Яків Щоголів – талановитий український поет ХІХ століття, що стоїть осібно від шкіл і напрямків. Його називають то останнім з романтиків в епоху реалізму, то провісником модерністів. Він досі малознаний серед загалу і недостатньо досліджений в історії літератури. Щоголів не був ані затятим борцем за народ, ані співцем недолі, ані основоположником нових течій. Він – майстер пейзажної лірики, тонких замальовок. «Непривітаний співець» – так Микола Зеров охарактеризував поета.
Народився Яків Щоголів 5 листопада 1824 року в Охтирці на Сумщині. Його перші поезії були надруковані за сприяння Шевченка, який вподобав твори молодшого колеги по перу. Однак російський критик Вісаріон Бєлінскій розкритикував їх, і поет надовго перестав писати. Згодом, однак, повернувся до літературної творчості, деякі його вірші клали на музику і помилково вважали народними піснями.
Яків Щоголів відчував справжню поезію навіть у добу, коли критерієм мистецької вартості була не естетика, а ідеологія. Він писав у листі поетці-початківиці Тетяні Сулимі-Бичихіній: «Якщо в поетичному творі не видно Бога з його незбагненною силою і величчю; якщо не видно прагнення до того, що зветься ідеалом; обожнення гожої краси, в якому б вигляді вона не з’являлась, напр., в природі, мистецтві, людині; якщо не видно схиляння перед жіночістю і жіночим ідеалом, совісті, любові і співчуття до ближнього без тенденційної підкладки, то там нема й поезії».
У мене в дитинстві була тоненька книжечка віршів Щоголіва, з яких запам’ятався найбільше цей:
Я люблю веселий ранок
Холоднючої зими,
Як на двір, на стіни, ґанок
І на шлях за ворітьми
Упаде із неба промінь,
Дим пов’ється з димарів,
На току підніме гомін
Зграя галок і граків.
Сніг ясним кришталем блище,
Лютий холод допіка;
Сонце вгору плине вище,
Та не гріє здалека…
Згодом, уже студенткою, я почула пісню гурту «Тінь сонця», як виявилося, на слова Якова Щоголіва:
Ще роса з житів не спала,
Ми взяли бруски й клепала
І з зорі
Гострим коси, в ручку йдем,
Колос під ноги кладем —
До зорі.
Пройдем гони, другі й треті,
А жита як очерети —
Не проб’єм;
Тягнем коси — так блищать,
Вдарим в жито —
аж бряжчать, —
Ми все йдем…
Це 1877 рік, наступний після Емського указу. Саме почався «чорний антракт» в українській літературі – десятиліття, коли не друкували нічогісінько. Проте поезія Щоголіва, окрім соціально-побутового сенсу, навіює алюзію на невтомну й немарну працю, що неодмінно принесе результат.
Яків Щоголів, як і чимало українських поетів ХІХ століття, переспівував Давидову псальму «На чистих ріках Вавілона / Сиділи й плакалися ми, / Як стіни рідного Сіона / Згадали з нашої тюрми». Цей вірш ятрив і втішав водночас у тодішній російській тюрмі народів.
Інший відомий вірш Щоголева «Гей, у мене був коняка…» — коротка історія втрати української державності та трансформації з воїнів на гречкосіїв, трагічна у своїй правдивості.
Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу
Вірші Щоголева — про тихий сум за втраченим і пам’ятання непроминального. Наприклад, цей пізній вірш поета «Листопад» — не лише про зміну пір року, погодьтеся:
Звелося літо, і не знать,
Як день за днем минув,
І серпень дав, що можна дать,
І вересень майнув…
Морозний вітер в гай і ліс
Подув з холодних міст
Й нещадно з дерева обніс
Червоно-жовтий лист.
І висне небо в ті часи,
Немов циновий дах,
І стигнуть краплі від роси,
Як сльози, на гілках.
А ти, що осені настиг,
Та просвітку не знав,
Чи хоч єдиний лист зберіг,
За котрим жалкував?
І чи хоч краплю теплих сліз
Зоставив від весни,
Щоб плакать так, як плаче ліс
За літом восени?