Саме такий на Заході виробився підхід до політичної війни росіян. Ми зациклюємося на видимій пропаганді Кремля, особливо англійською та зрозумілими нам мовами. Однак інформаційна війна, тобто свідоме підкидання фейкових новин, дезорієнтуючий тролінг і цілеспрямоване використання ботів — це лише один, помітний елемент широкого арсеналу Росії. На вересневій конференції НАТО я перерахував ще 19 таких. Ось вони:
1. Цілеспрямоване використання корупції.
2. Кібератаки, спрямовані проти конфіденційності, цілісності та доступності інформації, що зберігається в комп’ютерних системах країни-жертви.
3. Дипломатичні ігри «поділяй і володарюй», покликані послабити багатосторонні правові організації й створити враження, ніби країна-жертва ізольована й беззахисна.
4. Експлуатація економічних, етнічних, мовних, регіональних, соціальних та інших розколів.
5. Економічні санкції, зокрема обмеження на імпорт, експорт і транзит товарів.
6. Припинення поставок енергоресурсів, зокрема природного газу.
7. Нагнітання паніки щодо фінансової ситуації.
8. Використання історії, щоб заплямувати репутацію країни-жертви й приховати злочини Кремля.
9. Таємні інформаційні операції, зокрема хакерські атаки й оприлюднення виявленої інформації, як це відбувалося під час президентських виборів у США та Франції.
10. Зловживання міжнародною правовою системою, зокрема використання «червоних повідомлень» Інтерполу для переслідування опонентів, а також судових справ за фактом наклепу та з наміром дошкулити.
11. Військовий блеф і брязкання зброєю; війни із залученням нерегулярних і регулярних збройних формувань.
12. Використання організованої злочинності для деморалізації можновладців і громадської думки.
13. Відкрите й приховане спонсорування, покликане купити вплив у політичних партіях, мозкових центрах, ЗМІ й наукових установах.
14. Фізичне залякування опонентів і критиків.
15. Психологічна війна на індивідуальному й колективному рівнях.
16. Експлуатація релігійних настроїв, особливо серед православних.
17. Фізичний саботаж на об’єктах критичної інфраструктури.
18. Підривання соціальних норм, суспільної довіри та державних інституцій.
19. Підтримка злочинної (антисоціальної) поведінки.
Ускладнює ситуацію те, що ця тактика застосовується непередбачувано. Російські спецслужби не дурні. Вони визначають, що спрацьовує, а тоді розробляють нові підходи, нові сукупності й послідовності дій. Тактика змінюється відповідно до того, які методи виявляються найдієвішими. Нам здається, що ми розглядаємо картину, а наші суперники тим часом пишуть вже цілий сценарій.
У зв’язку з цим б’ють на сполох передусім аналітики й журналісти, але не їм давати з усім цим раду. Російська загроза має розглядатися як справа національної безпеки, що вимагає ретельної координації заходів системи юстиції, розвідки, фінансових регуляторів, військових структур тощо. Активісти, ЗМІ й аналітичні центри, а також патріотично налаштовані лідери приватного сектору можуть допомогти. Однак наша роль завжди буде другорядною. Ми можемо спонукати до дій і допомагати владі, але не заміняти її.
Головна помилка в тому, що на Заході чомусь вважається, ніби згадана проблема нещодавня. Це не так. Усі наведені вище прийоми росіян випробовувалися раніше в державах на передньому краї.
Читайте також: Свобода тоталітаризму
У багатьох випадках це почалося ще у ранніх 1990-х. Нас застерігали мешканці Естонії, Латвії, Литви, Грузії, України, країн Центральної Європи та ін. Але марно. Усезнайки старого Заходу не слухали, запевняючи, що розуміють Росію набагато краще, ніж екс-комуністичні країни. Ця зарозуміла легковажність дорого нам обійшлася. Тепер найменше, що ми можемо зробити, — вчитися на тяжко здобутому досвіді тих, хто ліпше знає нашого ворога.