В цьому році вийшло багато різних фільмів на будь-який смак і для прихильників різних жанрів. І, як на мене, друга половина 2024-го виявилася особливо багата на стрічки, які викликали неоднозначну реакцію та знакове розходження у поглядах між глядачами і кінокритиками. За доволі незначний період вийшло декілька неординарних проєктів, які, певен, обговорюватимуть ще не один рік. Не всі з них виявилася комерційно неуспішними, але всі наведені нижче точно мають великі шанси стати культовими.
Що потенційно може зробити кінострічку культовою? Думки дослідників різняться, але насамперед, хай як дивно, її недосконалість. Ідеальний фільм з великим бюджетом і першорядними акторами рідко стає культовим, хоча раніше такі випадки бували. Нинішня ж доба франшиз і блокбастерів майже звела таку можливість до нуля, хоча поодинокі приклади (наприклад, фільми Крістофера Нолана) тільки підтверджують загальне правило. Другий важливий чинник культовості — двовимірність кіносюжету або принаймні вдавана складність. Часто автор фільму додає значущі деталі, натякаючи на окультизм, масонство чи якусь із численних теорій змов — і це збільшує кількість допитливих глядачів, ладних шукати глибину там, де її може і не бути. Інший вагомий фактор — міжжанровість кінострічки, яка адекватно не вкладається в жодну з наявних жанрових категорій. Та найголовніше мірило культовості — тривала увага глядачів, які навіть після закінчення прокату конкретного фільму продовжують його обговорювати, висновувати різноманітні гіпотези на reddit або робити меми й фанарт — тобто утворювати культ довколо певного кіно.
Однак не завжди наявність цих критеріїв автоматично робить фільм культовим, бо, якби це було так легко вирахувати, то всі б тільки таке кіно і знімали. Та із нижче наведеною п’ятіркою стрічок, на мою думку, пазли склалися саме так, що вони мають велику імовірність потрапити до переліку культових, хоча шлях до цієї «слави» у кожного свій:
«Субстанція» (режисерка Коралі Фаржа)
Касові збори — майже $70 млн (за бюджету $17.5 млн)
Рейтинг IMDb 7.4
Найуспішній приклад у моєму списку, нагороджений призом за найкращий сценарій на Каннському кінофестивалі—2024. А ще вочевидь фільм, який дасть змогу отримати «Оскар» його головній акторці — Демі Мур. Обраний жанр боді-горору, добре відомий публіці зі стрічок, зокрема, Девіда Кроненберґа, у стрічці Коралі Фаржа наповнюється найактуальнішими темами жіночої роль у теперішньому світі, проблемами краси і водночас найновішими досягненнями в науці і косметології. Ідея реплікації клітин, що уможливлює героїні Мур повернути собі молодість, породивши з себе власну найкращу версію, — наслідок нашого давнього зацікавлення клонуванням і бажанням еліксиру вічної молодості. Тож «Субстанція» і балансує між древнім (алхімією) і мегасучасним (біохімією і генетикою), задіюючи безліч посилань на класику жанру й канонізуючи Демі Мур як безстрашну акторку, яка не боїться говорити про власне старіння, ладну на все заради переконливої гри.
«Довгоніг» (режисер Оз Перкінс)
Касові збори — $127 млн (за бюджету менше $10 млн)
Рейтинг IMDb 6.7
Режисер — син актора, що зіграв головну роль в «Психо» Гічкока — зробив дуже особисте кіно, перейняте прихованим автобіографізмом і алюзіями на сімейні травми. А ще покликав на головну роль Ніколаса Кейджа, який, певно, переживає чергову акторську весну (вдруге? втретє?), і вже не боїться ризикувати. Так Кейдж уперше погодився зіграти роль «серійного вбивці» (саме так формулюю, щоб уникнути спойлерів) й в усіх інтерв’ю зазначав, що більше не гратиме персонажів, які перебувають на боці зла. І хоча в фільмі його важко впізнати через багатошаровий грим, талант не приховати жодним макіяжем. Втім, головною родзинкою «Довгоногу» є майстерно передана атмосфера 1970-х і 1990-х, а також загальна невротично-психічна ситуація світу, показаного очима неоднозначної агентки ФБР Лі Гаркер (прекрасна роль Майки Монро).
«Тут і зараз» (режисер Роберт Земекіс)
Касові збори — понад $13 млн (за бюджету $50 млн)
Рейтинг IMDb 6.2
Роберт Земекіс вирішив убити одразу двох зайців. По-перше, запросив на головну роль подружньої пари Тома Генкса і Робін Райт, щоб частково повторити їхні амплуа з культового «Форреста Ґампа». По-друге, взяв за основу культовий комікс Річарда Макґвайра «Тут», на сторінках якого зімітовано статичну камеру, що знімає те саме місце впродовж багатьох мільйонів років. Однак Земекіс зі зрозумілих причин зосередився лише на історії, висвітленої в 1940—2020 роках і здебільшого показаної в межах однієї кімнати старого будинку. Нам демонструють кілька поколінь кількох родин, які в цій кімнаті живуть, одружуються, кохаються, малюють і вмирають — і все це з одного ракурсу. Формально — новаторський прийом, який режисер дещо послаблює тим, що занадто заграється технологією ШІ Metaphysic Live (по суті, діпфейк), яка в реальному часі омолоджувала обличчя персонажів. Тож головна проблема «Тут і зараз», крім повільного і виразно несучасного сюжету, в надмірному і недоречному захопленні режисера спецефектами. Однак у Роберта Земекіса — це давня вада, ще від 2004 року, коли він випустив фільм «Полярний експрес» — першу кінострічку, повністю зняту за технологією захоплення руху.
«Джокер: Божевілля на двох» (режисер Тодд Філліпс)
Касові збори — понад $200 млн (за бюджету менше $200 млн)
Рейтинг IMDb 5.2
Очікуване і непотрібне продовження попереднього дуже успішного проєкту Тодда Філліпса «Джокер» (2019), до якого і не передбачався сиквел, але понад $1 млрд спокусив продюсерів заробити ще раз. Втім, не склалося. У фільмі нам показано життя у в’язниці Артура Флека (він же Джокер), феноменально зіграного Хоакіном Феніксом, а також суд над ним за вчинені в першій частині вбивства. А ще — його спроби вийти на волю, принаймні в уяві, ставши не так остаточно вільним, як остаточно божевільним. У цьому йому допомагає новітня Гарлі Квінн, на роль якої взяли Леді Гагу. Попри цікаві сценарні знахідки і вибагливі музичні номери, включені в цей мюзикл-трилер, усе це не спрацьовує, і фільм дивитися банально нудно, однак передивлятися, припускаю, буде цікавіше. Адже треба уважно стежити за другим планом стрічки, де приховано забагато значущих деталей і мікроролей, які, імовірно, і можуть зробити «Джокер: Божевілля на двох» культовим.
«Мегалополіс» (режисер Френсіс Форд Коппола)
Касові збори понад $13 млн (за бюджету понад $130 млн)
Рейтинг IMDb 4.8
Найкращий фільм для підтвердження тези: «Настільки погано, що навіть добре». Власне, Френсіс Форд Коппола після «Хрещеного батька», «Розмови» й «Апокаліпсиса сьогодні», міг би вже більше нічого і не знімати, бо вже став за життя кінокласиком. Однак, на жаль, продовжує час від часу випускати стрічки, хоча після 1992 року, коли вийшов його «Дракула», більше нічого значущого не зняв. «Мегалополіс» — проєкт, про який режисер мріяв останні 50 років і вклав у нього чимало власних коштів, проте вочевидь у мріях він був значно кращий, ніж коли реалізувався на широких і маленьких екранах. Фільм — офіційно найпровальніший в фільмографії Копполи, до того ж таким його одностайно визнали і глядачі, і кінокритики. Переказувати сюжет стрічки доволі важко, бо в ній поруч є і пафос, і банальність, і сум за втраченою величчю, і сюжети з давньої історії, і відверто недолуго-комічні спроби «розважаючи повчити», але разом усе це формує радше відчуття іспанського сорому, аніж захоплення летом кінодумки. Найкраще, як на мене, підсумував невдачу фільму один з кінокритиків, сказавши, що це кіно людини, яка забагато думала про Римську імперію.
Про що свідчить така порівняно значна кількість потенційно культових стрічок? Насамперед про кризу голлівудського кіно, супергеройських фільмів і франшиз, що породжує бажання зробити не щось блокбастерне і масове (а тому — передусім продюсерне), а винятково режисерське, авторське висловлювання, яке не розраховує на шалений прибуток, але хоче сказати щось актуальне і незашорене. Також це свідчить про кризу фестивальних стрічок, призначених для вибагливих глядачів — синефілів, кінотеоретиків і рецензентів — адже автори сучасних потенційно культових фільмів нерідко орієнтуються на масові жанри, а тому прокат у них буває порівняно вдалим. Усе це призводить до феномену нішевого кіно, яке опрацьовує вузьку проблематику і одразу орієнтується на незначну, зате вибагливу аудиторію.
Крім того, така тенденція складається ще й тому, що з’явилося нове покоління режисерів і режисерок, які настільки добре знають попередню кінотрадицію, що парадоксально не бояться її надмірно цитувати, роблячи зі своїх фільмів мозаїку, пастиш чи бріколаж. Ще одна важлива складова новочасного культового кіно — задіювання відомих акторів у незвичних ролях або ж перенасичення стрічки зірками першої величини. У будь-якому разі рецепт культового кіно — це досі загадка, але, хай там як, від розмаїття претендентів на нього виграють насамперед глядачі, ці потенційні учасники ще невідомого їм самим кінокульту.