Модель організації суспільства і держави, яка склалася в Україні, – так звана олігархічно-люмпенська за російсько-радянським зразком – далека від оптимальної, суттєво гальмує розвиток країни і прирікає більшість її громадян на бідність. Аби розірвати це коло, основу відносин у системі «суспільство–держава» має бути кардинально змінено.
ПОВ’ЯЗАНІ СПАДЩИНОЮ
Попри те що економіка України була одним із найважливіших елементів економіки СРСР, а вихідці з республіки посідали чільні місця в загальносоюзному істеблішменті, ці начебто переваги виявилися слабкостями для нової країни. Менше ніж 30% того, що вироблялося в Україні, спрямовувалося на потреби споживчого ринку; 95% продукції випускалося на підприємствах союзного підпорядкування, які керувалися безпосередньо з Москви. Реформи, що проводились у СРСР, дали додаткові повноваження очільникам підприємств, при цьому вони не отримали досвіду ринкового змагання за продаж власної продукції і не були позбавлені адміністративної опіки. На такому ґрунті в Україні постав клас «червоних директорів», які могли диктувати керівництву країни свою волю і впливати на ключові кадрові призначення. При тому зберігали риси, притаманні директорам радянських підприємств: брак стратегічного мислення, прагнення персональної вигоди тут і тепер.
Однак поява «червоних директорів» і пізніше – олігархів не пов’язана виключно з викривленою структурою економіки та безконтрольним збагаченням. Не меншу роль відіграла відсутність у влади бачення мети і механізмів перетворень. Не робилося й кроків, які стимулювали би суспільство шукати вихід. Так, керівництво держави не пішло на дострокові парламентські вибори, які створили би підстави для консолідації політичних партій і бодай формальної систематизації ідей у цілісні програми.
Утім, від можновладців годі очікувати неприродних для них кроків, як-от проведення виборів, які можуть призвести до зміни влади, або реформ, які підірвали би можливості швидкого неконтрольованого збагачення. У пострадянській Україні нікому було їх до цього примусити. Опозиція у тому вигляді, як існувала тоді, не була спроможна висунути реалістичну програму перетворень (хоч прожектів не бракувало). Ані поставити перед можновладцями питання руба (пост-фактум цю неспроможність пояснюють тим, що «такі важкі часи були»). Ані організувати всіх, хто був готовий допомагати (включно з людьми, здатними системно мислити і послідовно діяти), чи навіть належим чином посилити акції, які виникали стихійно (наприклад, шахтарські страйки чи студентська Революція на граніті) і спертись на них для тиску на режим. Опозиція виявилася відірваною від соціальної бази – мільйонів людей, які прагнули змін. Можливо, більш системна і дієздатна контр-еліта і не могла виникнути в той час в Україні, де найкращі відбиралися для посилення істеблішменту Союзу, ще жива була пам’ять про Голодомор, а совість нації – інтелігенція – або винищувалася, або ставилася на службу режиму.
МІЦЬ І КРИХКІСТЬ
Відтак нова структура суспільства формувалася під дією стихійних факторів, які ведуть до створення олігархічно-люмпенської моделі. На верхівці опиняються «домінанти» – переможці у боротьбі з собі подібними, оточені купками почту; унизу – знедолені «люди маси», які мають працювати на підприємствах «домінантів»-олігархів за зарплату, що «забезпечує біологічну норму», як люблять висловлюватися олігархи і їхні наближені. Власності, гідної винагороди за працю, можливостей для вільного відкриття і розвитку своєї справи «люди маси» в цій системі не можуть мати апріорі. Сподівання на державу марні. Власне, особливістю російсько-радянського типу олігархічної системи є зрощення олігархів з державою, їхня взаємна залежність. Натомість «люди маси» можуть сподіватися на певні подачки. У цьому сенсі популізм – обіцянки, пільги і антиринкові дії (тиск на бізнес тощо) – є зворотною стороною олігархічної системи, допомагає можновладцям здобувати голоси на виборах.
Така система збирає до рук вузького кола людей можливості розпоряджатися ресурсами країни, визначати основні напрямки її політики. Однак потужність у забезпеченні інтересів верхівки обертається слабкістю як у внутрішній політиці, так і на міжнародній арені. Держава рухається від кризи до кризи, простимульованих визискуванням певних ринків і галузей. «Інфляція», «дефолт», «стагнація» є часто вживаними словами на позначення процесів у олігархіях. Показова безкарність можновладців відчужує суспільство, підважує легітимність не тільки влади, а й держави як такої. Водночас негнучка система управління, тотальна корупція, низький авторитет у світі роблять країну вразливою для зовнішніх впливів. Україна мала достатньо прикладів як внутрішніх суспільно-політичних чи економічних криз, так і втручань з боку Росії, які ледь не закінчувались втратою суверенітету.
На щастя, на відміну від власне російської моделі українська значно конкурентніша (допускає наявність кількох центрів впливу), не залежна беззастережно від волі глави держави, та й суспільство складається далеко не тільки з «людей маси». Помаранчева революція 2004 року продемонструвала здатність суспільства результативно відстоювати свої права. Однак успіх подібних виступів надто залежить від якості контр-еліти, яка приходить до влади на їх хвилі. Події 2005–2010 років засвідчили, що надії перескочити провалля не справдились: «еліта» має наздогнати суспільство у своєму розвитку.
«БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ»
Утім, про потребу в новій еліті говорять ще з часів здобуття незалежності. Питання у тому, звідки і як вона може виникнути. Певні надії пов’язуються зі змагальністю стосунків у істеблішменті. Однак опозиційність – крайній крок, на який не здатні більшість провідних гравців (особливо у нинішніх умовах). Та й поєднує сьогоднішні угрупування у владі між собою принаймні не менше, ніж роз’єднує. Конкуренція стане добрим ґрунтом для зруйнування владного моноліту, але потрібен додатковий імпульс. Зважаючи на рівень життя в Україні, таким поштовхом могли б стати соціальні виступи (як було в Латинській Америці чи в Болгарії та Румунії). Однак у нас відсутні сили, здатні допомогти організуватися такому протесту: стан профспілок жалюгідний, а партії, яка справді переймалася б інтересами людей праці, просто немає. Тож якщо вибух і трапиться, спричинити його може лише сама влада, довівши людей до крайнього зубожіння і відчаю. І навіть у цьому випадку залишаєься відкритим питання, хто зможе замінити сьогоднішній істеблішмент.
Тим часом без оновлення еліти країна вичерпує можливості для розвитку і стає ресурсним придатком для сусідів з наслідками, які яскраво демонструє Білорусь. Існує потреба як у «людях дії», здатних до конкретних акцій (протестів, захисту прав, протидії сваволі), так і в «людях думки» – інтелектуальній еліті, спроможній вказати шлях до змін. Податковий Майдан, студентські протести, акції на місцях показують, що люди першого типу є, але вони розрізнені, слушно не довіряють політикам, при тому не завжди можуть налагодити взаємодію і забезпечити позитивний результат своїм акціям. Однак без осмилення плану наступних дій є ризик повторення проблеми пост-Майдану: критичної маси прихильників змін в істеблішменті не буде, і знову доведеться констатувати «втрату шансу».
Історія країн Центральної Європи показує шлях, який видається природним і прийнятним для України. Модернізація в тих державах продемонструвала «буржуазний націоналізм» у дії: представники «національного», провісники змін, інтелектуали, здатні скласти план перетворень, спиралися на підтримку середнього класу, що народжувався і прагнув захищати свої права, інтереси й прибутки у спосіб, який шукали і знаходили інтелектуали. Без підтримки середнього класу, малого і середнього бізнесу не утвориться середовище, здатне випрацювати ефективний план дій для країни (ані держава, ані грантодавці тут не зможуть замінити національний бізнес – надто відмінні і цілі, і масштаби). Водночас, без усвідомлення своїх справжніх інтересів і можливостей у їх захисті бізнес буде приречений грати у програшну гру «домовлянь» із олігархією, яка дедалі нахабнішає. Цей союз довів свою ефективність у сусідів України і неодмінно спрацює у нас. Якщо тільки усвідомлення цього і взаємне зближення ділового та інтелектуального світів не настане надто пізно.