1914–1918. Європейська катастрофа

Ця думка досить відома, видатні письменники та інтелектуали – Селін, Солженіцин, чеський філософ Паточка, історик Еміліо Джентіле, що назвав той період апокаліпсисом сучасності, – надали їй незабутньої сили. У Західній Європі Перша світова була насамперед страхітливим демографічним кровопусканням: у боях загинули 2 млн німців, 1,5 млн французів, 750 тис. британців, 650 тис. італійців. Значних утрат зазнали й Центральна та Східна Європа (1,8 млн підданих тільки Російської імперії), але війна на Сході – це передусім зникнення мало не всіх кордонів, що існували до 1914 року, внаслідок краху чотирьох імперій, які поділяли той регіон (Австро-Угорської, Німецької, Османської та Російської), створення або відродження кількох країн, із котрих деякі виграли (Румунія, Польща, Чехословаччина, Сербія після створення Королівства Югославія), а інші або програли (Угорщина, Росія), або були переконані, ніби програли під час зміни: Італія, що перебувала в таборі переможців і сподівалася більших територіальних здобутків; Німеччина, переможена і принижена, дарма що, по суті, виграла завдяки зникненню центральноєвропейських імперій. Вигідні чи ні для титульних націй, нові державні кордони негайно стали причинами конфліктів унаслідок територіального ревізіонізму й наявності меншин. Версальський і Тріанонський договори, а згодом Ліга Націй нічого не могли вдіяти для утвердження миру за умов тодішнього нового європейського «порядку».
Демографічний і моральний землетрус, спричинений масовою загибеллю на фронті, тривала дестабілізація кордонів, а також експерименти з іще не баченими формами авторитарного врядування й сумніви у ліберальній демократії – ось ті чотири риси, що ними, немов розпеченим тавром, Велика війна позначила долю Європи аж дотепер.
Та війна була першою «демократичною» війною в тому розумінні, що в ній брали участь цілі народи, а не тільки військовий апарат: мільйони чоловіків закликали під знамена, мобілізували й тил, у процесі «тотальної мобілізації» (Ернст Юнґер) усю економіку поставили на службу воєнним цілям. Суспільства країн, що воювали, пережили досвід привчання до брутальності внаслідок подвійного насильства: смерті, яка не щадила жодної родини, та пропагандистських закликів. А держави пережили досвід своєрідного національного соціалізму, що виявлявся в центральному плануванні промисловості й забезпечення харчовими продуктами, а також у демографічному плануванні. Тотальна мобілізація та національний соціалізм, головні елементи тоталітаризму, були вже готові й чекали тільки сприятливих обставин. Лєнін і Сталін добре розуміли революційний потенціал війни. Від неї вони сподівалися повсюдного поширення революційних настроїв, одначе, здобувши владу в Росії, якнайбільше боялися його і з крайньою жорстокістю провадили превентивні війни проти селян, проти Польщі, а передусім проти України («Втративши Україну, ми втратимо голову», – писав Лєнін).
Більшовицька революція була першим згубним плодом війни. Її поширення на весь світ, у яке Лєнін твердо вірив навіть у мить своєї смерті 1924 року, довго живило революційний вогонь, проте італійський фашизм (у 1923-му) перейняв революційну естафету й запропонував привабливу модель усій Європі, надто невеликим слабким країнам або тим, що перебували у процесі становлення. Адже війна не всюди припинилася 11 листопада 1918-го, бої тривали аж до 1920 року: в Східній Пруссії, між Польщею і більшовицькою Росією тощо.
Тодішня Україна була немов пекельним концентратом надій, насильства і трагедій, які вийшли з воєнного казана: вона опинилася в лещатах між створенням Великої Польщі, яка окупувала Галичину й Волинь, громадянською війною червоних і білих, народженням незалежної республіки, взірцевої своїми демократичними та громадянськими принципами (тоді як усі нові держави улягали спокусі фашизму й етнічного націоналізму), і крайнім насильством, яке плюндрувало країну, де вже не бачили різниці між арміями та бандами погромників. СРСР стабілізував свої кордони у 1921 році коштом нещадних репресій, за якими після короткої паузи відбулася колективізація земель – справжня війна проти українського народу, яка влітку 1932-го, з початком Голодомору, стала вже геноцидом. Далі на захід насильство тієї пори було меншим, але динаміка й досвід, створені війною, розвивалися невблаганно: від Руру до Трансильванії множилися прикордонні конфлікти й конфлікти з меншинами, відбувалось радикальне заперечення демократії, що впала в Італії та Німеччині, але ослабла і в решті країн. Тоді мало хто розумів, але фашизм і нацизм – це не тільки внутрішні авторитарні революції, а й режими, зорієнтовані на війну, тому після їхньої перемоги нове світове збурення стало неминучим.
Між 1914-м і 2014 роками є одна велика відмінність, але з тієї війни можна виснувати не одну науку для теперішніх часів. Відмінність полягає в тому, що народи вже не готові до війни, до найвищої жертви задля батьківщини, як були 100 років тому, тож наша ситуація складніша, але не така відчайдушна, як у 1914-му. Натомість війна РФ проти України, розрив між Європою та Росією, що лишилася радянською, тоді як увесь світ вірив (а багато людей вірять і досі) в конвергенцію континенту до ліберальної демократії, – це все повинне спонукати нас до роздумів про можливий розвиток теперішньої кризи у світлі наслідків Першої світової війни:
1. Нестабільність кордонів не слід недооцінювати в Європі, що після «відокремлення» Придністров’я та війни в Грузії стала свідком анексії Криму, війни на Донбасі, а також агресивного ревізіонізму Угорщини (яку підтримує Путін), загроз країнам Балтії, зокрема Латвії, і, нарешті, ризиків вибуху зони євро та виходу Великої Британії з ЄС;
2. Last but not least, останнє, але істотне: євразійська ідеологія нині видається сміховинною. Зі своєю мало не фашистською пишномовністю й браком економічного реалізму вона не здатна протистояти ліберальній демократії. За межами Росії, де вплив цієї ідеології досить тривожний, вона вербує собі прихильників тільки серед частини червоних, а надто коричневих екстремістів інших європейських країн.
А втім, це саме можна було сказати і про нацистські, націонал-більшовицькі, фашистські та інші дрібні угруповання в Європі до того, як успіх – 1923-го, а потім 1933 року – надав їм великого впливу та кредиту довіри серед широких секторів європейської громадської думки, вже не кажучи про авторитет радянського комунізму. Нестабільна й утомлена Європа 2014 року, що грузне в страхітливій економічній кризі й стає дедалі вразливішою до антидемократичних ідеологій, має більше, ніж їй здається, спільних рис із Європою 1918-го, тому перемога Росії в Україні буде не тільки трагедією для українців, а й катастрофічною поразкою всієї Європи. Хтозна, якої тоді привабливості набудуть дії переможця «гнилого Заходу» і його авторитарна модель?