16 травня виповнюється 130 років поетові Тодосю Осьмачці. Він переживав долю України як власну. Спершу — символістські пошуки і радість творчості, а вже незабаром — трагічна розіпнутість на хрестах історії.
Осьмачка сформувався як поет під час Української революції та війни за незалежність, у якій він брав участь у складі підрозділу Чорних запорожців. Писати почав ще солдатом царської армії — за видану 1916 року поему «Думи солдата» ледь не зазнав репресій.
Після демобілізації Осьмачка поринув у літературне життя, був наближений до кіл «Музагета», «Білої студії», згодом увійшов до «Ланки»-«МАРСа» разом із Євгеном Плужником, Валер’яном Підмогильним, Борисом Антоненком-Давидовичем, Марією Галич, Григорієм Косинкою. З останнім Осьмачку пов’язували такі приятельські стосунки, що їх разом називали «Косьмачка».
Молодого митця приваблювала поезія відтінків, емоційні впливи на читача — за Олександром Білецьким, він, не даючи речам слів-назв, давав лише ідеї. Про його твори схвально відгукувалися провідні тогочасні критики — Юрій Меженко, Микола Зеров, а Сергій Єфремов писав: «Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка — одна з найнадійніших сил».
Його перша збірка «Круча» 1922 року сповнена органічних, непоміркованих образів із глибин поетового підсвідомого, наприклад: «Городами-селами хтось утикав землю». Він використовує розмір і строфіку давньої української думи, збиви ритму, епічність, народнопісенний стиль, поєднує римованість із неримованістю. В Осьмачки немає маленьких файненьких мініатюр, його твори — це розлогі медитації.
У другій збірці 1925 року «Скитські вогні» поет думає вже не віками, а всечасністю, його ландшафт — Україна як Всесвіт, його час — сполучення особистого і вселенського вимірів. Осьмачка пише гімни українському степу й використовує фольклорні мотиви на противагу пролетарському революційному пафосу. Уже в середині 1920-х він пише про «труни в гаях», а наприкінці десятиліття дедалі більше відчуває розпач, самотність та ідеологічні розходження з владою. Критика затюкувала його типовими звинувачуваннями в написанні «куркулячих віршів».
1930 року Осьмачку вперше заарештували, три видані збірки вилучили з продажу і знищили. Поет, що вільно володів англійською, німецькою, французькою, польською, перекладав Шекспіра — змушений переховуватися у скиртах по ярах на Черкащині. Осьмачку вдруге заарештували при спробі перейти кордон. Аби уникнути загибелі, він симулює божевілля і потрапляє до психіатричної лікарні в Києві.
1941 року, за німецької окупації, Осьмачка дістався до Львова, спробував зцілити душу творчістю. 1943 року виходить його повість «Старший боярин» — сонячна пляма в спадщині Осьмачки, книжка, де немає пекла, за характеристикою Юрія Лавріненка. Того-таки 1943 року виходить його збірка поезії, в якій вже немає космічних метафор і бриластих образів, натомість вона сповнена пронизливої самотності. Із супротивника неокласиків він сам наближається до їхньої творчої манери — пише сонети, від розмитості образів приходить до предметності.
У подальших творах, написаних вже в еміграції, — романі у віршах «Поет», повістях «План до двору» і «Ротонда душогубців» — Осьмачка оплакує розкуркулення, колективізацію, загибель космосу українського села в образах і алегоріях Дантового Пекла вселенського масштабу, хоч і в конкретиці одного хутора чи родини. Доля поета була трагічною: вигнанець і самітник, гнаний параноїдальним страхом переслідування і прослуховування, він уникав сталих зв’язків і постійно переїздив з обдертою валізкою, у якій містився весь його набуток.