У пам’яті моєї родини 1922 рік закарбувався виразно. Після багаторічного перебування у Фергані, у нинішньому Узбекистані, на сході імперії Романових, дідусь Микола із родиною 1922 року репатріювався на родинні історичні землі Холмщини. Моєму батькові тоді було 7 років. У грудні 1922 року на тій же Холмщині народилась моя мама. До цього, в 1920 році, батьки мами, а мої дідусь і бабуся повернулися після п’ятирічного поневіряння по Росії як «біженці» із західних кресів Імперії.
Холмщина відповідно до мирного договору між Річчю Посполитою Польщею і Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Радянською Соціалістичною Республікою, підписаного в Ризі 12 жовтня 1920 року, стала частиною польської держави.
Того ж 1922 року двоє кузенів дідуся Єжи (Юрія) Анті́н Васиньчук і його брат Павло Васиньчук вирішили взяти участь у виборах до польського Сейму й були обрані депутатами завдяки голосам українських виборців із Холмщини.
(Анті́н Васиньчук 21/11/1885, Холм — 13/05/1935, Холм
Український громадський діяч на Холмщині, політик та агроном.
Упродовж 1918—1919 років працював уповноваженим уряду УНР у справах репатріації населення Холмщини і Підляшшя. У 1920 році заснував товариство «Рідна хата» і газету «Наше життя» в Холмі.
Протягом 1922—1927 років був послом до Сейму Польщі I каденції а у 1922—1923 роках очолював Українську Парляментарну Репрезентацію.
Павло Васиньчук (2/08/1893 — 5/05/1945, Холм) — український політик та громадський діяч на Холмщині у міжвоєнній Польщі та в часи Другої світової війни. Юрист, економіст.
У 1922 став депутатом Сейму Польщі I каденції. Проте у грудні 1924 позбавлений мандату у зв’язку зі звинуваченням в антидержавній діяльності.
Співзасновник Українського Соціалістичного Об’єднання (Сель-Союз).
1944 був представником еміграційного Уряду УНР у Холмі і його зв’язком з польським підпіллям. Убитий в 1945 році польською боївкою за нез’ясованих обставин), — Вікіпедія.
На написання цієї колонки мене надихнула книжка, яку подарувала мені моя дружина зі словами: «Це має тебе зацікавити, там пишуть про твою родину».
«Українці в сеймі та сенаті Польщі (1922-1939)», яку написав Олександр Зайцев професор Українського Католицького Університету.
Книжка чекала кілька добрих місяців, перш ніж я її прогортав і знову відклав. Зрештою я до неї повернувся на тлі актуальної української парламентської діяльності, а також міжнародних дискусій про варіанти дипломатичного вирішення російсько-української війни.
Як виявилось, читання книжки перевершило мої сподівання, я читав її з величезним інтересом, відкриваючи дедалі нові сторінки політичної залученості українців, які за вироком історії після закінчення Першої світової війни опинилися в межах відродженої польської держави.
Доля українців, колишніх підданих Російської імперії, була визначена положеннями Ризького миру між Річчю Посполитою Польщею і Російською Соціалістичною Федеративної Радянською Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, що постановив, що мешканці історичної Холмщини, Підляшшя, Полісся і західної Волині опинилися в межах Польщі.
У лютому 1921 року Ліга Націй офіційно визнала автономію Галичини та призначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, а також рекомендувала Раді послів країн Антанти розглянути українське питання.
Євген Петрушевич — голова уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у вигнанні розробив та представив союзним державам проєкт конституції Української Галицької Республіки.
У 1922 році влада Польщі вирішила провести вибори до Сейму й Сенату. З ініціативи уряду Петрушевича у Галичині було проведено масштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до армії.
Історія пішла своїм шляхом, а в контексті бойкотованих галицькими українцями виборів у Східній Галичині варто навести думку тогочасного прем’єр-міністра польського уряду Юліана Новака, який у своєму щоденнику описав це так: «Особливо важливою справою було спокійне проведення виборів у Східній Малопольщі. Якби Петрушевич закликав українське населення взяти участь у виборах, а не оголосити бойкоту, і якби висунув власних кандидатів, то могло би статися, що зі Східної Малопольщі до сейму ввійшло б навіть кілька десятків русинів, переважно, мабуть, колишніх послів до сейму у Львові та до парламенту у Відні, вишколених у парламентській тактиці. Могли вони у варшавському сеймі разом із національними меншостями відіграти важливу роль, щодо якої я мав сумніви, чи була б вона корисною для польської держави. Могли також, якби вийшли з виборів у великий кількості, або взагалі не вступати до сейму, або, зробивши в ньому протестуючу заяву, вийти з нього і зібратися у Львові як власний руський сейм для Східної Малопольщі (…) Ці побоювання усунув Петрушевич, оголосивши маніфест, який закликав до бойкоту виборів».
Чи було рішення уряду ЗУНР про бойкот виборів до польського Сейму й Сенату правильним, — про це довго сперечалися, та й сьогодні мабуть знайдуться такі, хто матиме свою протилежну думку.
Результати виборів у Східній Галичині був в очах польського уряду і, вочевидь, держав Антанти формною національного референдуму.
15 березня 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила рішення, згідно з яким територія Галичини без жодних застережень відійшла до Польщі,
Євген Петрушевич змушений був у травні 1923 року розпустити уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у вигнанні та ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном.
Кажуть, що історія чогось учить. Маймо таку надію. Хай там як, а її варто знати.