ПРОДОВЖЕННЯ. Першу частину, у якій ми досліджували витоки українського консерватизму читайте за посиланням.
Тенденції, описані у попередній статті циклу, яскраво проявились під час Перших визвольних змагань 1917-1922 років. Передусім, це була антиколоніальна боротьба поневоленої української нації проти російської метрополії. Але всередині українського національного руху точилися гострі внутрішні суперечки. З одного боку, це був давній спір між прихильниками федералізмуавтономізму та самостійниками. А з іншого, йшлося про боротьбу двох проєктів майбутньої України: соціалістичного та консервативного. Відповіді на перше і друге питання визначали стратегію і тактику визвольної боротьби.
Соціалістична мрія
Обриси соціалістичного проєкту, який намагалася втілити Центральна Рада, загальновідомі. У Першому Універсалі у червні 1917 року йшлося про автономію для України у складі Росії. І лише у січні 1918 року Центральна Рада наважилася своїм Четвертим універсалом проголосити УНР “незалежною, вільною суверенною державою українського народу”. До такої рішучості її підштовхнули більшовицькі війська Міхаіла Муравйова, котрі невпинно наближалися до Києва. Втім, слід бути справедливим: у реаліях того часу навіть вимога автономії була неабияким радикалізмом: Миколу Міхновського, який висунув ідею повного усамостійнення ще 1900 року, в українських політичних колах вважали мало не навіженим.
До того ж, керівництво УНР знаходилося в полоні ілюзій стосовно того, що вони роблять із російськими революціонерами спільну соціалістичну справу. Останнє визначало і внутрішню політику Центральної Ради. Окрім декларації про незалежність, Четвертий універсал оголошував ліквідацію регулярної армії і заміну її «народною міліцією» («щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств»); «переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан»; та «скасування власності й соціалізацію землі» з її наступною «передачею в руки трудящих».
Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі у Києві, 20 листопада 1917 року. У центрі: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський
В теорії, все це мало б привернути на бік УНР широкі маси незаможного селянства, заради чого можна було пожертвувати симпатіями вузької верстви “панів” Симпатіями останніх УНР справді успішно пожертвувала, а от привернути на свій бік маси їй так і не вдалося. На тих же соціалістичних граблях скакала і Директорія. У своїй декларації 1918-го року Директорія стверджувала, що «влада в УНР повинна належати лише класам працюючим — робітництву й селянству», натомість «класи земельної і промислової буржуазії» оголошувалися «чужинцями в краю» і позбавлялися права голосу у «демократичній» УНР. До трудового народу Директорія великодушно зараховувала також «трудову інтелігенцію»: дрібних службовців, освітян, лікарів тощо. Провідні галузі промисловості одержавлювались, як писалося у Декларації — “відповідно сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ й на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту і визиску”.
Читайте також: Диктатура експропріаторів
Таке ідеалістичне прожектерство не було спонтанним. Михайло Грушевський, Володимир Винниченко і Симон Петлюра були продуктом середовища інтелігенції, для котрої соціалізм був рецептом всебічного визволення українців як від соціального визиску, так і від національних утисків. У цього середовища була своя традиція і свої вчителі. “Соціалізм – це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу” – писала свого часу Леся Українка, котра, до речі, вперше переклала “Маніфест комуністичної партії” українською. Іван Франко, Михайло Драгоманов і ще ціла плеяда визначних особистостей свого часу теж пережили захоплення соціалізмом і зробили йому рекламу серед мислячих українців. Це було відлуння загальноєвропейського тренду: попри свої практичні неуспіхи, соціалізм користувався у Європі стійкою популярністю, тьмяні відблиски котрої на українських теренах часто вважали першими променями світанку людства. Свою роль зіграло й народницьке розуміння минулого, відповідно до котрого історію творили широкі народні маси, а еліти лише обстоювали власні “експлуататорські” інтереси. Не дивно, що коли прийшла година, люди з таким світоглядним бекграундом вирішили, що здатні виконати одночасно два завдання: вирвати Україну з лабет імперії і збудувати на її теренах новий, ніколи й ніде не бачений суспільний лад.
Консервативний реалізм
Поряд з цим, існувала й консервативна альтернатива. Вже у червні 1917 року — тобто на четвертий місяць влади Центральної Ради — представники українського поміщицтва, заможних селян та середняків оголосили у Лубнах про створення Української демократично-хліборобської партії (УДХП), чиї осередки стали виникати на Полтавщині, Київщині, Харківщині, Чернігівщині. Серед програмних засад, ухвалених у Лубнах, головними були три: по-перше, партія визнавала суверенітет українського народу; по-друге, проголошувалась недороканність приватної власності; і по-третє, партія наголошувала: розподіл великих земельних маєтків на користь малоземельних має відбуватись за викуп, і за умови, що в руках попередніх власників залишиться кількість землі, яку законним чином встановить український сейм. Довідавшись про створення партії, до неї долучився молодий волинський шляхтич В’ячеслав Липинський, який скоро став одним із провідних її діячів.
Читайте також: У пошуках хліборобів
Ставлення Центральної Ради до подібних рухів було неприховано ворожим. Попри те, що УДХП довгий час утримувалась від публічної критики соціалістичного курсу влади, її пропозиція щодо співпраці була відкинута. Врешті консервативні сили підготували здійснили переворот, який стався в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року, в результаті котрого було встановлено гетьманську владу Павла Скоропадського. Для Липинського, який був головним лобістом висунення Скоропадського, встановлення монархії було самоочевидним практичним рішенням. Монархічна форма правління була на той час європейським стандартом: з-поміж 26 держав Європи, котрі існували на початок Першої світової війни, монархіями не були лише Франція, Швейцарія та карликова республіка Сан-Марино. Повернення до державного керма нащадка давнього гетьманського роду також мало практичний сенс. Воно створювало основу для конструювання легітимності Української Держави — набагато більш надійну, ніж декларації соціалістичних партій, до яких у Європі ставилися з великою недовірою та пересторогою. Одним словом, під час гетьманської революції консерватизм був не способом ідеологічного виправдання захоплення влади Скоропадським, а навпаки — політичною теорією, відповідно до котрої ця революція здійснювалася, і відповідно до котрої намагалася функціонувати Українська Держава.
Іван Скоропадський (1646-1722) — гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні
На особистості Павла Скоропадського варто зупинитись окремо. Скоропадські були представниками тієї української еліти, котра зберігала принаймні формальну лояльність до імперії, але з іншого — була хранителем живої національної традиції, готової за слушної нагоди відлитись у політичні форми. Іван Скоропадський був другом і прибічником Івана Мазепи — за деякими відомостями, останній навіть розглядав Скоропадського в якості свого наступника. Хоча безпосередньої участі у повстанні Мазепи він не брав, у колах мазепинської еміграгрції Скоропадського вважали своїм, адже він як міг гальмував поневолення України. Лише після його смерті для управління Україною була впроваджена Малоросійська колегія, котра остаточно закріпила її колоніальний статус. Нащадки гетьмана на позір були цілком “системними” людьми, але вперто плекали своєї українство. Як потім згадуватиме Павло Скоропадський, у помешканні його діда “висів між гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний всякому росіянину”, до якого “мовчки ставилися з симпатіями”.
Таким же “системним” українцем був і Павло Скоропадський. Випускник Пажеського корпусу у Санкт-Петербузі, Павло швидко просувався по кар’єрній драбині військового. Після російсько-японської війни був нагороджений оредном Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом, а також золотою зброєю із написом “За хоробрість”. 1912 року він отримав звання генерал-майора імператорського полку. Перша світова війна принесла йому чин генерал-лейтенанта, а з січня 1917 року — посаду командира 34-го армійського корпусу Південно-Західного фронту, який розташовувався на Волині. Вступ на цю посаду став для нього серйозним випробуванням, оскільки у підрозділі назрівав бунт, який йому вдалося приборкати. Але це був лише початок труднощів, оскільки за декілька місяців бунт почався вже у Петрограді. Після зречення Ніколая ІІ Скоропадський написав у листі дружині: “З моменту зречення я відчув себе вільним, і звичайно, хоча мені його особисто жаль, але я тепер дихаю на повні груди і щасливий”. Прикметним є і такий пасаж із його листа до дружини: “Виховуй своїх дітей у ліберальному, але чесному культурному напрямку, не пережовуй старе, воно пішло, йди не з натовпом, а з кращими, розумними людьми держави за твоїм способом думання. Якщо в даний момент зупинитися, ти духовно загинеш. Еволюціонуй і швидко”.
Полковник Павло Скоропадський
Що ж до власних намірів, Скоропадський писав, що збирається взяти “найжвавішу участь в громадському житті, звичайно, важко сказати зараз, де і в якій формі”. “Українська діяльність” Скоропадського почалася, згідно його власних спогадів, 25 червня 1917 року, коли стартувала українізація 34 корпусу, із якою добре справлявся — не в останню чергу, завдяки авторитетові, який надавала йому приналежність до гетьманського роду. Попри те, що Центральна Рада ставилася до нього із величезною пересторогою, а сам Скоропадський не поділяв її соціалістичного курсу, це не завадило йому у листопаді 1917 року силами 1-го Українського корпусу, яким він командував, врятувати Центральну Раду від наступу більшовиків на Київ. Потім Скоропадський подав рапорт про відставку, а у січні 1918 влада віддячила Українському корпусу розформуванням. Після цього Скоропадський пробував себе у полі політичної діяльності: він контактував і з УДХП, і з іншими ідейно близькими середовищами, а навесні 1918 і сам створив партію Українська Народна Громада, до якої увійшли військові та землевласники. У своїй програмі партія визнавала владу УНР, декларувала принцип “непередрішення” майбутнього державного устрою, а також наголошувала на неприйнятті самодержавства “нездатного задовольнити різнобічні потреби народу, що виявляються при парламентському устрої”, а також “відірваних від життя теорій максималістів”.
Але чимдалі, тим ясніше ставало, що припинити наростання хаосу в Україні шляхом різноманітних демократичних вправ неможливо. Результатом цієї ясності став Хліборобський з’їзд 29 квітня 1918 року, на якому було проголошено про відновлення Гетьманства і створення Української Держави. З’їзд не був камерним заходом конспіраторів. Він проходив у будівлі київського цирку за участі близько 8 тисяч делегатів, 6,5 тисяч із яких були уповноваженими представниками різних громад, і які сукупно представляли 8 мільйонів селян-землевласників з 9 українських губерній. “Народ валив валом до Києва на з’їзд з усіх боків. Усі відчували, що справа серйозна… В цей період єднання між великими й дрібними власниками було цілковите. Усі вони були пов’язані ідеєю обстоювання права власності, я сам бачив селян, які мали по півтори і дві десятини, і таких було багато, і всі ці люди були представниками великих груп. Ось що накоїв 3-й Універсал з його безглуздою соціалізацією” — згадував Скоропадський. Згодом, у своїх спогадах він напише так: “З’їзд був природним протестом дрібного власника проти всього того насильства, яке він і його невелике майно, нажите його-таки мозолястими руками, пережили за рік революції. Одностайність і піднесення духу були разючі. Передбачалося, що з’їзд триватиме два дні і що проголошення Гетьманства відбудеться на другий день. Насправді ж не довелся багато пояснювати, все було ясно о 3-й годині першого дня. Люди самі цього хотіли”.
Молебень на Софійському майдані з нагоди обрання Павлом Скоропадського Гетьманом всієї України, 29 квітня 1918 року
Більшість делегатів підтримали кандидатуру Скоропадського на гетьманство і наступні події розвивалися блискавично. За три дні — до 30 квітня — були захоплені усі ключові установи і Центральна Рада припинила свою діяльність. Втім, державу було недостатньо проголосити — в ті буремні часи будь-хто проголошував будь-що. Для збирання української державності треба було встановити міцну точку опори, котра б забезпечила максимально стабільну легітимність. І монархічний принцип, принцип спадкової влади таку точку надавав, бо спадкову владу не можна було скасувати переголосуванням чи рішенням будь-якого іншого органу. Через 10 років, у 1928-му Липинський напише: “Джерело влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили — з чогось старшого, ніж сама влада”. Владу, писав він, було “віддано не отаманові за його персональні заслуги, а представникові Роду, що вже гетьманував на Україні — в ім’я спільної минувшини цілої Української Землі, а не в ім’я сьогоднішнього гону якоїсь одної окремішньої отаманської банди”.
Політика здорового глузду
Отже, гетьман став точкою збирання державності, для котрі ще треба було звести систему дієвих державних інститутів. Тому першим завданням Скоропадського стало створення сильного уряду і адміністративного апарату для відновлення порядку, якого в Україні катастрофічно бракувало. Не менш важливим для Гетьманату було віднайдення формули соціального компромісу, котра б дозволила припинити деструктивну внутрішню боротьбу, у якій різні прошарки українського суспільства рано чи пізно звертались по допомогу до зовнішніх сил — причому саме тих, котрі намагалися скористатись внутрішньою українською чварою для задоволення власних апетитів. Імперською, звісно, була й Німеччина, на яку спирався Скоропадський, проте на відміну від Росії і Польщі вона не мала до України територіальних претензій і українська державність не йшла в розріз з її тодішніми інтересами.
І тут гетьману було непросто. “У правих колах все будувалося на посиленні поліції, на арештах, скажу прямо — на терорі, жодних поступок, зовсім не рахуючись з психологією мас. У лівих — усе на насильстві натовпу над колись заможними класами, на демагогії, все на потуранні низьким інстинктам селян і робітників… Потрібне було певне щастя, аби провести державний корабель через усе те підводне каміння… Щастя мені не усміхнулося, і я провалився” — напише потім Павло Скоропадський у своїх споминах. І справа, і зліва Скоропадський бачив схильність до крайнощів: або до царизму, або до більшовизму — з якими треба було боротись. Вибір третього шляху диктувався консервативним світоглядом гетьмана. Держава, побудована на соціальному компромісі, була для нього не утопією, де і вівці будуть цілі, і вовки ситі, а цілком реальним проектом, необхідність котрого була очевидною. Бо класова боротьба, хоча і ґрунтувалася на реальних соціально-економічних протиріччях, була значною мірою результатом їхнього роз’ятрювання соціалістичними агітаторами, котрі розпалювали пристрасті — у чому їм мимохіть допомагали реакціонери, позбавлені здорового консервативного глузду. Скоропадський та його однодумці стояли на іншому: на тому, що треба докладати у зворотньому напрямі — для того, щоб підвести різні прошарки українського суспільства до компромісу — і оберігати його силою державних інститутів.
Читайте також: Український консерватизм новітньої доби
Першим і головним питанням, на яке треба було знайти відповідь на шляху до соціального компромісу, було питання власності. І відповідь Гетьманату на нього була однозначною. “Права приватної власності — як фундамент культури і цівілізації, відбудовуються у повній мірі, і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, a рівно тимчасового уряду російського, відміняються і скасовуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по куплі-продажі землі… В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняться широкий простір приватного підприємства й ініціативи” — писалося у “Грамоті до всього українського народу”, оприлюдненій 29 квітня 1918 — у перший день Гетьманату. Соціалістична пропаганда подавала цей крок не інакше, як відновлення “старого режиму” в інтересах панів таабо німецьких окупантів. Між тим, саме у власниках гетьман вбачав опору української державності: “Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму” – писатиме він у своїх спогадах. Ідеалом же Скоропадського було “бачити всю Україну вкритою самими лиш дрібними високопродуктивними власницькими господарствами, які продають буряки цукровим заводами, що вже всі стали акціонерами, причому заводи мусили б мати й частку капіталу в дрібних акціях, аби заможніші та культурніші хлібороби-власники могли їх придбати”.
Гетьман Павло Скоропадський у робочому кабінеті
Крім того, у цьому був і суто економічний сенс — відновлюючи приватну власність, Скоропадський прагнув відновити лад у дезорганізованому господарстві. Власники — ті, кого соціалісти вважали “експлуататорами”, посідачами “нетрудових доходів” — для консервативно мислячого гетьмана були насамперед організаторами економічної діяльності, без яких воно було приречене на хаос. Тому Гетьман пішов на політично збиткове, але економічно доцільне рішення — повернути землю поміщикам. Лють незаможних селянських мас була гарантована, як і те, що цим скористається соціалістична опозиція та більшовики. Але це був найкоротший шлях до відновлення товарного виробництва — в умовах 1918-го року часу на чвалання довгими шляхами у України просто не було. У галузі промисловості велася аналогічна політика: замість націоналізації Гетьманат повертав підприємства у приватну власність, хоча часом доводилось вдаватись і до державних інтервенцій, як наприклад держмонополія на цукор, введена у травні 1918 року. Втім, оцінювати економічні здобутки Гетьманату безсенсово, зважаючи на те, що він проіснував менше року, але принциповості Скоропадського слід віддати належне. Це була принциповість, продиктована відданістю здоровому глузду, який забороняв відступати від наріжних принципів суспільної та державної організації, навіть якщо розполітиковані маси увірували у соціалізм, анархізм чи ще якусь радикальну теорійку.
Гетьманат було повалено 14 грудня 1918 року силами Січових Стрільців, які привели до влади Директорію. Згодом “канонічною” стала версія, що приводом для антигетьманського повстання була так звана федеративна грамота від 14 листопада 1918 року, котрою Скоропадський нібито зрадив українську визвольну боротьбу. Проте ця версія не витримує серйозної критики. Хоча б тому, що роком раніше, у листопаді 1917, Третім універсалом центральна Рада й сама обіцяла “силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів”. Не кажучи про те, що сама по собі грамота Скоропадського була видана під тиском Антанти, на яку Гетьман, втративши підтримку Німеччини, мусив зважати, аби Україна не опинилась сам на сам із більшовиками. Сама ж Антанта не була налаштована визнавати Українську Державу і розглядала її, як складову Росії. Тому, аби ослабити дипломатичний тиск Заходу, Скоропадський і видав ту цидулку, у якій йшлося про федерацію із майбутньою “небільшовицькою Росією”. Оскільки такої Росії на той момент не існувало, грамота де-факто мала суто декларативний характер. Не слід забувати і про те, що підготовка до антигетьманського повстання почалася задовго до виходу федеративної грамоти, а саме з літа 1918 року — щойно усунуті від влади соціалісти оговтались від поразки.
Гетьманівна Олена Оттт-Скоропадська, 2013 рік. Фото: Ю. Олійник
В дійсності, боротьба між Центральною РадоюДиректорією та Гетьманатом насправді була боротьбою українського соціалістичного та консервативного таборів, кожен із яких обстоював власний проєкт української державності. “Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади” — написав Гетьман 14 грудня 1918 року у своєму зреченні і того ж дня виїхав з України. На еміграції Скоропадський не відійшов від національної справи: навколо нього сформувалося чисельне середовище гетьманців, яке діяло у Німеччині, США, Канаді та низці інших країн Заходу. Загинув Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року — від ран, отриманих під час бомбардування англійською авіацією станції Платлінг поблизу Мюнхена, і був похований у баварському містечку Оберсдорфі. Справу Скоропадського продовжили його нащадки, які жили на еміграції. 1991 року, після проголошення незалежності, до України нарешті змогла приїхати його молодша донька — Олена Павлівна Отт-Скоропадська. До самої своєї смерті у серпні 2014 року вона активно сприяла відновленню пам’яті про Гетьмана на його Батьківщині. “Батько вважав, що єдиним виходом для України є її незалежність. В те, що Україна стане незалежною, він вірив до самої смерті” — розповідала вона у одному зі своїх останніх інтерв’ю.
Сьогодні, рівно через 100 років після поразки Перших визвольних змагань, українці знов ведуть війну за свою незалежність. “Українці, оголошуючи, що хочуть самостійної України, забувають, що це право має бути завойоване мечем. А також політикою, котра б змусила більшість країн, які мають значення при вирішенні цього питання, самим бажати, щоб Українська держава існувала» — писав Павло Скоропадський у своїх споминах у 1918 році. Що ж, сьогодні обставини нам сприяють: такої міжнародної підтримки ми не мали ще ніколи в нашій історії. А головне, українці нарешті довели світові, що наша державність — це не випадковий збіг обставин, що склалися під час розпаду СРСР, а доконаний факт, із яким слід рахуватись. Війна ще триває і ціна перемоги буде дуже високою. А отже й великим буде наш борг перед тими, хто мечем відстояв наше право на існування. Чи можливо виплатити такий борг? Навряд. Але найменше, що ми можемо зробити — це спробувати збудувати країну, гідну принесених жертв.