Гортаючи журнал «Русский архив» за 1887 рік (№ 8), несподівано натрапив на приголомшливий документ, про який, здається, зовсім не згадують наші історики, хоча йдеться про надзвичайно цікаву пам’ятку української політичної думки, вельми актуальну в контексті нинішніх дискусій про геополітичний вибір України.
Маю на увазі лист публіциста й громадського діяча (нащадка відомого старшинського роду) Василя Аполлоновича Полетики (1822–1888), адресований російському підприємцю, меценату Васілію Алєксандровічу Кокорєву (1817–1889). Полетика відреагував на публіцистичний трактат Кокорєва «Экономические провалы», у якому той із позицій російського «почвенника» закликав відмовитися від сліпого наслідування Заходу і зайнятися пошуком власних, внутрішніх основ для відродження Росії. Час державній думці припинити пошуки економічних підвалин за межами Росії і засмічувати насильницькими пересадками рідний ґрунт, писав Кокорєв, давно час повернутися додому і пізнати в своїх людях свою силу.
Сучасники назвали «Экономические провалы» Кокорєва його «політичним заповітом, зверненим до російської громадськості».
Проте «москвоцентричні» гасла «почвенника» Васілія Кокорєва несподівано наразилися на різку, схожу на ляпас, відповідь «києвоцентричного» «малороса» Василя Полетики! Ось його аргументи: «Позвольте мне сделать еще несколько замечаний по поводу Аксаковского возгласа («Пора домой! В пристань спасения, в Москву!»), которым Вы начинаете Ваши рассуждения. Почему же Москву можем мы называть своим домом и почему она может быть для нас пристанью спасения?
Возьмем хоть бы нас с вами. Вы северянин, несомненный потомок одного из тех новгородских колонизаторов, которые, во славу Русского имени, прошли всю Сибирь до Чукотского носа и везде насадили корни Русской народности. Для вас «домой!» значило бы в Новгород, к преданиям северного народоправства.
Я Малоросс. Для меня «домой!» значит в Киев, откуда излился на Россию свет Христова учения и где появились первые в России пересадки классической мудрости, хотя и попорченные значительно Византийством (редактор «Русского архива» Пьотр Бартєнєв у цьому місці зробив багатозначну примітку: «Не забыл ли автор прибавить «и польщизною»? – Авт.).
Почему же должны мы признать своим домом Москву – этого ублюдка, происшедшего от изнасилования Русской суеверной бабы кровожадным татарином? Не можете ли Вы мне указать, какой след во всемирной истории оставила Москва в течении своего семивекового существования? Зародилась ли там какая-либо мысль, плодотворно повлиявшая на развитие человечества; раздалось ли оттуда какое-либо свежее, просветляющее слово; показалось ли там какое-либо вековечное произведение искусства?
Да и нам-то самим чтό оставила Москва в наследство? Раскол, стрелецкие бунты, кормление воевод, приказную волокиту, а вместо памятников искусства Ивановскую колокольню, царя-пушку да царя-колокола!
Вместо возгласа «Пора домой, в Москву!», которым Вы начали Ваши рассуждения, предпочитаю окончить мой ответ противоположным возгласом: «Вперед! К знанию, к свету и к свободе!».
Все у Василя Полетики суперечить пафосним гаслам його опонента. Кокорєв повторює старі слов’янофільські ідеї, просякнуті духом російського месіанства і цілковитого неприйняття Заходу. А Полетика нагадує йому про колонізаторську суть Московії, її напівазіатську природу («суеверная русская баба», зґвалтована «кровожадным татарином»!), про світло Києва і темряву Москви… Альтернатива російському «месіанству» у Василя Полетики – СВОБОДА, і він переконаний, що рухатися до неї слід у напрямку, цілком протилежному від того, до якого кличе Кокорєв.
Такого різкого опонування імперському самозвеличанню у ХІХ столітті ще треба пошукати!
Знаменно, що опонентом «почвенника» Кокорєва став один із нащадків Полетик, серед яких були й Григорій та Василь Полетики. Це їх, батька й сина, дослідники називають імовірними авторами знаменитого памфлету «Історія Русів», пронизаного духом українського автономізму.
Відтоді, як писалася «Історія…», збігло багато часу, і Василь Аполлонович Полетика, народжений у Саратовській губернії, за фахом гірничий інженер, власник і редактор газети «Биржевые Ведомости» (згодом «Молва»), мав би, здавалося б, стати таким, як усі вірнопіддані царя-батюшки. Проте ні, «дух Полуботка» таки давав про себе знати, і в якийсь момент Полетика збунтувався…