«Сьогоднішня подія – це святкова ретроспектива, огляд останніх 10-ти років, адже програма була започаткована у 2004 році, і впродовж цих років з’явились ці сто книг, – говорить Регіна Ангут-Фрам, директор бібліотеки Інституту та одна із ініціаторів програми. – Разом з тим ми зібрали досвід наявних проблем і перешкод, з’ясували, які речі потребують доопрацювання. І, таким чином, ми хочемо, окрім урочистостей, надати можливість нашим партнерам, перекладачам, видавцям, висловитися, створити форум для обговорення проблем Ми залучили представників різних шпарин книжкового процесу які мають стосунок до виробництва книги, до її виходу на ринок, до її збуту, дати можливість їм обмінятися контактами, утворити мережу для майбутнього».
Урочистостям передували тривалі дискусії, та й самі уродини були проведені у вигляді публічного обговорювання, де сотня «іменинних» книжок, здавалося, були лише приводом, аби обговорити вічні й насущні проблеми та перспективи книговидання в Україні, та стан культурного середовища як такого.
За словами організаторів вечора, їхньою метою було стрелити двох зайців – підкреслення інтересу до німецької літератури та сприяння українській мові. Німецька сторона зі свого боку запевнила у не меншому інтересі їхнього читача до української книги.
Наталка Сняданко виступила з доповіддю про імовірне майбутнє електронної та паперової книги, Неля Ваховська зауважила необхідність консолідації перекладацької спільноти, а також згуртування авторів, видавців і перекладачів загалом. Нотку песимізму (чи навпаки, суворого реалізму?) вніс Олександр Афонін, зазначивши, що з 1994 року в Україні виходить по одній книзі на душу населення, що, відповідно, призводить до зменшення споживання книги. «Чи потрібні папуасові лижі?» – ставить він філософське питання, зауваживши, що соціально-політичне середовище на сьогодні формує влада, і в цьому сформованому середовищі потреба у книзі відсутня.
Блогер Сергій Руденко навпаки закликав не очікувати нічого від влади на наголошував на широких можливостях всесвітньої мережі: «Потрібна комунікація не на рівні держави. «Видавець-автор-продавець» – для створення цієї комунікації є інтернет». Йшлося і про брак кваліфікованих піар-менеджерів, і про плачевно-малі книжкові тиражі, і про проблему бібліотек (раніше населений пункт мав право отримати статус міста за наявності в ньому бібліотеки, нині ж бібліотеки перебувають у прикрому становищі, багато з них роками не поповнюється). Тут же пролунала цілком конкретна пропозиція організованого збору книг для сільських бібліотек від письменниці Міли Іванцової – її програма діє уже не перший рік. Словом, вчергове озвучувались «діагнози» (що, як відомо, є половиною подолання недуги), а часом лунали уже випробувані конструктивні «рецепти».
«В порівнянні до Німеччини, держава в недостатній мірі підтримує культуру! – переконана пані Регіна. – Видавництво книги – складний процес, в усьому світі перекладачі отримують за це мало грошей, також письменники живуть в незадовільних умовах. Вони мають отримувати державну підтримку у вигляді літературних премій, резиденцій, стипендій, конкурсів… Підтримка може бути надана приватними особами, через спонсорство, а може – і державою, яка зацікавлена у збереженні культурної спадщини. Українська держава замало робить для цього, але вона повинна пишатися своєю літературою. В тому плані, що є дуже хороші українські автори, які залюбки читаються у Німеччині, і завдання держави полягає у тому, щоби привести їх у світ, зокрема завдяки програмам підтримки, зокрема, перекладів».
За словами Ангут-Фрам, програма тривала шість років. Був утворений орган відбору, в якому були представлені українські науковці, експерти книги, і німецькі представники культурної дипломатії з Гете-Інституту, з посольства, представники німецької академічної служби обміну DAAD. Відбір здійснювався на конкурсній основі, адже заявок щороку надходило більше, ніж було грошей. Грошей надавалось 90 тисяч євро в рік, заявок же надходило значно більше, і потрібно було обрати з них найкращі, які потім отримували підтримку. Проте після перших трьох років тривання програми виникли сумніви, чи варто її продовжувати: «Ми помітили, що є проблеми, з огляду на те, що книги, які отримують підтримку, не з’являються. По-перше, не було досвідчених хороших перекладачів, що могли би здійснити якісний переклад. Їх було замало. По-друге, видавництвам бракувало досвіду в просуванні книжок на ринок і збуту. Вони могли видати книгу, яку вважали хорошою і потрібною, але далі не знали, що з нею робити, був брак фахових знань щодо поводження з книгою як з продуктом. По-третє, не існувало платформи, яка би інформувала про появу цієї книги. Тоді умовою продовження програми на наступні три роки стало те, що ми вирішили давати гроші не тільки на видавництво книжок, але і на підвищення кваліфікації видавців, перекладачів, і створення мережевої платформи. Люди, яких ми бачили на подіумі, були нашими партнерами. Ще одтин крок – створення онлайн-платформи разом з видавництвом «Кіс», Юрієм Марченком була створена так звана «Книгоспілка», де можна було побачити, які книжки з’явилися, які доступні для доставки. До цього в Україні такої платформи не існувало, хоча в Німеччині вони є повсюди. Підтримку отримали «Простори», це така платформа для перекладачів, яка мала на меті зробити можливим обмін інформацією між перекладачами стосовно тих книг, які з’явилися».
Палітра виданих книжок цілком різноманітна: тут і художня література від Рільке до Юдіт Герман, і дитяче чтиво, і фентезійні твори. Не бракує і публіцистики, й історичних екскурсів, і філософських трактатів. Словом, скидається на досить об’єктивний зріз німецької літературної думки останніх століть.
Наступним напрямком роботи програми буде Росія, попередньою ж була Бразилія.