Як би цинічно це не прозвучало, слова Воргола можна віднести до нечуваного раніше зацікавлення Україною і її культурою.
Схоже на те, що багато українських митців має шанс спалахнути на світовому культурному небосхилі на ці славнозвісні «15 хвилин», а може, й на довше. Причина настільки прозаїчна, наскільки й трагічна. Війна.
Раптово в інституціях культури багатого західного світу зросла потреба на «щось українське». Попит, здається, більший за можливу пропозицію. Для багатьох митців це шанс бути поміченими, для багатьох поціновувачів мистецтва це шанс, часто вперше, познайомитися з українською культурою. Та нова ситуація стала для нас такою ж несподіванкою, як і сама війна і її відчутні наслідки. Діяльність інституцій культури в Україні була призупинена чи принаймні дуже обмежена. Багато митців (переважно жінок) знайшло тимчасовий притулок у різних країнах, і ті, хто вже були якоюсь мірою впізнавані, підготовлені чи просто більш зарадні намагаються використати цю ситуацію в найкращий можливий спосіб.
Поруч із великою кількістю стипендій, навчальних програм, майстер-класів, презентацій, народжуються низові ініціативи, що не піддаються опису.
Результатів цього народного руху нам ще доведеться почекати, а тоді, очевидно, настане й час робити висновки як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях. Ситуація плинна, як плинна сама дійсність, у якій нам доводиться жити й працювати.
Як можна було сподіватися, з’являються й коментарі до того, що відбувається, і поради, що можна з цим зробити. От хоча б нещодавній коментар київської менеджерки культурних проєктів Каті Тейлор, яка в своєму Фейсбуку написала: «Ми переживаємо небачений експорт українського мистецтва і часто поганого. Я абсолютно поділяю ідею про те, що голос України має бути почутий. Але мене засмучує, що поряд із гідними представниками мистецтва, музики та літератури є пересічні та відверто крінжові.
Дуже багато людей, які раніше не знаходили способи бути представленими в Україні, нерідко отримують підтримку західних інституцій не через талант, а через солідарність.
…Тобто війна катапультою дозволила пролетіти багатьом творцям через логічні етапи становлення і приземлила їх у світових столицях, де вони відразу почали розгортати діяльність.
… Спостерігаю ще одну цікаву тенденцію. Майже всі проекти, які опинилися у моєму полі зору, підтримуються західними фондами. Тобто в наш імідж, бренд України інвестують іноземці.
Але якщо ми хочемо виграти інформаційну війну, то це має бути ініціатива держави. Тільки тоді вона може встановити єдину культурну політику та поставити мету».
Позиція пані Тейлор знайшла не так багато прихильників, більше критиків. Дехто закидає їй нерозуміння динаміки процесів, які саме розгортаються, хтось написав: «Саме те, що ви пишете — це дуже небезпечно, та схоже на тоталітарні замашки». Хтось інший: «Давайте закінчувати з фільтраційними таборами для митців, будь ласка. Більша кількість означає більшу залученість і як наслідок більшу якість окремих продуктів». Ще хтось: «Художники отримали можливості, яких у них не було раніше, не тому що у нас крутіші стандарти. А тому що ми не могли і до війни, на жаль, більшості з них запропонувати взагалі нічого для розвитку».
Я не підозрюю пані Катю в «тоталітарних замашках», це радше наївна віра, що такі процеси можна — з державним благословенням — контролювати.
Український інститут, державна організація, покликана промувати українську культуру за кордоном, роздвоюється й клонується, намагаючись реалізувати свою місію, хоча вона точно не спроможна координувати більшість ініціатив, бо вона не була створена для роботи в умовах очевидного форс-мажору.
Ситуація, свідками якої ми стаємо, показує тільки, якою великою була прірва і як багато ми можемо навчитися, щоб можна було використати цей непересічний досвід у більш сприятливих для української держави умовах. Поки що ми повинні вболівати за кожного, кому вдається проявитися в напрочуд конкурентній ринковій атмосфері західних демократій. Декому це вдається, тож тримаймо за них кулаки, не забуваючи, що кожен має право на свої «15 хвилин» слави. Більшості буде надзвичайно складно утриматися на поверхні й залишитися активними, не важливо, чи залишаться вони в еміграції, чи повернуться на батьківщину. Причини будуть різні, але результат один.
Прикладом цікавого досвіду нехай послужить щойно відкрита в галереї Фрідмана в Нью-Йорку виставка «Жінки на війні», яку курувала моя добра знайома Моніка Фабіянська і яка презентує групу українських художниць, переважно молодшого й середнього покоління: Євгенія Бєлорусець, Оксана Чепелик, Оля Федорова, Альона Гром, Жанна Кадирова, Алевтина Кахідзе, Дана Кавеліна, Леся Хоменко, Влада Ралко, Анна Щербина, Катерина Єрмолаєва, зі спеціальною участю робіт Алли Горської (1929–70).
У супроводжувальному тексті до виставки кураторка написала: «Війна займає центральне місце в історії. Історію писали (і малювали) чоловіки. Ця виставка надає майданчик жінкам-оповідачкам історії та вивчає війну як гендерно забарвлену. Жінки зазвичай відсутні в історичних описах війни, але насильство над жінками розглядається як насильство над землею і нацією. Те, як війну представляють медіа, посиліє гендерний розрив. Але чи справді війна гендерно забарвлена? Жінки складають 25% Збройних Сил України. Російські солдати ґвалтуються українських цивільних усіх гендерів, включаючи літніх чоловіків. Багато художниць на цій виставці борються з віктимізацією та ставлять питання про агентність жінок під час війни».
Як легко помітити, нью-йоркська галерея презентує не якихось випадкових українських художниць, а тих, яких легко вписати в домінуючий нині наратив світового мистецтва. Завжди було так, що метрополії визначали напрямки, а периферії — стилі. Тепер ми спостерігаємо саме ті славнозвісні «15 хвилин», коли українські художниці й художники можуть проявити себе на більшій сцені. Нам доводиться тільки вірити, що збагатившись глобальним досвідом, а деякі також збагатившись у грошовому сенсі, повернувшись додому, художники зможуть розвивати також власний наратив. Є шанс, що ми всі від цього виграємо.