200 років Якову Щоголеву: тихий романтик і непривітаний співець

5 Листопада 2024, 14:24

Яків Щоголів – талановитий український поет ХІХ століття, що стоїть осібно від шкіл і напрямків. Його називають то останнім з романтиків в епоху реалізму, то провісником модерністів. Він досі малознаний серед загалу і недостатньо досліджений в історії літератури. Щоголів не був ані затятим борцем за народ, ані співцем недолі, ані основоположником нових течій. Він – майстер пейзажної лірики, тонких замальовок. «Непривітаний співець» – так Микола Зеров охарактеризував поета.

Народився Яків Щоголів 5 листопада 1824 року в Охтирці на Сумщині. Його перші поезії були надруковані за сприяння Шевченка, який вподобав твори молодшого колеги по перу. Однак російський критик Вісаріон Бєлінскій розкритикував їх, і поет надовго перестав писати. Згодом, однак, повернувся до літературної творчості, деякі його вірші клали на музику і помилково вважали народними піснями.

Яків Щоголів відчував справжню поезію навіть у добу, коли критерієм мистецької вартості була не естетика, а ідеологія. Він писав у листі поетці-початківиці Тетяні Сулимі-Бичихіній: «Якщо в поетичному творі не видно Бога з його незбагненною силою і величчю; якщо не видно прагнення до того, що зветься ідеалом; обожнення гожої краси, в якому б вигляді вона не з’являлась, напр., в природі, мистецтві, людині; якщо не видно схиляння перед жіночістю і жіночим ідеалом, совісті, любові і співчуття до ближнього без тенденційної підкладки, то там нема й поезії».

У мене в дитинстві була тоненька книжечка віршів Щоголіва, з яких запам’ятався найбільше цей:

Я люблю веселий ранок

Холоднючої зими,

Як на двір, на стіни, ґанок

І на шлях за ворітьми

Упаде із неба промінь,

Дим пов’ється з димарів,

На току підніме гомін

Зграя галок і граків.

Сніг ясним кришталем блище,

Лютий холод допіка;

Сонце вгору плине вище,

Та не гріє здалека…

Згодом, уже студенткою, я почула пісню гурту «Тінь сонця», як виявилося, на слова Якова Щоголіва:

Ще роса з житів не спала,

Ми взяли бруски й клепала

І з зорі

Гострим коси, в ручку йдем,

Колос під ноги кладем —

До зорі.

Пройдем гони, другі й треті,

А жита як очерети —

Не проб’єм;

Тягнем коси — так блищать,

Вдарим в жито —

аж бряжчать, —

Ми все йдем…

Це 1877 рік, наступний після Емського указу. Саме почався «чорний антракт» в українській літературі – десятиліття, коли не друкували нічогісінько. Проте поезія Щоголіва, окрім соціально-побутового сенсу, навіює алюзію на невтомну й немарну працю, що неодмінно принесе результат.

Яків Щоголів, як і чимало українських поетів ХІХ століття, переспівував Давидову псальму «На чистих ріках Вавілона / Сиділи й плакалися ми, / Як стіни рідного Сіона / Згадали з нашої тюрми». Цей вірш ятрив і втішав водночас у тодішній російській тюрмі народів.

Інший відомий вірш Щоголева «Гей, у мене був коняка…» — коротка історія втрати української державності та трансформації з воїнів на гречкосіїв, трагічна у своїй правдивості.

Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу

Вірші Щоголева — про тихий сум за втраченим і пам’ятання непроминального. Наприклад, цей пізній вірш поета «Листопад» — не лише про зміну пір року, погодьтеся:

Звелося літо, і не знать,

Як день за днем минув,

І серпень дав, що можна дать,

І вересень майнув…

Морозний вітер в гай і ліс

Подув з холодних міст

Й нещадно з дерева обніс

Червоно-жовтий лист.

І висне небо в ті часи,

Немов циновий дах,

І стигнуть краплі від роси,

Як сльози, на гілках.

А ти, що осені настиг,

Та просвітку не знав,

Чи хоч єдиний лист зберіг,

За котрим жалкував?

І чи хоч краплю теплих сліз

Зоставив від весни,

Щоб плакать так, як плаче ліс

За літом восени?