Трохи більше ніж два тижні минуло від початку продовольчої блокади анексованого півострова. За цей час із доріг Херсонської області, що вели до Криму, зникли вантажівки. Узагалі. Під’їжджаючи до умовної буферної зони, вже не побачиш авто з величезними причепами, що сунуть на південь через Чонгар, Чаплинку або Каланчак. Під загрозою зупинки опинився фірташівський завод «Титан», що працює у кримському містечку Армянськ. На півострові, якщо вірити місцевим, починають зростати ціни. Щоправда, блокада має і зворотний бік: починає зазнавати збитків дрібний (і не тільки) бізнес на Херсонщині. Водночас у регіоні ширяться чутки про контрабанду, що йде через блокпости активістів, та корупцію на них.
Напівпорожня Чаплинка
Майже полудень. Зазвичай заповнена машинами розбита дорога до Криму вільна. Авто летить ямами й вибоїнами повз поля зі зрошувальними системами й подекуди ще недозбираним урожаєм. В’їжджаємо в таке саме напівпусте місто. Кілька будинків, занедбана автозаправна станція на узбіччі. Удалині вже видніється перший блокпост активістів.
На дорозі акуратно розставлені конуси, далі, посеред поля, розбито кілька великих наметів: «Правого сектору» й активістів із Кривого Рогу. Двоє чоловіків в одязі захисного кольору спільно з даішником перевіряють нечисленні автомобілі, що досі курсують між зайнятим росіянами півостровом та материковою Україною. Відкривають багажник. Разом із активістами оглядаємо його, вишукуючи заборонені речі.
Читайте також: Чумацький шлях
«Стоїмо тут від 20-го числа. Попервах водії фур намагалися права качати, хотіли проїхати. Але ми не пропускали. Останній далекобійник поїхав звідси 23 чи 24 вересня. А після цього вантажівки до нас і не потикалися», — розповідає Сергій, активіст ПС.
«У нас тут затишшя. Звісно, частина людей незадоволена. Надто ті, у кого був невеличкий бізнес, «заточений» на Крим. Скажімо, пов’язаний із великою рогатою худобою. Раніше місцеві вирощували її здебільшого для півострова. Здавали закупівельникам приблизно по 15–16 тис. грн. Тепер ціни обвалилися. Тих-таки корів беруть по 6 тис. Зрозуміло, що працювати по-старому не вигідно. Виходить, тому самому фермеру дешевше здати корову тут, в області. Або самому її забити і продати на ринку. Робота на Крим утрачає рентабельність», — це говорить Олег. Не сказати, що він серед активістів старший, проте до нього дослухаються. Чоловік присідає під недобудованою хатою і продовжує розповідь.
«Влада… скажімо так, допомагає. От хлопці з Держслужби з надзвичайних ситуацій нам намети привезли, поставили. Підвели світло, душ робимо. Офіційно нам ніхто не висловлював підтримки, але негласно певні дії таки є. Будматеріалами й харчами допомагають волонтери. Приїжджали до нас кілька разів», — Олег рушає у справах. А ми перетинаємо дорогу, на якій уже хвилин 20 не було жодного авто. Ідемо знайомитись до активістів із Кривбасу.
Кремезний, під два метри зросту, чоловік міцно тисне руку. Це Антон, один із бійців. Воював на Донеччині, нині блокує дорогу на Крим. Погоджується провести екскурсію табором. Приєднався до продовольчої блокади в перші дні.
«Місцеві думають, що ми тут ненадовго. Дарма. Ми й зиму тут сидітимемо, і далі, якщо буде необхідно. Облаштували собі кухню, вирили льох — овочі зберігаємо. Чергуємо позмінно на посту, он там», — Антон показує рукою на дорогу. Активісти якраз оглядають чергову машину, що їде до АРК.
Раптом чоловік на секунду замислюється й випалює: «А хочеш, покажемо наш арсенал зброї?».
Підходимо до кухні. Боєць показує на дерев’яну стіну, на якій висять кілька пилок і сокира.
«Намагаються давати хабарі, звісно, — наш гід усміхається, — от, наприклад, нещодавно один водій вантажівки пропонував 20 л соляри, — виходимо з намету й рушаємо до дерев’яної кабінки в полі з написом: «Здєсь русскім духом пахнєт». — Хоча фури ми не пускаємо. Легковик нехай проїжджає, якщо немає нічого кричущого. Наприклад, якщо в чоловіка буде ящик помідорів, що ти йому зробиш? Скільки там того ящика. Хоча одного разу ми зупинили авто, а там 100 кг ковбаси. Думали-думали, врешті вирішили пропустити. Крим він тим не нагодує, та й грошей багато не виручить», — Антон, усе так само посміхаючись, відчиняє двері до туалету. На стіні, відразу навпроти входу, прибито кілька російських прапорів.
Читайте також: Холодна війна за Крим
«Як бачиш, у нас усе цивільно, — чоловік показує рукою на триколори. — А щодо фур, то об’їхати нас вони не можуть. Ґрунтові дороги ми перекопали, а ті, що лишилися, все одно виводять на наших прикордонників. Із ними також чергують активісти. Забагато людей, з якими доведеться домовлятися. Хоча випадків, коли ми ловили б вантажівки в полях, не було. А татари… ви їх бачите? І ми ні. Часом приходять, постоять кілька годин і йдуть. Хоч би намет свій тут поставили».
Перекрита магістраль
Рух у напрямку Чонгару жвавіший. Раз по раз нас обганяють легкові авто, що мчать берегом Сиваша до КПП. На дорозі з’являються пасажирські автобуси та дорогі іномарки. Це й не дивно. У доокупаційні часи це була головна магістраль, якою швидко діставалися до півострова.
«Увага! Російські окупанти за 18 кілометрів», — виведено чорною фарбою на бетонній будівлі поблизу залізничних колій. Минаємо перший контрольний пункт. Нас навіть не зупиняють. За кілька хвилин на обрії вимальовуються червоно-чорні прапори ПС та блакитні — кримських татар.
«Та, блін, ці, з «Правого сєктора», нам машину попсували. «Колючку» під колеса кинули. Тепер щось від нас хочуть, у Крим не пускають», — білявка в окулярах комусь голосно скаржиться на блокаду. Поруч із нею, поміж бетонних блоків, застряг білий Porsche. На лівому передньому колесі щедро намотані металеві «їжаки». Імпровізована шипована стрічка тягнеться за іномаркою на кілька метрів.
«Оці двоє намагалися проскочити без огляду. Спочатку зупинилися, а коли їх попросили показати багажник, водій натиснув на газ. Наші хлопці перекрили дорогу. Як бачиш, тепер Porsche нікуди не їде. Викликали міліцію, розбиратимемось», — пояснює боєць ДУКу Олексій Бик.
«А так у нас тиждень спокійно було. Навіть не цікаво. Жодних ексцесів. Хабарі? — Олексій посміхається. — Звісно, пропонували. Скажімо, приїжджали люди на великих чорних машинах, хотіли дати нам від 20 до 100 тис. грн за фуру. Залежно від того, що вона провозитиме». Відходимо подалі від гамору, ближче до бетонних блоків.
Porsche тим часом відігнали на парковку, міліція оглядає багажник. «У них по два паспорти! Подивіться! Вона інший сховала в машині!» — кричать активісти. Народу навколо білого авта більшає, підтягуються й активісти ПС, і кримські татари, табір яких розбитий поодаль. Пасажирку спорткара змушують витягти всі документи з авто. Знаходять російські паспорти. Поруч з українськими. Ґвалт посилюється.
«Фірташівський «Титан»? Так, заблокували, — вдоволено каже Денис, активіст. — Поставили два залізобетонні блоки просто на рейки, залили їх будівельним розчином. До цього туди поїзди й так не часто ходили, навіть колії іржавіти почали, а тепер узагалі: жителі Армянська казали, що другу лінію заводу зупиняють, більшість працівників відправляють у відпустку за власний рахунок. Попервах із нами намагалися домовитися. Спочатку пропонували гроші. Здається, то було $100 тис. Хотіли, щоб ми розблокували залізницю. Потім погрожували. Обіцяли приїхати і всіх перестріляти. Тепер-от затихли», — Денис неголосно сміється, дослухаючись до криків віддалік.
Читайте також: На межі з Кримом не лишилося жодної фури, організатори вирішили змінити місце акції
«Де номери взяв? Звідки ці номери, кажи!» — допитує один із бійців водія Porsche. Чоловік мовчить. На блокпосту тим часом в Україну розвертають великий чорний BMW. Крізь скло видно, що задня частина салону забита картатими сумками — незмінним атрибутом вітчизняних напівлегальних бізнесменів.
Із Криму під’їжджає пасажирський автобус. Кілька активістів заходяться перевіряти багажні відділення. Людей, щоправда, із салону не виводять, документи не перевіряють.
«Я кримський татарин. Із Стрия. Не дивуйтеся. Свого часу родичі жили на Заході, а так у мене дід-прадід іще обмінювати-торгувати з Криму на материкову Україну їздили підводами, — Арслан зітхає. — Був репресований, у 49-му батька із сім’єю вислали до Іркутська за співпрацю з УПА. Лише після 1970-х змогли повернутися. Чому аж сюди приїхав? У мене син на Донбасі воює», — присідаємо на узбіччі, повз нас проїжджає кілька легкових авто.
«Одного разу через Чонгар намагалися вантажівку із содою провезти. Ми навіть пішли назустріч. Поставили їм одну умову: або окупанти відпускають наших затриманих активістів, або ці розвертаються і їдуть звідки приїхали. Зрозуміло, що ніхто нікого не відпустив, сода помандрувала назад», — до парковки потиху під’їжджає евакуатор. За кількасот метрів край наметів ДСНС жінки варять юшку з риби. Тут-таки плетуть маскувальну сітку.
«Уявляєш, на ці номери зареєстровані три машини. Porsche, Mercedes та Audi. Остання у 2013‑му скоїла ДТП на Дніпропетровщині. Загинув таксист. Водія іномарки, як розумієте, ніхто не покарав. Зараз міліція хоче до райвідділка водія і пасажирку забрати разом із машиною. Ми побоюємося, що вона зникне», — Олексій повертається з невеличкого натовпу, який тісним кільцем оточив міліцейський УАЗ. Правоохоронці намагаються проїхати повз блокпост, активісти перегороджують дорогу шипами.
«Нехай із міліціонерами поїде чоловік і хтось із вас, а я лишуся тут з машиною… Техпаспорт правоохоронці забирають для перевірки», — пасажирка Porsche намагається домовитись із активістами. Ті погоджуються. УАЗ рушає до райвідділка…
P.S. Імена героїв матеріалу змінено.