2015-й: що ми напишемо на прапорі перемоги?

Сьогодні нам необхідно зробити наступний крок: визначити, як скористатися цією свободою, у який бік рухатися, з якою ідеєю в голові, словами на вустах і вірою в серці.

Наша спільна мета – вільна і процвітаюча Україна. Країна, чесна в політиці й справедлива в економіці. Країна, у якій кожен її громадянин мав би можливість реалізувати свої здібності й таланти.
Люди України настійно вимагають нового життя. За це дорого заплачено – кров’ю героїв. Назад дороги немає.

Старий набір ідеологем і догм повинен залишитися там, де і країна, яка його породила,  – у минулому. Нове життя настійно вимагає нового бачення, нових відповідей на одвічне запитання: як і заради чого жити?

Сьогодні всі ми повинні вирішити, на яких цінностях станемо будувати нашу молоду країну, як будемо виховувати наших дітей. І це питання не таке просте, як може здатися.

Війна на Донбасі загострила застарілу проблему нашого суспільства. Воно страхітливим чином сегментоване й фрагментоване вздовж і впоперек. Сьогодні немає єдиного набору принципів існування або цінностей, які здатні були б об’єднати всю країну.

Свої набори цінностей у різних регіонів, вікових груп і соціальних верств. Молоді, яка не зводить захопленого погляду із Заходу, все важче зрозуміти людей похилого віку, що ридають за згаслою славою Сходу. Донбас живе в одній ціннісній парадигмі, Наддніпрянщина – в іншій, а Галичина – у третій. Селянський менталітет, що, ймовірно, сягає своїм корінням ще в часи Русі, конфліктує зі світосприйняттям бізнесменів, які багато запозичили від підприємливості та хоробрості запорожців; осібно стоять люди з «пролетарським» поглядом на речі, винесеним із недоброї пам’яті радянських часів. А як вам одвічне протистояння між людьми, які воліють самостійно будувати своє майбутнє, і тими, хто мріє про дармову ковбасу з панського столу?

Читайте також: Світ про Україну у 2014-му: рік тривоги

До певного часу ми вважали, що всі ці протиріччя неважливі, але події нинішнього року переконали навіть найлегковажніших. Для того щоб вижити як країна і нація, успішно розвиватися, нам потрібно об’єднатися під спільними прапорами. Але як і чим об’єднати цей ціннісний вінегрет?
Давайте для початку зробимо невеликий екскурс в історію, щоб розібратися, звідки беруться підприємці та «ковбасники», а також індивідуалісти і колективісти, вільні і раби, звитяжці і пораженці.

Ab ovo

Усім народам на шляху від первіснообщинного суспільства довелося пройти стадію військової демократії – це коли кожен вільний чоловік-воїн має право голосу у своєму племені, а на народні збори він приходить зі зброєю в руках. Далі зрозуміло: посилення майнового розшарування, перетворення влади вож­­дя на спадкову – ось вам і класична давня деспотія: з царем-богом, підданими-рабами і всевладною бюрократією. Суттєвий нюанс: у цих державах головним джерелом багатства була земля. Отже, до неї слід було міцно прикріпити працівників, а зверху поставити наглядачів.

Сьогодні немає єдиного набору принципів існування або цінностей, які здатні були б об’єднати всю країну

Подивіться на біблійний Ізраїль. Його створили кочівники-скотарі, тому Ізраїль починався з військової демократії: досить згадати про виборність суддів-пра­ви­­телів і про те, ким за походженням були перші царі Саул і Давид. Навіть у царський період існували залишки колишніх прав народу: пам’ятаєте, як закінчили цар Ахав і цариця Єзавель після того, як «рейдернули» виноградник Навуфея?
Але з часом Ізраїль перетворюється на типову східну деспотію.
Таким шляхом пройшли всі царства стародавнього світу: і невеличкі (як Марі, Едом або Фрігія), і величезні (як Єгипет і Ассирія). Те саме намагалися провертати навіть царі торгових міст, як, наприклад, Хірам у Тирі (так, той самий приятель Соломона), але місцева купецька верхівка швид­­ко підрізала йому крильця. Як бачимо, самодержавна деспотія не виникає там, де головне джерело доходу – торгівля, де правлять бал вільні підприємливі люди, які можуть самі про себе подбати.

Відмінний приклад – Карфаген, колишня колонія Тира. Незважаючи на те що його, за легендою, заснувала принцеса, сестра тирського царя, Карфаген був організований цілком по-республіканському: з виборними консулами (суфетами) і народними зборами.

Інший відмінний приклад – Греція. Чудові образи грецьких царів у фіналі епохи військової демократії бачимо в «Іліаді». Однак навала дорійців кардинально змінює цю картину світу, а розвиток грецької торгівлі в класичний період остаточно перетворює найуспішніші грецькі міста на поліси: з виборною владою, народними зборами і статусом громадян.

Афіни, Фіви, Коринф, Егіна та інші торгові міста Греції одне за одним виганяли царів і встановлювали республіканську систему управління. Царі залишалися тільки в економічно відсталих землеробських державах, як у Спарті, але й там були, по суті, тільки військовими командирами з дуже обмеженими повноваженнями.

Громадянин грецького поліса володів усіма належними йому правами і привілеями, насамперед правом обирати й бути обраним на будь-яку державну посаду. Це право підкріплювалося тим, що найбіднішим громадянам навіть платили за участь у роботі народних зборів, щоб вони повною мірою могли його реалізувати. Громадянство давалося по праву народження – його не могли отримати іноземці. Крім того, громадянином міг бути тіль­­­­ки вільний дорослий чоловік. Основними обов’язками громадянина були праця на благо поліса, плата податків і захист батьківщини зі зброєю в руках.

Можна сказати, що грецький поліс породжує той базовий набір принципів вільного демократичного суспільства, який ус­пішно працює і в наші дні:
1) особисті права і свободи індивідуума;
2) непорушність приватної власності;
3) повага до чесної праці.
Саме з постанням грецького поліса у світу самодержавних деспотій з’являється антагоніст – світ вільних демократій. Цей маленький світ виявився дуже життєздатним: так, жменька грецьких полісів завдає жорстокої поразки колосальній Перській імперії в епічних греко-перських вій­­нах.
З часом демократична полісна система поширюється всю­­ди, де є греки і торгівля. Зокрема, вона досягає Італії. Рим раннього періоду – це типова військова демократія на чолі з виборними царями-рексами. Однак збільшення ролі торгівлі та поширення грецького впливу покінчили з монархією: класичний Рим – це республіка з виборною владою, народними зборами і правами громадян.

Читайте також: Аншлаги й провали-2014

У республіканському Римі громадянин повинен був чесно трудитися, платити податки і захищати батьківщину зі зброєю в руках. Громадянами були і патриції, і вершники, які не працювали, але володіли власністю, з якої платили податки. Зрештою, патриції і вершники теж служили в республіканській армії – стан вершників і називається так тому, що з них формувалася кавалерія.

Римляни додали до грецької моделі демократії свою чітку юридичну систему. Адже якщо вищим законом деспотії є воля самодержця, то демократія, нав­паки, нічого не варта без прозорості й законності. Завдяки своєму кодексу законів Римська республіка – з її статусом громадянства, виборністю влади, правами і свободами – поширилася на все Середземномор’я, легко зламав­­ши самодержавні деспотії. У Римській республіці остаточно склав­­ся той канон, на якому й сьогодні побудований вільний світ як антагоніст світу деспотій. До трьох «грецьких» принципів римляни додали ще один, і тепер весь комплекс базових цінностей був таким:

1) особисті права і свободи індивідуума;
2) непорушність приватної власності;
3) повага до чесної праці;
4) ефективна юридична система.

Саме закон – lex – наповнив три перших принципи змістом, надавши йому необхідні юридичні гарантії та «вимірюваність».
Звичайно, зі становленням імперії багато з республіканських чеснот виявилися забутими. Римський плебс волів не чесно трудитися, а жити на подачки багатіїв (що загалом Рим і доконало врешті-решт). Однак статус римського громадянина і римська законодавча система існували і в імперські часи. Й імператори мусили з цим рахуватися. А якщо хтось із принцепсів намагався стати самодержцем, то царював він недовго: досить згадати історії Калігули, Нерона, Доміціана і Коммода.

Окремо треба сказати кілька слів про вплив демократії на постання монотеїстичних релігій. Саме завдяки військовій демократії у євреїв виник юдаїзм. Адже в цій релігії вкрай сильною є ідея індивідуалізму: ти завжди один на один із Богом, усе твоє життя – це діалог із Ним, тільки ти сам – власними добрими чи злими справами – формуєш свою подальшу долю. Навіть більше: людина створена за образом і подобою Божою, вона унікальна й має абсолютну цінність. А значить, і всі люди рівні між собою:
і царі, і селяни. У деспотичних державах, де цар – це бог, а всі його піддані без винятку – раби, така релігія виникнути не могла.

І не дивно, що саме в Римській державі з її демократичними інститутами і правами громадян постало християнство. А поставши на базі юдаїзму, воно не тільки поділяє всі його основні постулати про взаємини людини з Богом і її високе призначення, а й розвиває озвучену в юдаїзмі концепцію безсмертної душі. Са­ме ця безсмертна, ідеальна людська душа, з погляду християнства, і є в нашому матеріальному світі найвищою цінністю, вагомішою за царства й імперії, бо наймогутніші імперії впадуть, а душа житиме вічно.

На наших очах творяться нові царські династії: династія Асадів у Сирії або Алієвих в Азербайджані. Можливо, навіть династія Лукашенків у Білорусі

Тому християнство й виникло в Римській державі, а не в Перській імперії чи Віфінському царстві. Щільно контактуючи із сусідніми народами, які перебували на стадії військової демократії, насамперед кельтами і германцями, або завойовуючи їх, або, своєю чергою, піддавшись їхньому завоюванню, Рим приніс їм свій «цивілізаційний пакет»: релігію, законодавство, уявлення про права і свободи особистості, мову, писемність, культуру, освіту.

Усе це впало на готовий ґрунт, бо права вільного воїна і виборність вождя в германському племені принципово нічим не відрізнялися від прав римського громадянина і виборності консулів та едилів. Саме тому римський «цивілізаційний пакет» виявився таким доречним у варварській Європі й абсолютно не прижився в «культурній» Азії. Завойовані римлянами провінції по той бік Геллеспонту так до кінця ніколи й не позбулися основних ознак належності до деспотичного світу. Міста полісного типу із самоврядуванням і виборною владою, які вперше з’явилися на Сході після завоювань Александра, за римлян так і не зуміли поширити свій вплив на довколишні території і до кінця Імперії залишалися острівцями вільного світу в морі східних деспотій.
А з приходом арабів і з вільними самоврядними містами було покінчено.

Читайте також: Війна форматів

Цікаво, що іслам також виник не в деспотичній державі, а у вільному торговому місті Мецці і потім поширився на навколишні бедуїнські племена, які жили в тому самому форматі військової демократії (а отже, були готові сприймати ідеї про самоцінність та унікальність індивідуума і рівність людей перед Богом). Проте в ісламі є дуже важливий відмінний постулат про визначеність Аллахом доль усього сущого. Це має значно зменшувати відчуття свободи вибору мусульманина порівняно з християнином і юдеєм – недарма ж «іслам» означає «покірність»! Можливо, саме тому мусульманський світ, який на старті мав вагому ресурсну, технологічну та культурну перевагу над Заходом, зрештою зовсім програв цивілізаційне змагання?

Розширення Арабського халіфату (а потім і Сельджуцького й Османського султанатів) продемонструвало вельми цікаву закономірність: іслам виявився дуже органічним на територіях, де традиційно існували деспотичні держави як-от Близький Схід, Мала Азія, Іран і Туран, Північна Африка (тут згадаємо Єгипет, Кіренаїку й, можливо, Нумідію). І навіть римська культурна спадщина не допомогла переломити цю тенденцію. Однак там, де існували демократичні утворення (наприклад, полісна Греція або спільноти військової демократії в Іспанії та Фракії), на які наклався римсь­кий «цивілізаційний пакет», іслам зрештою відступив.

Вибір цінностей

Це протистояння – між Деспотією і Демократією, Сходом і Заходом, Свободою і Рабством – почалося за часів Дарія та Мільтіада і являло собою епічну битву Європи з Азією. У Середньовіччя во­но обернулося лютим суперництвом Хреста і Півмісяця. А в Новий час це вже була війна Прогресу проти Відсталості.

Так уже склалося, що для керівної ролі у світі держава по­винна мати три інструменти:
1) цілковиту технологічну
перевагу;
2) головну світову валюту;
3) найсильніші транспортні засоби – для контролю світової торгівлі.

Естафету від Риму в епоху Відродження підхопили італійські міста-держави, і насамперед Венеція. Саме Венеція тоді була найбільш технологічно просунутою і впливовою державою, венеціанський цехин (дукат) був головною світовою валютою, а венеціанський флот панував на морях.
Після Венеції світом прави­­ли (і вперше в історії розділили його) Піренейські монархії.

Потім на короткий період на «трон» сідали голландці з французами.

Але остаточно заволоділи світом англосакси – у XVIII столітті, після перемоги над Францією в Семирічній війні. Відтоді спочатку Британія, а тепер США правлять світом – подобається це нам із вами чи ні.

Як ми бачимо, всі держави, які ставали світовими потугами принаймні з XIV століття, були європейськими і виросли на римському «цивілізаційному пакеті». І жодна з них ніколи не була деспотичною та самодержавною. Навіть Філіпп II, іспанський король, і Людовік XIV, французький король, незважаючи на свою могутність, були зв’язані колосальною кількістю різноманітних прав та привілеїв різних суб’єктів їхніх держав: станів, професійних цехів, гільдій, провінцій, міст. Зрештою, і у Франції, і в Іспанії (і практично в будь-якій іншій європейській країні) існував представницький орган від усіх трьох станів: Генеральні штати у Франції, Кортеси в Іспанії, парламент в Англії, Рейхстаг у Священній Римській імперії німецької нації. Усі ці представницькі органи так чи інакше обмежували владу монарха передусім тому, що без їхньої згоди він не міг запровадити нові податки, тобто втрачав можливість проводити активну політику. Деякі з них (як, наприклад, Рейхстаг) вирішували питання законодавства, війни і миру, найму й розпуску армії, економічної, релігійної та соціальної політики.

І в усіх цих представницьких органах мали голос усі три політичні стани: дворянство, духівництво й міста. Умовно кажучи, ті, хто володіє власністю, платять податки і захищають державу. Фактично такі самі люди, які були громадянами грецьких полісів і Римської республіки. Ця представницька влада була природним продовженням важливих компонентів європейської демократичної системи тих часів. Церква підтримувала ідею найвищої цінності кожної людини. Закон захищав майнові права представників будь-якої верстви населення. Дворяни служили своїм сюзеренам у рамках системи васалітету, що базувалася на чіткому договорі між сеньйором та васалом. Вільні міста мали власне самоврядування і представництво у парламенті держави, що підтримувало ідею шанованості чесної праці. Навіть останній вілан у Європі мав певні права, і свавілля пана у ставленні до нього було законодавчо обмежене.

Як ми бачимо, саме така – демократична – система й дала Заходу ту цивілізаційну перевагу, яку він демонструє вже дві з половиною тисячі років. Увесь цей час тривала боротьба «Європи» з «Азією», при цьому поняття «Європа» та «Азія» вель­­­ми умовні, бо США, Австралія і Японія географічно не Європа, а деспотій вистачає не тільки в Азії.

Точніше, в Азії їх, як і раніше, повнісінько: царства Ассирії та Парфії вже давно не існують, але царі залишилися. Чим відрізнялися від деспотичних монархів давнини Каддафі, Мубарак, Туркменбаши або Саддам? Хіба тільки тим, що не називали себе нащадками богів.
На наших очах творяться нові царські династії: династія Асадів у Сирії або Алієвих в Азербайджані. Можливо, навіть династія Лукашенків у Білорусі. А інші династії благополучно існують і тепер: у Йорданії, Саудівській Аравії тощо.
Самодержавні деспотії ми бачимо і в Африці – широкий спектр від Бокасси до Муґабе.

І навіть у Латинській Америці, здавалося б, найбільш респектабельні держави час від часу геть несподівано скочуються в найпекельнішу деспотію. Зараз їх небагато, і найпомітніші, мабуть, Куба та Венесуела. Але пройшли через це у ХХ столітті, напевно, всі.
І появі деспотичних режимів у цих країнах зовсім не заважає наявність формальних демократичних інститутів. Просто якщо президент слабкий, то демократія хоч якось працює. Але перший же сильний демократично обраний президент миттєво стає диктатором.

Довга дорога до себе

Війна між Демократією та Деспотією триває й сьогодні. Просто на наших очах. І одна з битв цієї вій­­ни розгорнулася на українській землі, в українських головах та серцях.

Насправді це не битва між державами й арміями. Це двобій між вільною людиною та «ковбасником». Між тим, хто хоче сам визначати своє життя, і тим, хто чекає на милість господаря. Між «Європою» та «Азією» в кожному з нас.
Але чому ця лінія фронту пролягла в Україні? Чому саме в нас?

Так історично склалося, що Україна на три з половиною століття опинилася під владою імперії з ворожою цивілізаційною моделлю. Україна-Русь (як і інші православні держави тієї епохи) отримала свій «цивілізаційний пакет» не з Риму, а з Константинополя. Він міг відрізнятися в деталях, але суть його – полісно-християнська – була така сама, як і в західних європейців. Пакет виявився тут доречним, адже на Русі за часів перших Рюриковичів була у фіналі та сама військова демократія – з вільними воїнами на народних зборах і виборними військовими вождями. Ця традиція збереглася в нашій вічовій культурі, коли вільні глави сімейств (мужі) сходилися на головну площу разом вирішувати справи країни. Тут ми знову бачимо ту саму систему, що в Афінах чи Римі: вільні чоловіки, які платять податки, володіють власністю і захищають, приймають рішення.
А рішення ці, прийняті на вічі, стосувалися найсерйозніших питань: війни і миру, обрання і вигнання князя, розпоряджання фінансовими та земельними ресурсами. Цікавою є, до речі, процедура виборів київського князя. Його кандидатуру повинні були затвердити бояри («власність»), народ («праця і податки») і чорні клобуки («захист»).

Саме тому ми органічно сприй­­няли християнство. Саме тому в Україні-Русі природним чином прижилися й такі ознаки європейського формату, як Магдебурзьке право, цехова і гільдій­­на організація, представни­цькі органи влади (сейми та сеймики), васальна система і навіть виборність правителів. Усі ці інституції базувалися на чіткому договорі сторін – договорі, у якому були позначені їхні права й зобов’я­­зан­­ня. І ця договірна система мала надійне юридичне підґрунтя: закріплювалася спочатку в «Руській правді» Ярослава і Ярославичів, а потім у «Литовському статуті».
Козацька суспільна організація об’єднала в собі традиційний досвід Русі та європейські інституції, запозичені з Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Уявлення української шлях­­ти і козацтва про свої права та привілеї багато в чому сформувалося під впливом «шляхетської демократії» Речі Посполитої. Тому такою органічною є «Конституція» Пилипа Орлика, адже європейська традиція договорів між двома рівними сторонами є однією з найтиповіших і найприродніших українських традицій.
А тепер уявіть собі, що з нами сталося, коли ми опинилися у складі Російської імперії. Країна, в силу особливостей свого народження і формування «азійська» до мозку кісток, являє собою не просто відмінний від європейської моделі формат, а саме лютий і затятий антипод цієї моделі.
Народ, що мислить себе тіль­­ки в колективістській парадигмі й люто ненавидить будь-який прояв індивідуалізму.

Релігія, яка примудрилася перекроїти спрямоване на вдосконалення особистості християнство на похмурий напів’язич­­ницький культ загального мракобісся, отуплення і ханжества.

Держава, що являє собою піраміду, на вершині якої самодержавний цар-бог, а вся вона є масою безправних рабів-холопів, причому однаково безправних незалежно від їхнього місця в піраміді. Конюх ти чи боярин – перед царем усі раби-холопи.

Жодних договорів, бо який договір може бути в раба з паном? Жодних прав, бо тільки один государ у своєму праві, а реш­­та лише сподівається на його милість. Жодних свобод, бо будь-який навіть відгомін свободи підданого обмежує владу самодержця – і який же він тоді самодержець?
Причому саме народ у Росії є головним прихильником і захисником деспотії. Усі правителі, які намагалися повести його в європейський бік – Боріс Ґодунов, Самозванець, царівна Софія – незмінно погано закінчували. Пощастило тільки Пєтру, та й то тільки тому, що він вів Росію в Європу азійськими методами. Однак «європейсь­кі­сть» Пєтра стосувалася лише зовнішніх атри­­бутів і ніколи не зачіпала таких базових речей, як, наприклад, права людини або право приватної власності.

Деякі імператори німецького походження теж намагалися «оєвропеїти» Росію, але для двох із них (Павєл і Алєксандр II) це закінчилося насильницькою смертю, а за часів ще одного – загибеллю всієї династії.

Саме тому для більшості росіян Єльцин – «поганий» президент, а Путін – «хороший». У Росії завжди панувала, панує і буде панувати войовнича «азійщина». При такому баченні західний світ ворожий і смертельно небезпечний, тож його треба спробувати знищити всіма можливими засобами.
І ось до рук «азійщини» потрапила Україна – дражливо беззахисний, зухвало європейський шматок ворожого демократичного світу. Вони знущалися над нами 350 років, намагаючись викорінити його природу.

Саме тому сьогодні, коли ми нарешті вільні, ми значною мірою є ними, а не собою. Де вони в нас – ті чотири базові цінності «Європи»: права особистості, непорушна приватна власність, повага до чесної праці й ефективна юридична система? Ні, сьогодні спостерігаємо в Україні, як і в Росії, геть протилежне:

– безправ’я особистості, яку кожен зустрічний «мєнт» може безкарно забити до смерті в райвідділку;
– беззахисність права приватної власності, яку кожен рейдер може безкарно «віджати» на користь замовника з баблом;
– презирство до чесної праці, яка в більшості випадків може забезпечити лише жебрацьке існування; натомість брехуни, корупціонери й негідники насолоджуються піаром і краденою розкішшю;
– цілковита неефективність юридичної системи, яка перетворилася на пекельний спосіб заробляння грошей через виправдання винних і засудження невинних.

Саме тому сьогодні для нас відчуття своєї «самості», своєї «українськості» приходить передусім через усвідомлення того, чому ми «не-росіяни». І звільнення від усього «російського» (тобто, по суті, «азійського») – це абсолютно необхідна умова для здійснення європейського вибору.
У нашій країні завжди були люди, які мислили по-євро­пей­ськи. Однак система, вбачаючи в них своїх смертельних ворогів, безжально знищувала. Дійшло до того, що в момент здобуття незалежності навіть найбільш передова частина нашого політикуму мислила в радянській (тобто в «азійській») парадигмі й так до кінця не вийшла з неї досі.

Однак за два десятиліття незалежності виросло нове покоління. Ці молоді люди сьогодні – найбільш «європейська» частина нашого суспільства. Якби не во­­ни, то нечисленні «європейці» зі старших поколінь бій останнього року програли б так само, як і всі попередні. Саме завдяки самовідданості нашої молоді «європей­­ці» вперше за 23 роки незалежності перемогли «азійщину»: під час Революції гідності.

Тепер наші «європейці», частка яких зараз навряд чи перевищує 10–15% населення, щосили тягнуть інертну масу «азіатів» і «невизначених» до Європи. Наше завдання сьогодні полягає в декларуванні нових європейських цінностей, до яких можна долучати однодумців і тих, хто ще вагається, й на ґрунті яких можна об’єднувати народ.

За що ми боремося

Під якими прапорами це робити? Які гасла промовляти? Які цінності повинні бути для нової України головними на нашому шляху до європейського дому?

Найчастіше можна почути слово «Гідність». Саме тому, що раніше ми часто відчували, як нам її бракує. Не дивно, що й недавня Революція була названа саме так.

Також звучать слова «свобода», «справедливість», «солідарність», «чесність», «щирість», «толерантність» та багато інших, так само прекрасних.

Та єдина проблема цих слів полягає в тому, що вони цілком підходять як цінності окремо взятої людини, але не можуть бути цінностями нації та держави.

По-перше, тому, що гідність, чесність, справедливість, свобода – це поняття глибоко суб’єктивні. Кримчани, які вітали «зелених чоловічків», і донеччани, котрі носили їжу сепаратистам, вважали, що чинять абсолютно правильно у своїй моральній системі координат.

По-друге, всі перераховані поняття є глибоко особистими, інтимними й жодним чином не описують взаємини людини із суспільством і державою. Ви можете вважати себе вільним навіть у Росії, але Росії від того не легше.

По-третє, ці поняття також не є «вимірюваними». Тобто, що таке «свобода» або «справедливість» у вашому уявленні, знаєте тільки ви самі. І це уявлення може не тільки не збігатися з моїм, а й повністю йому суперечити.

По-четверте, ні свобода, ні справедливість не описують щоденного реального життя людей. А отже, залишаються пишномов­но-декларативними, тобто неефективними, непотрібними.

Тому я запропонував би зу­пинитися на чотирьох базових цінностях «європейської» цивілізації, чотирьох основних принципах, які забезпечили їй успіх, процвітання і світове цивілізаційне домінування. Ще раз нагадаю:
1) особисті права і свободи індивідуума;
2) непорушність приватної власності;
3) повага до чесної праці;
4) ефективна юридична система.

Ці принципи дуже конкретні, бо фактичний їхній зміст закладений у Конституції і законах держави.

Вони чітко описують саме взаємини людей між собою і з державою.

Вони не можуть трактуватися по-різному різними людьми, бо їхній зміст викладено на папері й оформлено юридичним чином.

Вони безпосередньо стосуються найважливіших для кожної людини речей: її особистих прав, власності, яка їй належить, та можливості ефективно прогодувати себе і свою сім’ю.

Крім того, вони беземоційні й далекі від будь-яких політичних декларацій. А це робить неможливим конфлікт навколо їхнього змісту.

Ці чотири принципи вирішальні для приєднання до Європи. Якщо ми будемо жити за ними, то швидко станемо її органічною частиною. Якщо ж ні, то жодні Гідність, Свобода, Солідарність і Чесність нам не допоможуть.