Незважаючи на те що на чергову річницю революції ідейним комуністам на Донеччині навіть немає де свої червоні гвоздики покласти, їм все одно є чим пишатися. За 100 років, що минули, ані природне прагнення суспільства до розвитку, ані війни та катастрофи, ані об’єднання чи відокремлення держав, ані навіть безкомпромісний глобальний технічний прогрес так і не змогли побороти наслідки того, що урочисто проголосили з іржавого російського броньовика. Зняти з п’єдесталів кам’яних ідолів для ритуального покладання квітів виявилося набагато простіше, ніж відірватися від мрії про жорсткого лідера, зневажання правами людей, побутового хамства, бюрократизму та бажання отримати «за потребами», забуваючи про власний внесок «по труду».
Зважаючи на те, якими поспішними кроками наші нещодавні сусіди по соціалістичному табору (слово ж яке влучне!) тікають подалі від обіцяного радянського комунізму, українці теж намагаються приловчитися до ритму колони. Навіть більше, для цього безліч історичних обґрунтувань, як-от інститут гетьманства, природний «куркулізм» населення, волелюбність і привітність нації. Здавалося б, шлях відкритий і легкий! Але більше ніж півсторіччя прищеплення радянської ідеології просто так не відпускає: хвороба, безперечно, ще хазяйнує в організмі, гальмуючи його розвиток. Про це найяскравіше свідчать події, що зараз розгортаються на окупованих територіях: теоретично маючи можливість будувати будь-які химери, там відроджують найгірше з минулого. Репресивні органи, доноси, страх і беззаконність, культ сили, арешти та вбивства інакодумців, у чиї квартири та будинки заселяють «славетних борців за ідеологію». Відродили навіть якихось «жовтенят» і «піонерів», про що сучасні діти інтернету вже й не чули. Звичайно, ця інтервенція безпосередньо залежить від країни-агресора, де реставрація радянщини підтримує трон правителя, але попит на такі демарші серед мешканців Донбасу очевидний.
Читайте також: Чи була Україна колонією
І це не тільки через ностальгію за молодістю. На жаль, звичка діставати готовий сценарій життя, який за тебе напишуть ті, хто треба, небажання впливати на події, відчуття «маленької людини», від якої нічого не залежить, пієтет перед тими, у кого влада, — це притаманно багатьом мешканцям індустріальних місцевостей України. Наприклад, у Маріуполі та Бахмуті знову виткнулися намети звичного політичного кольору, де люди ставлять підписи на порожніх листках. «Так вони знають, що роблять», — відповіла мені літня бабуся, яка підписалася начебто проти 12-річного навчання в школі.
Що вона розуміє про сучасну освіту, коли її діти вже, мабуть, на пенсії, а внуки розмовляють про те, що їй вже ніколи не розібрати? Ті, хто вижив, пристосувався до ролі знедоленого бюджетника чи завжди пригніченого робітника, генетично передають наступному поколінню, яке, здавалося б, живе вже в незалежній Україні, меседж: роби, що скажуть. Тому навіть молодь сприймає тут це як зону комфорту: нормально, коли гроші «платять», а не «заробляють», відпочинок після роботи повинен бути з міцним алкоголем, бо інакше ти «дивний». І головний рудимент, який родом із революції сторічної давності, — не висовуйся, бо для влади є окремі люди. Якщо ти намагаєшся бути небайдужим до проблем громади, тобі обов’язково припишуть таємні мрії про владу (як же можна простим смертним!) і намагатимуться в будь-який спосіб дискредитувати й навіть знищити.
На Донеччині, де разом із лєнінопадом пожвавився рух людей, які побачили наслідки безальтернативного керування та бажають не тільки контролювати владу, а й реально змінювати регіон на краще, зараз триває протистояння суспільно активних громадян із різними гілками влади. Бо багато хто нарікає, що побачив сумну тенденцію: відмовлятися від совкових традицій не дають саме ті, хто повинен мати політичну волю запроваджувати демократичні цінності, стимулювати до свідомої відповідальності громадян міст і селищ.
«Якщо область управляється за совковими принципами, то навряд чи варто чекати прогрес у розвитку. Генсек, Команданте, Кастро — ось підпільні прізвиська бороданя у напіввійськовій коричневій сорочці», — вважає керівник «Фонду розвитку громади» з Краматорська Станіслав Чорногор, натякаючи на сучасний стиль керування Донеччиною. Він стверджує, що обласна влада, наприклад, навмисно створила безальтернативну структуру — Донецьке агентство регіонального розвитку, щоб мати можливість одноособово розпоряджатися грошима не тільки області, а й міст. Змусивши останніх фактично віддати повноваження з проведення тендерів, обласні можновладці не змогли впоратися з відновлення Донеччини в таких масштабах. Це й не дивно: дуже часто гроші освоюють ті самі організації, яких штучно позбавили будь-якої конкуренції. Результат — за два роки більше ніж 40% об’єктів так і не були відновлені чи побудовані…
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Із цим згодний координатор регіональної мережі руху «Сильні громади» з Торецька Андрій Грудкін, який упевнений: «Немає нічого більш радянського, ніж Павло Жебрівський у вишиванці з карт-бланш від президента. Усе позитивне відбувається всупереч». Він пояснює свої думки на прикладі проблеми рідного міста, яке досі не може навіть теоретично об’єднатися в громаду, бо регіон «порізали на клапті» без урахування інтересів багатьох селищ і містечок: «В об’єднаних територіальних громадах відбулися вибори. У Торецьку ще навіть не сталося об’єднання, про вибори годі й казати. Обласна влада чинить шалений спротив. Колись, у сиву давнину, викладач із теорії держави й права сказав: якщо двірник вам тлумачить Конституцію — це буденна інтерпретація, якщо Конституційний Суд — офіційна. Департамент внутрішньої політики Донецької ОДА — це двірник, який відчув себе Конституційним Судом. Вони вершать долі громад, тлумачать закон як заманеться. А пан Жебрівський робить усе, щоб затягнути реформу. Якщо так триватиме, то ми матимемо діряву ковдру, де об’єднані громади перебуватимуть в одній парадигмі, а населені пункти та люди поруч житимуть минулим без перспектив наздогнати сусідів».
На жаль, відмовлятися від комуністичних традицій із «кишеньковою» громадськістю ніхто й не збирається. У регіоні знову на повну запрацював уже дещо призабутий, бо війна, конвеєр примусових заходів, на які «запрошують» бюджетників у робочий час. І не важливо, для чого потрібна масовка: зустрічати президента, радіти оновленому мосту чи кричати «за», а потім «проти». І якщо під час правління земляка вони подумки слали прокльони під синьо-білими прапорами, то зараз — під синьо-жовтими стягами. Їм точно все одно: під Лєніним чи під Шевченком плескати в долоні, не відчуваючи різниці, а головне — щирості. Вони травмовані комунізмом не менше, ніж декомунізацією: ні в першому, ні в другому не було їхньої волі. А ось навіщо так робить начебто нова влада, яка водночас роздає призи за швидке перейменування та українізацію аншлагів і назв вулиць?
Читайте також: Чи пройшла Україна точку неповернення
У Костянтинівці в промисловому кварталі досі наша ціль — комунізм. Поруч із напівзруйнованою заводською будівлею, де майорить цей надпис, — мирні руїни, які жахають навіть тих, хто бував на руїнах сучасної війни. Гасло не чіпають, бо в цих хащах, мабуть, «примара комунізму» заблукала б сама. Але якщо пройти трохи далі, можна побачити, як реалізується креативний проект — яскравий ангар, де молодь грає в теніс, співає пісні та власноруч будує дерев’яні сходи до річки Торець. Кажуть, в одну річку двічі не ввійти. Дай Боже…