В березні 2017 р. виповнилось 100 років від початку Української революції 1917 – 1921 рр. Попри вже понад 25-річний період вільного дослідження цієї теми в умовах відродження незалежності України, вона ще й досі сповнена білих плям. Тому чим більше буде досліджень з історії Української революції початку XX ст., тим повнішою буде її реконструкція і тим швидше ми дійдемо істини щодо всіх складових цієї теми.
У цій розвідці я спробував подивитися на проблеми української революції крізь призму вищої школи. Точніше – через ставлення професорсько-викладацьких кадрів та студентства українських вишів до боротьби України за відродження своєї незалежності на початку XX ст.
Ідеальний революційний простір
Попри те, що на початку XX ст. загальна кількість вишів в Україні, внаслідок цілеспрямованої політики Російської імперії була мізерною, а загальна кількість студентства становила менше 30 тис. осіб. Але сама вища школа відіграла вагому роль у тих політичних подіях. По-перше, виші мали у своєму розпорядженні найкращі приміщення у всіх великих містах України в плані їх призначення для проведення масових зібрань. А саме це було необхідно для поширення революційних ідей. Тож з перших днів лютневої революції 1917 р. значна частина аудиторій вишів займалася періодично або й на постійній основі під різні громадсько-політичні організації чи мітинги. У спогадах багатьох сучасників (й учасників) тих подій вища школа фігурує як місце проведення численних акцій політичного характеру. Не забуваймо, що навіть Українська Центральна Рада розміщувалась та проводила свої збори в приміщенні Педагогічного музею. Так, в приміщеннях Політехнічного інституту, Університету св. Володимира, Київського комерційного інституту та ін. вишів протягом весни – осені 1917 р. проходили збори військових, різних професійних об’єднань тощо. Тож керівництво Київського комерційного інституту вже у березні 1917 р. мусило констатувати, що: «Деякі лекції відбувались при дуже малій кількості студентів, і загалом викладання не налагоджується. Приміщення зайняті студентами для їх організацій. Про правильне викладання не може бути й мови». Аналогічно й виконувач обов’язків ректора Університету св. Володимира називав самочинне зайняття університетських приміщень різними організаціями як першочергову проблему цього вишу. Постійні диспути та дискусії з політичних питань у вузівських аудиторіях влаштовували й студенти. За спогадами Н.Д. Полонської-Василенко: «Університет та Вищі Жіночі курси не функціонували. По всіх школах йшли мітинги».
Читайте також: Останній кошовий
Отже, самі споруди вишів відігравали роль осередків політичного життя, надаючи «дах» різним політичним силам. Однак ключове місце у революційних подіях безперечно належало людському фактору – викладачам і студентам.
Зокрема, особливе місце вищої школи у політичних подіях початку XX ст. обумовлювалось інтелектуальним потенціалом професорсько-викладацьких кадрів, котрі вже тривалий час виступали ідеологами різних суспільних рухів та політичних течій. А також і особливою активністю студентської молоді.
Професура монархічної доби
Щодо професорської корпорації України, то її особлива роль у політичному житті засвідчувалась від моменту постання університетів. Наприклад, вже засновник Харківської університету Каразін був наставником майбутнього російського імператора, а професор Київського університету Бунге – міністром фінансів та головою уряду Російської імперії. Роль професури з початком XX ст. тільки посилилась. На жаль, тривала імперська політика спрямована на русифікацію України, проявилась у тому, що викладали у вищій школі майже виключно особи лояльні (бодай в офіційному житті) до влади або ж і активні учасники чорносотенного руху. Так, київський професор-економіст Піхно був одним з активних ідеологів російського шовіністичного руху, так само як і його колега по університету професор-історик Ардашев. Натомість Володимир Антонович чимало зробив для відродження українського суспільно-політичного руху. Але такі приклади з-поміж викладачів вишів за часів Російської імперії були рідкістю. Загалом, значна частина університетської професури, навіть якщо і підтримала лютневу революцію 1917 р., то не влились до лав борців за відродження незалежності України, а опинились у таборі прибічників «єдиної та неподільної», до якого властиво варто відносити як послідовників Білого руху, так і більшовиків та інших соціалістів. Яскраво настрої цього середовища відображені в романах Булгакова і треба визнати – вони відповідали дійсності.
Окрім цього, серед викладачів вишів в Україні траплялися й особи, котрі підтримали відродження державності своїх етносів – Польщі, Чехословаччини. Проявом їх діяльності стало те, що саме Україна виступила місцем організації т.зв. Чехословацького корпусу, що відіграв помітну роль у боротьбі за владу на постімперському просторі у 1918 р.; а також і організацію польських дружин, які передували постанню збройних сил відроджуваної Польщі.
Лише незначна частина професорсько-викладацьких кадрів вишів в Україні підтримала український національно-визвольний рух, що почасти пояснювалось тривалою політикою імперської влади з усунення з вищої школи «неблагонадійних» осіб. Тож пробитися до вищої школи особам налаштованим проукраїнські було вкрай важко. До того ж наприкінці XIX – на початку XX ст. відбулось таке явище як вмирання багатьох особистостей, що тривалий час відігравали помітну роль в українському суспільно-політичному русі (Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Лисенко та ін.). Тож відбувся своєрідний розрив традиції, зникнення старих авторитетів при несформованості нових. Останнє, окрім відсутності єдиного загальновизнаного лідера, обумовило й запеклу боротьбу за лідерство, що продовжувалась навіть і після поразки визвольних змагань 1917 – 1921 рр. та завдала українській справі не меншої шкоди, аніж зовнішні вороги. Серед тих представників професорсько-викладацьких кадрів, що попри все підтримали боротьбу за незалежність України переважали особи середнього й молодшого віку – Д.І. Багалій, М.П. Василенко, С.С. Остапенко та ін. Окремі з них спромоглися посісти найвищі посади в системі органів влади відродженої української державності. Зокрема, С.С. Остапенко навесні 1919 р. був прем’єр-міністром УНР. Співпрацювали з органами влади національних українських державних утворень 1917 – 1921 рр. й поодинокі представники професорсько-викладацьких кадрів старшого віку (Л.М. Яснопольський, П.Р. Сльозкін та ін.). Проте в останньому випадку мову варто вести про педантичне застосування ними своїх професійних навичок без різниці політичних режимів.
Читайте також: Якщо не я, то хто?
Незаперечно, що незначна кількість представників професорсько-викладацького складу вишів в Україні початку XX ст., котрі беззастережно підтримали боротьбу за відродження незалежності України, обумовила слабкість роботи з розробки й поширення відповідної державної ідеології. Вада, що й досі характеризує вищу школу України та відповідний напрям державної політики, який по суті відсутній.
Наука і революційна доцільність
Однак революційні події 1917 р. проявили ще одну проблему людської психології, яка була сформульована у вислові про те, що «революцію задумують мрійники, втілюють у життя фанатики, а її плодами користуються пройдисвіти» і який є певною відозміною відомого вислову Отто фон Бісмарка («революції вигадують генії, здійснюють романтики, а їх наслідками користуються пройдисвіти»). Річ у тім, що серед представників професорсько-викладацької корпорації України у 1917 р. виділялася ще одна група, яка, попри свою не чисельність, займала доволі активну позицію у тогочасному суспільно-політичному житті. Це були особи, що прагнули використати зміну політичної ситуації для прискорення свого кар’єрного просування. Тобто це були найбільш безпринципні особи. Яскравим прикладом у цьому контексті був Є.Д. Сташевський. Попри свої монархічні симпатії та зв’язки з представниками вищих посадовців часів імперії, Є.Д. Сташевський використав революційні події 1917 р. для розправи зі своїми опонентами (М.В. Довнар-Запольський) та стрімкого просування службовою драбиною. При цьому Сташевський використав у дискредитації Довнар-Запольського (який мав ліберальні погляди, щиро підтримав революцію і до того ж був вчителем Сташевського) студентські маси, які мали революційний запал але були легко керованими різними демагогами. Ця справа була найбільш резонансною у вузівському середовищі України 1917 р. і набула значного розголосу. Аналогічні випадки траплялися повсюдно, хоч і не набули такого суспільного резонансу.
Також мусимо констатувати, що революція позначилась приходом до викладацьких кадрів вишів України нових осіб, частина з яких мала відповідну освіту та наукову практику, тоді як решта – знов-таки скористалися можливістю для задоволення власних амбіцій і натомість не мали здібностей ані до викладацької, ані тим більше – до наукової діяльності, але натомість займали помітні місця у більшовицькій партії. В подальшому саме такі особи, користаючись зі своєї безпринципності та вміння підлабузнюватись до влади, відтісняли справжніх педагогів і науковців, що й спричинило кризу вищої освіти в Україні за радянської доби. Нажаль, ця тенденція на тривалий період закріпилась у вітчизняній вищій школі, що й ускладнює її розвиток та реформування ще й тепер.
Однак професорсько-викладацькі кадри вишів в Україні (як в принципі і в інших країнах) виступали теоретиками, генераторами ідей. Натомість їх реалізація здійснювалась (зокрема й) представниками студентства. Особлива роль студентства, як і молоді загалом у різних політичних акціях завжди характеризувала європейське суспільство.
Читайте також: Менеджер українського руху
Це обумовлювалось тим, що молодь традиційно характеризується більшим максималізмом та схильністю до більш радикальних дій. У випадку ж студентства це все доповнювалось тим, що студенти мають вищій від середнього рівень освіти, а, відповідно, й вищими є їх амбіції та плани щодо самореалізації при водночас меншому перебиранні засобами та турботою про їх наслідки. Це було характерним для багатьох європейських етносів початку XX ст., що зазнавали іноземного поневолення. Згадаймо, що й приводом до Першої світової війни стало вбивство спадкоємця австро-угорського престолу сербським юнаком Гаврилою Принципом. При цьому саме представники молоді повсюдно у тогочасній Європі (як і згодом) включились у політичне життя та тяжіли до найбільш радикальних дій.
Кузні ідей і кадрів
Не були винятком у цьому зв’язку й українці: перші українські політичні організації (Братство тарасівців, Русько-українська радикальна партія та Революційна українська партія) були значною мірою засновані силами української студентської молоді. Так само українська молодь від часів народників віддавала перевагу найбільш радикальним діям: терористичні методи боротьби з владою були властиві у першу чергу для народників, котрі походили з України, і саме вони організували вбивство імператора Олександра ІІ (1881 р.).
Політизація студентства продовжувала стрімко зростати на початку XX ст. її причинами були: 1) зростання ваги політичного життя в Європі загалом при одночасному посиленні гостроти політичних протиріч; 2) криза традиційних цінностей та культури, що посилювало тягу до дій руйнівного характеру; 3) демократизація самого студентства внаслідок полегшення вступу до вищої школи вихідцям з різних суспільних верств та збільшення кількості самих вишів, зокрема й поява приватних, що мали менший контроль з боку влади. Як згадував один зі студентів Київського університету: «За п’ять, шість років до вибуху (1905 р.) ми, нове покоління, що вступило до університету, почували себе й вели, не так як наші попередники … Студентську молодь явно тягнуло до влаштування „безладів”». Настрої студентства радикалізувалися під час революції 1905 – 1907 рр. і зберігали свій запал й надалі. Тож початок Першої світової війни став додатковим підсилювачем опозиційних настроїв в середовищі студентства, оскільки виявилась нездатність влади вирішувати різні суспільні проблеми. А внаслідок наростання економічної кризи суспільні настрої в цілому радикалізувалися. Особливо це стосувалось студентів, оскільки останні у переважній більшості не мали сталих і значних доходів, а тому вони першими і найбільш гостро відчули на собі негативні наслідки цих змін.
Отже, цілком закономірно, що початок революційних подій у 1917 р. так само був тісно пов’язаний з університетським середовищем. Студентство склало активну частину різних політичних таборів.
Студенти, як і професорсько-викладацький корпус вишів України початку XX ст., не були однорідними у своїх політичних вподобаннях, так само як і в моральних принципах.
В імперському контексті
Треба прямо наголосити, що більшість студентів залишилися осторонь українського національно-визвольного руху. По-перше, на це вплинула поміркованість абсолютної більшості українських партій та небажання їх лідерів вдаватися до радикальних дій, а саме на це молодь була налаштована найбільше. Як наслідок, значна частина навіть етнічно української студентської молоді примикала до загальноросійського чи польського політичних рухів і назавжди втрачалася для української справи. Це ж саме стосувалось і тих українців, котрі пішли до українських політичних партій соціалістичного спрямування, оскільки вони нехтували національним питанням і фактично представляли російські політичні інтереси. Що ж до представників інших етнічних груп студентства, то вони ще більшою мірою тяжіли до загальноросійського політичного руху різних спектрів (куди доцільно зараховувати й соціалістичні партії) або національних рухів своїх етносів. Тож сучасним українським політикам не варто відмовлятися від радикальних заяв та дій, бо можна втратити підтримку справді дієвої частини суспільства, що в принципі й спостерігається останнім часом і є згубним для української справи.
По-друге, серед старшого покоління абсолютно домінували несумісні з національною ідеєю соціалістичні погляди і натомість політична незалежність України більшістю з них тривалий період взагалі не розглядалася як принципове завдання. Наприклад, Михайло Грушевський усвідомив неможливість мирно порозумітися з більшовиками лише після того як його будинок у Києві в січні 1918 р. був розбомблений більшовицькими військами, що саме підійшли до міста.
Читайте також: Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа
Складність поширення проукраїнських поглядів серед студентської молоді обумовлювалось й позицією переважної більшості професорсько-викладацького складу вишів, що тоді діяли в підвладних Російській імперії українських землях і які тому важко було назвати українськими. Навпаки, вища школа за часів Російської імперії стала одним із каналів русифікації та поширення імперської ідеології. Наприклад, добре відомим є той факт, що Університет св. Володимира був заснований Миколою І спеціально задля русифікації України ат протидії польським впливам у ній. На такій ролі університетів за часів Російської імперії наголошували й тогочасні студенти. Так, студент М.І. Кравцов у вересні 1914 р. у приватному листуванні прямо називав Університет св. Володимира «гніздом академізму» і стверджував, що влада спрямовує всі зусилля на боротьбу з будь-якими проявами опозиції у його стінах.
Закономірно, що такий яскраво виражений консерватизм і реакційність були проявом саме державної політики і натомість тільки посилювали опозиційність студентства, яке з перших днів революції 1917 р. активно включились у політичне життя. Навіть більше, вища школа (як зазначалося вище) настільки втягнулась у політичну боротьбу, що навчальний процес практично припинився. Окрім вище згадуваного самочинного зайняття аудиторій вишів це обумовлювалось і діями популістські налаштованої частини студентства, яка заявила про недоцільність навчання «мотивуючи цей захід необхідністю надати можливість студентству присвятити себе у поточний момент виключно політичній й суспільній діяльності». Почасти це було й бажанням помститися викладачам, а також і взяти під свій контроль вищу школу, управляти нею. Найбільш показовими у цьому відношенні були акції студентів зі звільнення М.М. Цитовича з посади ректора Університету св. Володимира та перешкоджання його проходу до університету, які тривали впродовж всього 1917 р.; а також аналогічні дії проти засновника і директора Київського комерційного інституту М.В. Довнар-Запольського. Посиленню позиції деструктивних елементів серед студентства сприяли й рішення їх зборів про відновлення в числі студентів осіб, звільнених «з політичних мотивів» та осіб єврейської національності, яких звільняли внаслідок дії за часів імперії обмежувальної квоти на їх прийом до вишів. Останні, повернувшись до вищої школи, у своїй більшості керувалися прагненням помсти та прагнули лише до активної політичної агітації аби перетворитися на міні-вождів у середовищі студентів своїх вишів.
У переважній більшості студенти українських вишів спрямували свою енергію у загальноросійський політичний рух. Зокрема, в Університеті св. Володимира під час виборів до центральної студентської ради наприкінці 1917 р. з 753 бюлетенів за українську спілку було подано лише 111, тобто близько 1/7. Провідним став соціалістичний напрям, який властиво був одним з відгалужень загальноросійського політичного руху, захоплюючи до своїх лав представників різних етносів, зокрема й українців. Багато студентів вишів в Україні влились і до рядів Білого руху, що було описано й Михайлом Булгаковим. Також чимала частина національно свідомої молоді різних етносів включилась до національно-визвольних рухів власних етносів.
Обрані і вірні
Однак та частина молоді, що все ж таки залишилася у рамках українського національного руху, зробила для української справи дуже багато. У вишах України ще до революції діяла низка українських студентських громад. Події 1917 р. активізували діяльність проукраїнські налаштованого студентства. Навіть представник проросійських сил в університетському середовищі Є.В. Спекторський зазначав, що українські студенти активно включилися до українського національно-визвольного руху.
Саме студенти та гімназисти були тією силою, що затримала просування на Київ більшовицьких банд у січні 1918 р. і це дозволило Українській Центральній Раді прийняти IV Універсал (яким проголошувалась політична незалежність України) та укласти Брестський мирний договір з Центральними державами. Чимало студентів поклали всі свої сили і життя на вівтар боротьби за незалежність України. Наприклад, студент М.М. Ковалевський, що був відрахований з інституту через участь в українському національному русі, в 1917 – 1918 рр. займав ряд міністерських посад в урядах УНР, а потому продовжив активну політичну діяльність для пропаганди ідеї політичної незалежності України на еміграції. С.І. Березняк, який закінчив Київський комерційний інститут у переддень революції, став членом УЦР, був одним з найбільш палких прибічників ідеї створення національної армії і загинув за свою проукраїнську позицію. Тож лише незначний відсоток молоді, що залишилася відданою ідеї незалежності України та відстороненість (і навіть ворожість) до української справи частини представників інших соціальних (та вікових) груп обумовили її поразку.
Отже, завершуючи це дослідження, можна констатувати, що роль вищої школи у подіях Української революції 1917 – 1921 рр. була вкрай важливою і проявилася з перших днів революції як у вигляді забезпечення приміщеннями політичних нарад, так і у постачанні ідеологів та активних провідників революційних рішень для різних політичних таборів. Нажаль, внаслідок тривалого періоду відсутності власної державності та цілеспрямованої антиукраїнської політики Російської імперії в українських вишах було мало національно свідомої української молоді та ще менше проукраїнські налаштованих викладачів. Все це не лише затримувало процес українізації вищої школи, а отже і її перетворення на справді українську; але й обумовило неможливість забезпечити відроджувану українську державність належною кількістю проукраїнські мислячих ідеологів та борців за незалежну Україну. Відповідно, це був один із помітних чинників, що обумовив поразку українських визвольних змагань початку XX ст.
Уроки 1917-го
Враховуючи досвід Української революції 1917 – 1921 років, потрібно наголосити, що для уникнення допущених тоді помилок, що призвели до поразки визвольних змагань українців у той час, необхідно боротися за максимальне розширення соціальної бази прибічників незалежності України. Для цього необхідна розробка національної ідеології, оскільки без цього не існує жодна держава і це те, чого не спромоглися створити українські політичні лідери на початку XX ст. та те, чого досі немає в Україні. І краще аби це була не просто національна, а саме державна ідея, оскільки це об’єднало б навколо неї представників різних національностей, а отже – забезпечило і консолідацію цілого суспільства навколо української державності. При цьому державна ідеологія має враховувати наявні ціннісні установки та сподівання різних соціальних груп і має пропонувати їм привабливі цілі.
Також потрібно створити власну систему ціннісних координат та історичну концепцію. В ній необхідно визначити цивілізаційні пріоритети, посилити пропаганду славних сторінок минулого і сьогодення. Так само потрібно не забувати про реальних ворогів незалежності – як внутрішніх, так і зовнішніх; та максимально дохідливо пояснювати згубність для кожної конкретної мікро-соціальної групи від втрати незалежності з метою перетягування максимально більшої кількості соціальних груп у табір послідовних і переконаних прибічників політичної незалежності України.
Читайте також: У пошуках «своєї» України
Окрім цього, потрібно продовжувати українізацію освіти; вести продуману кадрову політику з метою відсіювання з вишів осіб вороже налаштованих щодо незалежності України. В останньому випадку доцільно б було здійснити люстрацію викладацьких кадрів в контексті виконання закону про декомунізацію. Адже ж погодьтеся, що може бути більш жахливим для майбутнього України аніж те, що її молоді покоління виховуються особами, що значну частину свого життя заявляли відданість державі-поневолювачу України та боролися з «українським буржуазним націоналізмом». Загроза ця цілком реальна, оскільки навіть мені, людині, що послідовно пройшла різні рівні в системі освіти, доводилось зустрічати осіб, котрі здійснювали викладацьку діяльність при твердих антиукраїнських переконаннях, які одні з них виявляли відкрито, а інші – приховано, через власні дії, що вели до зменшення уваги в навчальних дисциплінах соціо-гуманітарного спрямування до української тематики.
При цьому значення системи освіти загалом у справі утвердження ідеї суверенітету власної державності та прищеплення любові до неї не варто применшувати. Для прикладу можна згадати, що творець єдиної Німеччини «залізний канцлер» Отто фон Бісмарк після перемоги Німецької імперії у франко-прусській війні прямо наголосив, що це була заслуга німецького вчителя, який виховав німців у відповідному дусі. Теж саме стосувалося й інших країн, що вели боротьбу за збереження чи відродження власної державності за новітньої доби. Тож особливий акцент на українізації освіти та розробці державної ідеології конче потрібний для консолідації населення України та збереження нашої політичної незалежності зараз, коли історія вкотре випробовує нас.
Також варто зробити висновок і з інертності основної частини населення, довірливості і легкості з якою українці сприймали різні ззовні привабливі, але зрештою згубні політичні доктрини. Так, Українська революція 1917 – 1921 рр. значною мірою зазнала поразки через те, що абсолютна більшість суспільства спокусилася соціалістичними гаслами. Дійсно, на той час саме соціалістична (особливо ж – більшовицька) ідеологія мала найбільш привабливі для абсолютної більшості суспільства програмні установки, що спокусили абсолютну більшість українців. Проте врешті-решт під соціалістичною оболонкою виявилась давня імперська практика Росія. Але коли це стало зрозумілим, боротьба за незалежність України вже була програна. Нажаль зараз ситуація повторюється: українцям пропонуються привабливі гасла слов’янської єдності та союзу православних народів. Але якщо ми відкинемо зовнішні нашарування цих ззовні привабливих установок, то в підсумку отримаємо незмінну для російського імперіалізму доктрину «самодержавство – православ’я – народність».
Тож будьмо пильними. Нехай різноманітні оманливі гасла не зводять нас на манівці. Адже ж, як казав Кобзар (до речі у своєму геніальному й пророчому «Заповіті»), лише «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Загалом, у разі поглинання нас іншою державою не варто сподіватися на покращення нашого життя, адже ж це робиться лише з однією метою – використати наші ресурси (і людські також) для власного зиску.
І винести правильні уроки з Української революції 1917 – 1921 рр., у першу чергу з причин її поразки, зараз потрібно як ніколи. Оскільки тепер, через сто років після подій тієї української революції, Україні доводиться знову переживати схожі події. А це означає, що в минулому не все було зроблено вірно, що й обумовило незавершеність боротьби з незалежність, а отже й повторюваність загроз для цього. Отже, потрібно припинити повторення старих помилок і зрештою утвердити нашу незалежність, бо якщо ми припустимось помилки знов, то історія може більше не надати нам шансу для її виправлення. Окрім того, ці цих помилок є дуже високою.