тоді звідки ж ці очікування? Схід ближчий цим фігурантам за їхньою природою, не кажучи вже про те, що будь-який партнер для них – то насамперед об’єкт шахраювання.
Звісно, все було зроблено і визначено ще в 2010 році, коли певна частина націонал-демократів на чолі з Ющенком здала Україну за активної підтримки підкупних кіл національної інтелігенції. Після цієї великої зради не варто дивуватися зрадам регіоналів, що, власне, й не зрада, бо у відданості Україні вони ніколи раніше не клялися. Зрадити може лише свій, як Ющенко, а «пацани» своїми їй не були і не є. Тепер усі ці поети, прозаїки, критики можуть скільки завгодно клясти тих, кому посприяли взяти владу й удавати, що вони до того не причетні. Усі їхні надії на те, що регіональний донецький tribe пропишеться в Європі (разом із нами всіма), були збудовані на піску. Ніякого українського патріотизму поміж біло-синіх немає (є лише бізнес-інтереси) і не було, культурою вони не обтяжені, як, власне, і високим інтелектом, навіть пересічним, щоб зрозуміти, що Москва ніколи не спілкуватиметься з ними на рівних, ніколи не братиме до уваги їхні інтереси, а дивитиметься на них як на власний шмат хліба із салом.
За ці роки незалежності в нас не сформували дієздатної моральної опозиції саме через слабкість та егоїстичність інтелектуальної «еліти», що взагалі вирізняється недисциплінованістю мислення (духовною «розхристаністю»), засадничим і демонстративним суб’єктивізмом, надмірною емоційністю й дитячою примхливістю на тлі суцільної національної безвідповідальності. Одним із яскравих виявів цих рис є підліткова нездатність чесно визнавати свої помилки і глупства, з гідністю казати «mea culpa» – моя провина. Гидко дивитися, коли ті письменники, лауреати, ветерани європейських імпрез починають метушливо виправдовуватися і запевняти, що «я особисто в 2010 році проголосував за Тимошенко» (попередньо загітувавши тисячі людей голосувати «проти всіх»). А відомий прикарпатський літературний геній пише тепер статті, у яких гордовито заявляє, що він не хоче з таким поганим Януковичем іти до Європи. Звісно, з таким Януковичем треба йти тільки до Москви, що нам найближчим часом запропонують…
Ми не маємо потужної інтелектуальної верстви, крім купки диваків, які не злазять з екранів і шпальт газет, реалізуючи там свої комплекси й остаточно заплутуючи нещасний народ.
Кого виховує така інтелігенція, якщо вона саму себе не спромоглася виховати? У цих людей відчувається великий біль за себе любих, а не за країну. Самі вони вже давно вирішили особисте європейське питання, тому дивляться на українські проблеми з високих європейських ратуш, геть не обтяжуючись українськими негараздами, лише інколи кидаючи здалека свої «поради» українцям.
У 2010-му розповідали європейцям: Янукович уже не той, що в 2004-му, Віктор Федорович змінився, порозумнішав, зробив висновки тощо. Що вони розкажуть тепер тим, кого «розвели, як кошенят»? Інші наші інтелектуали насолоджуються провокаціями на кшталт обговорення яскравої особистості «українського Троцького», аналогією цього раніше незнаного «борця за Україну» нищачи всі критерії розрізнення добра і зла, поширюючи моральний релятивізм, що особливо небезпечно в дезорієнтованому українському суспільстві. Ці інтелектуальні гравці зовсім загралися…
А коли немає притомної та цілеспрямованої інтелектуальної верстви, нізвідки взятися й нормальній, адекватній опозиції. Ще невідомо, у що могла б виродитися робітнича опозиція «Солідарності», якби не польська інтелігенція, яка показала себе дорослою і відповідальною, здатною ставити інтереси нації вище за власні корпоративні й особисті.
У нас за всі ці роки не виростили жодного справді потужного національного лідера, тому патріотичні кола постійно змушені шукати політичних чужинців, на яких можна було б зробити ставку. Ось і справу євроінтеграції України довелося передати регіональній «бригаді», бо Ющенко і Тимошенко за п’ять років видимих чвар і підкилимних з’ясовувань її провалили. Можна сперечатися, хто з них винен більше, але то вже не має великого значення. За ці 22 роки не з’явилося навіть адекватного пояснення того, що відбувається в Україні. Як бідкався колись радянський генсек, чекіст Андропов: «Ми не знаємо суспільства, в якому живемо». Відсутність такого знання – провина аж ніяк не простого малоосвіченого люду…
Є ще одна частина інтелігенції, що побувала в депутатах, міністрах, віце-прем’єрах, обтяживши себе маєтками, земельними ділянками, палацами, фірмами і кредитними спілками. Вона й сама нічого помітно корисного для України не зробила, однак інших до управління також не допустила. Цілковитий крах їхніх «патріотичних» зусиль пояснюється тим, що боролися за Україну без відриву від «корита». Проте найбільший гріх – вони посідали чужі місця, створили навколо себе в кадровому плані «випалену землю», викликаючи ілюзію бурхливої діяльності, ілюзію, що нація на цій ділянці має діячів, а насправді то був симулякр.
То хто ж мав іти до народу, вказуючи йому шлях? За турботами про маєтки ніколи було… Світочі національної духовності, приміром, під час ухвалення ганебного закону Колесніченка – Ківалова відпочивали, а Інна Богословська, котра в ім’я інтересів Партії регіонів сиділа влітку в Києві, замість знаного націонал-демократа, голови Комітету ВР візу, потрібну для подальшого просування «КаКи», поставила…
Хто ж у нас по-справжньому боровся за євроінтеграцію? Може, опозиція? Щось не видно було… Чомусь вирішили, що все зроблять донецькі хлопці. А головний хлоп раптом не схотів. Навіщо йому та Європа, де президента можуть усунути з посади за маленький привілей, котрим він скористався не за законом? Де міністрів женуть за плагіат, що стався 20 років тому?
На превеликий жаль, заява Кабміну про призупинення євроінтеграції України продемонструвала, що, як ми й передбачали, ніякого плану «Б» опозиція – інтелігенція не мають. Шкода, бо безвідповідальність знаних, впливових людей, які дають приклад поведінки мільйонам, виливається у великі національні трагедії… Ми ще раз переконалися, що українська нація не має свого Мойсея, себто повноцінної інтелігенції, здатної на великі справи. Як наслідок – має розпорошену, лякливу, недієздатну опозицію, а в суспільстві – загальну апатію.
У нас чомусь вирішили, що українці бодай щось можуть отримати без боротьби. Ось так автоматично з таким режимом, як нинішній, в’їдуть у європейське співтовариство… Підстави для такої впевненості вкрай загадкові. Щось таки негаразд із нашою суспільною психікою, якщо ми могли хоча б на хвилину повірити, що «партія шахраїв і злодіїв», як називають аналогічну структуру в Російській Федерації, має привести Україну в Європу. Вони вже давно своїми банківськими рахунками, палацами, дітьми, коханками, розвагами перебувають у Європі, проте Україна, на їхнє переконання, повинна й надалі, а бажано назавжди, як їхня фазенда з білими рабами-українцями, залишатися під боком «соціально близької» їм Росії, щоб бути територією з унікальними можливостями безмежної експлуатації та розкрадання. Будь-які реальні реформи для них подібні до смерті? Тож, доки ця «пацанська» публіка при владі, жодних перспектив Україна не має і не матиме. Хіба що перспективи остаточної деградації і занепаду.
Не викликає сумнівів, що гра в наперстки з ЄС ще дасться взнаки представникам нинішньої влади. Є речі, яких навіть у ліберальній Європі не пробачають. Тепер уже, гадаю, всім зрозуміло, що європейський шлях несумісний із нинішнім клептократичним, кланово-олігархічним режимом абсолютної автократії, де доля 46 мільйонів громадян залежить від примх і комплексів однієї людини. Цікаво, як навіть у принципі такий режим можна інкорпорувати у співдружність демократичних країн, якою є Європейський Союз?
Історія ще раз пояснила нам, що євроінтеграція має бути масовим рухом української громадськості, а не кулуарно-кабінетними інтригами одіозних фігурантів. Крім того, зрозуміло, що боротьба за європейську перспективу й боротьба проти регіонального ярма, проти автократії є одним-єдиним процесом, бо нинішня влада України антиєвропейська за своєю суттю.
Ну а Мойсеї з’являються тоді, коли починається справжня, а не позірна, не бутафорська боротьба, що виведе народ із пустелі…