Невже ж ми повернулися до 1919 року? З однієї сторони наступають більшовики, з іншої денікінці, ще з іншої — поляки.. Селянство бунтує, Махно гуляє, отаманщина розвивається, погроми, братовбивство на порядку денному. Перед очима українська держава валиться, армія розпадається, мрії незалежності зникають, як роса на сонці, а українські еліти сваряться, претендують на першість і престоли. Хто винен? Усі, бо виявилися неспроможними співпрацювати, йти на компроміси для загального добра. Розумію: обставини тодішні були складні, майже неможливі. Навряд чи хто-небудь міг би створити та зберегти українську державу. Але еліти суттєво погіршили ці обставини й перетворили малоймовірне на неможливе. Не диво, що міжвоєнні галицькі націоналісти хотіли за будь-яку ціну позбутися партійництва (хоч їм це не вдалося).
Щось подібне відбувається останніми місяцями в Україні. Пересварені українські еліти вже існують 30 років — за винятком кількох місяців після Помаранчевої та одного року після Революції гідності, — але вперше ця розсвареність триває під час смертельної загрози ззовні.
Арешт Порошенка — повний абсурд, можливо, будь-коли, а особливо тепер.
Читайте також: Бідолашний Путін
Безконечна нищівна й інколи повністю виправдана критика президента потрібна тоді, коли є відносний спокій, коли немає загрози вторгнення, війни, кровопролиття. Не маю особливої любові до Зеленського, але хоч-не-хоч він президент, і в такі важкі часи, як тепер, народ, а тим більше еліта мають дійти до якогось детанту з Верховним Головнокомандувачем. Не тому, що він безпомильний, а тому, що іншого нема. Звичайно, він, як президент, мав би перший протягнути руку й закликати всіх до шестимісячного мораторію: «Припинімо всі одне одного паплюжити й на противагу до горезвісного 1919 року створімо велику коаліцію та уряд національного порятунку доти, доки смертельної загрози вже не буде».
Невже ж Україна приречена до постійного повторення самогубної поведінки? Чи українці унікально анархістичні? Кажуть, що там, де два українці, є три партії. Але те саме я чув в Ізраїлю та Польщі. І та сама розсвареність стала нормою в сучасній Америці.
Утім, розсвареність — непогана річ, бо свідчить про наявність демократії та свободи слова. Було б ненормально, якби всі про все домовилися. У здоровій демократичній системі мають бути різні голоси. Але теж має бути готовність об’єднатися в час справжньої екзистенційної небезпеки.
Тут може відіграти позитивну роль харизматичний лідер на зразок Вашингтона чи де Голля. В Україні такого лідера, на жаль, немає. Зовнішні актори можуть вплинути на внутрішні обставини, і тут є надія, що США, Європейський Союз та НАТО примусять українські еліти до певної злагоди. Однак зрештою все залежить від самих українських еліт — перш за все від Зеленського, від демократичної опозиції, від Порошенка, Тимошенко та решти.
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
Перший крок до детанту міг би бути мовний. Зеленський закидає зраду Порошенкові, а Порошенко Зеленському. Кожне погане або дурне рішення скандальне. Кожен противник одіозний. Кожна проблема — криза. Інколи питаєш себе, як могла Україна донині вижити з такою кількістю зрад, скандалів, одіозних типів та криз. Така істерична мова — подібна в Америці — нікому не допомагає, ніщо не з’ясовує, все ускладнює, бо відволікає від дійсності, яку й так важко збагнути. Отже, пропоную дискурсивний мораторій. Зрадник не той, що ухвалив дурні або шкідливі законопроєкти, а той, хто свідомо шкодить Україні. Рішення є добрі або погані, корисні або некорисні, а не скандальні. Людина одіозна, тільки коли поводиться як монстр. А кризи бувають тільки тоді, коли саме існування держави та нації стоїть під знаком питання.
У 1777 році британський письменник Семюель Джонсон сказав був: «коли людина знає, що її мають повісити… це чудово концентрує її думання». Надіємося, що українські еліти нарешті зрозуміють, що сваряться біля шибениці.