12-й гравець

Бидло, дванадцятий гравець, варвари, крейзануті, душа команди. В Італії вони – тифозі, в Іспанії – інчас, бразильці називають їх торсида. Та хай там як, сенс призначення вболівальників від цього не змінюється. Вже з початку 1950-х у Старому світі виникають перші фанатські організації. Їхня мета – підтримати улюблений клуб: вони розвішують на трибунах банери, скандують гасла, палять файєри, б’ються з фанами «ворожих» команд тощо.

 

Вболівальницький рух, кристалізувавшись у туманах Альбіону, – батьківщині гри – стрімкою атакою ввірвався на пострадянську половину поля і влучив, як-то кажуть, у «дев’ятку». Рух футбольних фанів нині – сформоване соціальне явище з яскраво вираженими рисами підтримки клубу.

 

 

Вітчизняних уболівальників поділяють на ультрас, хуліганів, кузьмичів… Перші позиціонують себе як «високоорганізовані фанати». Вони не перестають уболівати, попри хід і результат матчу – вперто, навстоячки. На трибунах не сідають протягом усієї гри. Намагаються не пропустити жодного матчу клубу. Їх не лякають ані ціни на квитки, ані відстані, які треба подолати слідом за командою. Щоразу групуються на одних і тих самих секторах. Наприклад, на столичному стадіоні імені Валерія Лобановського місце дислокації «ультрас-Динамо» – так званий віраж, що охоплює сектори з 7-го по 10-й. А в 22-му секторі горланить ще один гурт ультрас, який відокремився від загальної маси супортерів через небажання співпрацювати з клубом.

 

Хулзи (скорочення від «хулігани») – це справжні забіяки, які відстоюють честь своєї команди кулаками.

 

Врешті, кузьмичами називають звичайних уболівальників, тобто тих, хто навідується на стадіон час від часу, щоби потішитися грою, випити пива, погорланити з трибуни, полузати соняшникове насіння.  

 

 

Динамівський ультрас Артем – споукмен, тобто трибунний крикун-заводіяка – скромно каже Тижню, що є досвідченіші за нього хлопці. Але заряджених саме Артемовим голосом матчів уже теж чимало.

«Як узяв мегафон до рук? Та треба було підмінити споука – той зірвав голос. Який кайф я тоді відчув! Кричати собі з сектора – це одне, а диригувати цілим стадіо­ном – о!», – захоплено каже Артем.

Споук не лише пропонує запальні гасла по сценарію гри. Він також має відчувати настрої сектора, бажання людей: за потреби розізлити фанів, розвеселити, підбурити. Найвищий пілотаж, коли за споуком щось скандує увесь стадіон: «Слава Україні – героям слава!»

 

«Доводиться і сваритись, і блазнем бути. Проте віддачу, яку отримуєш від свого заряду |див. слов­ничок|, ні з чим не зрівняти», – за­уважує Артем.

 

«Він просто сам не свій, коли на трибуні й у руках рупор. Змінюється миттєво. Очі світяться божевільно. Таке враження, що він готовий весь світ перевернути!» – каже його подруга Катя. Вона навчається в Мистецькому інституті художнього моделювання і дизайну імені Сальвадора Далі, а вболівальницького стажу в дівчини ще більше, ніж у її хлопця: на стадіон з 9-го класу ходить. – З Артемом зустрічаємося понад два роки. Саме завдяки футболу ми разом. Звичайно, він хвилюється, коли я на стадіоні. Може всяке трапитися: сутички, файєри», – розповідає Катя.

 

«Чесно кажучи, хлопці не зовсім комфортно себе почувають, коли на «віражі» є дівчата, – додає Артем. – Небезпечно трохи. Відволікає. Я думав, що ніколи з дівчиною на трибуні не поцілуюсь. Ага, зарікався!.. У нас із Катею вже традиція: коли наші забивають – неодмінно цілуємося».

 

 

Двадцятитрирічний Дмитро – екс-ультрас. Кульмінацією його вболівальницької кар’єри став фінал Кубка України-2007.

 

«Не мені вам розповідати, що наше «Динамо» і донецький «Шахтар» – принципові суперники. Підтримка була на найвищому рівні. На найвищому і перепало від правоохоронців. Усе б нічого. Не вперше й не востаннє. Та моє фото крупним планом із розбитою головою на тлі беркутівців із кийками в руках потрапило на шпальту щоденної газети. Звісна річ, батьки були не в захваті. Добре, що на роботі минулося, керівництво не бачило», – розповідає хлопець.

 

Дмитро каже, нічого надзвичайного на трибуні тоді не відбувалося. Кияни забили. Ультрас, як зазвичай, гол відсвяткували запаленням файєрів. «Використовувати їх на стадіонах заборонено. Але ж красиво! І ми, як правило, не кидаємо їх на доріжки. Одразу ж гасимо», – виправдовується. Але, згадує хлопець, за кілька секунд на трибуну увірвався «Беркут». Гамселили всіх підряд, хоча б мали вирахувати й вивести тих, хто палив. Били скрізь: по сідницях, голові, руках. «Наступного ранку в метро дивлюся – дядечко газетку читає. Пригледівся, а на фото – я, закривавлений симпатяга! От, думаю, попав», – ділиться спогадом.

 

Дмитро захворів на футбол із дитинства. Малим разом із батьком переглядав майже всі матчі київського «Динамо». Першу гру, яку побачив наживо, – протистояння збірних України й Німеччини в 1996-му. «Мені лише десять. Заповнений «Олімпійський», велетенські прожектори, гудіння трибун, тремтіння колін. Мабуть, це й вирішило мою подальшу долю», – каже він.

 

Потім – навчання в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана й занурення з головою в уболівальницький вир: «Намагався не пропускати жодної гри. Бачив шалених хлопців на «віражі» й розумів, що теж там маю бути, що то моє!»

 

Потрапити на «віраж», у сере­довище фанів не проблема, лише купи квиток. Наступна сходинка фанатської ієрархії – це 10-й за ліком виїзд на гру слідом за командою. Після нього хлопець стає «правим», тобто перевіреним. Свою любов і відданість треба доводити вчинками – придумуванням сценаріїв підтримки на трибунах, розмальовуванням гасел, кількістю спалених файєрів…

«А банери які малювали… Чого вартий той, де козаки смажать порося на тлі зруйнованого Кремля! Символіка сильна», – пишається Дмитро.

 

Найбільшим внутрішнім ворогом для київських фанатів є одесити, зовнішнім – усі московські коман­­ди, але насамперед «Спартак». Також запеклими супротивниками є «бомжі» (за визначенням динамівських ультрас) із Запоріжжя, харківські «хорьки», «криві» з Кривого Рогу, «кроти» з Донецька. А ось із львівськими «левами» та «дніпрянами» з Дніпропетровська кияни дружать ще з радянських часів.

 

Після пам’ятного матчу з побиттям Дмитро вирішив уболівати сумирно, як це роблять кузьмичі. «Чому відійшов від руху?.. Робити щось упівсили – так не можу. Тепер я екс-ультрас. Та знали б ви, як інколи тягне на «віраж»! То вже в крові й у серці. Собі давно пообіцяв, що мій син обов’язково дізнається, як то воно – фанатіти по-справжньому».

Народний самонапад Киянину Андрієві 21 рік. Він хуліган, хулз. Уболіває на межі фолу, тож просить не називати ні його прізвища, ні місця навчання. «А що розповідати? Сама побачиш», – Андрій запрошує на черговий забивон |див. словничок|.

 

Галявина посеред лісу. З протилежних країв у два ряди – по двадцятеро юнаків. Кожна шеренга одягнена в однакового кольору футболки – це своєрідна уніформа, щоб було зрозуміло, де свої, де чужі. По обидва боки розташувалися спостерігачі – вони стежать за дотриманням правил таких ось фанатських зустрічей. Чути вигук: «Погнали!» Хлопці здіймають догори руки, демонструючи відсутність аргументів |див. словни­чок|. Починають сходитися стінка на стінку. Все ближче…

 

«Територія обов’язково нейтральна. Жодної зброї: кастетів, ножів. Жодного алкоголю. Коли чуєш від противника: «Досить!», припиняєш бити. Визначена кількість учасників. Ані одним більше, ані менше. Про все домовляються лідери», – роз’яснює правила хуліганських ристалищ Андрій.

 

«Нас бояться. Тому дуже важко організувати якісний забивон. Ніхто не хоче. Кроти іноді ризикують, хорьки. А так… – скаржиться хулз. – Авжеж, рідні не знають. Подрузі також нічого не розповідаю. Якщо якісь «бойові» поранення, то маю моральне прикриття, бо ще зі школи займаюся боротьбою. Можу будь-якої миті зупинитися, та поки не хочу. Мені подобається».

 

 

 

«Не розумію я їх. Можуть на матчі бути, а рахунок гри не знати, тому що два тайми стоять спиною до поля, – обурюється 54-річний киянин Сергій Заборовський. – На футболістів кричать. Тим і так інколи несолодко. Занадто принципові ці ультраси!» Він має право критикувати. По-перше, стажу вболівальницького в Заборовського – понад 40 років. По-друге, він не пропустив жодної (!) домашньої гри улюбленого клубу – і в дощ, і в спеку був із «Динамо». Та й на стадіоні його знає кожен: тренери, гравці, масажисти, вболівальники. Щоправда, не за прі­звищем: у кого не спитай, для всіх він свій – Парамон. Ультрас ставляться до нього з легкою іронією, але визнають, що Парамон усе ж заслуговує на повагу своєю беззастережною відданістю клубові.

 

Парамон – суперфан. Стверджує, що футболом дихає. Серед передматчевих ритуалів – його неодмінна молитва за перемогу. За тим, що відбувається на полі, зазвичай спостерігає з бігової доріжки біля «своїх» воріт, тобто з місця, куди може зайти хіба що тренер або член команди, а не рядовий уболівальник.

 

«Футбол – моє все. Мені не потрібно нічого від клубу. Однокімнатна квартира є. Грошей одному вистачає», – розповідає Тижню Парамон. Легендарний уболівальник працює в аеропорту «Київ» двірником. Удома в суперфана все завішане вимпелами, значками, іншою символікою улюбленого київського клубу. «А ось перстень фірмовий, динамівський. Ніколи з ним не розлучаюся», – Парамон показує мізинець лівої руки…

 

Вони всі вболівають за одне – за перемогу. І жоден із них, уболівальників, ніколи не зможе провести межу: футбол – це життя, чи життя – це така собі гра в круглого.