31 жовтня 1999 року Леонід Кучма, глава держави від 1994-го, в непростій боротьбі впродовж двох турів виборів пройшов на другий термін. «Ви побачите нового президента», – пообіцяв він народові.
Країна тоді захлиналася від загальної кризи неплатежів. Підприємства йшли на взаємозаліки, влада намагалася не розраховуватись узагалі ні з ким, зокрема і з багатостраждальними бюджетниками; відключення води та електроенергії в населених пунктах були звичним явищем. Новий-старий президент призначив прем’єр-міністром голову Нацбанку Віктора Ющенка, навести лад у паливно-енергетичному комплексі було доручено Юлії Тимошенко, а навесні наступного року в парламенті відбувся переворот: праві та центристи переобрали керівництво, затверджене раніше лівою більшістю, й переділили на свою користь комітети.
До кінця 2000-го взаємозаліки між фірмами помітно скоротилися. Реальна зарплата все ще відставала від інфляції, але вже не на 9%, а на 0,9% за рік. Водночас доходи населення росли швидше за продуктивність праці (ця тенденція збережеться на всі наступні роки). На цьому тлі так звані олігархи, нові власники роздержавлених підприємств, щосили опиралися будь-яким перетворенням, а водночас зростало невдоволення серед народу.
За «доброю» пострадянською традицією повільні й половинчасті реформи проводили насамперед заради великого капіталу. Влада не могла (й навряд чи хотіла) змушувати найбагатших до пошуку соціального компромісу та модернізації виробництв, як це було під час повоєнних реформ у країнах Західної Європи. Натомість вона віддала перевагу закручуванню гайок.
16 вересня 2000 року в столиці зник редактор опозиційного інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. На початку листопада в Київській області знайшли обезголовлене тіло, в якому впізнали останки журналіста. А 28 листопада у Верховній Раді лідер Соцпартії Олександр Мороз оприлюднив найвідоміший фрагмент записів, знаних як «плівки Мельниченка».
15 грудня на майдані Незалежності з’явилися перші намети, організовані учасниками ще «Революції на граніті» часів боротьби за суверенну державу в 1989–1991 роках. А рівно 10 років тому, 9 березня, акція «Україна без Кучми» (як її тоді назвали) вилилась у масові заворушення на вулицях столиці.
Силовий варіант
Приводом став день народження Тараса Шевченка. Інформація про те, що Леонід Кучма збирається покласти квіти до монумента Кобзареві, видалась гарним приводом для дії і політичному крилу опозиції (об’єднаному в «Форум національного порятунку»), і громадянським активістам під егідою УБК (абревіатура від «України без Кучми»). Влада про це чудово знала: зранку в парку Шевченка й довкола нього стояло кілька тисяч міліціонерів.
Формальним приводом до бійки став конфлікт між охоронцями порядку та головою Київського осередку Соцпартії Валентиною Семенюк, яка, посилаючись на депутатську недоторканність, намагалась пройти до пам’ятника, де вже перебував президент. Їй було завдано удару по голові. Найагресивніші демонстранти сприйняли це як сигнал. Принаймні присутні на місці подій голова УНА–УНСО Андрій Шкіль та координатор УБК, соціаліст Юрій Луценко, пізніше всіляко заперечували, що атаку на міліцейські лави будь-хто планував заздалегідь.
Під час штовханини мітингувальники кілька разів проривали перші ряди охорони. Автор цих рядків добре пригадує двох кремезних унсовців із вирваним у спецназівця щитом. І все-таки дійти до монумента учасники акції змогли, тільки коли Кучма вже поїхав. Опозиційний депутат Тарас Чорновіл підпалив на покладеному Кучмою вінку синьо-жовту стрічку. Міліція затримала дев’ятьох протестувальників; одного бійця «Беркута» госпіталізували.
За дві години більшість маніфестантів була під стінами будівлі МВС, яку заздалегідь оточили дерев’яними щитами «з метою ремонту». Імпровізований паркан було перекинуто, у вікна прохідної полетіли яйця. Але незабаром затриманих випустили. Колони демонстрантів рушили з вулиці Богомольця, від міністерства, назад до центру. Зокрема, через Лютеранську, до якої прилягає Банкова з розташованою на ній Адміністрацією президента України.
Нинішньої огорожі довкола АП тоді не було. Натомість на розі стояли переносні металеві бар’єри, а за ними – кілька рядів «Беркута» у повному спорядженні. Спроба демонстрантів пройти на Банкову не могла не «увінчатись» великими сутичками, й таки «увінчалась». Міліціонери запрацювали кийками; щити раз у раз розмикались, із-поза них вибігали спецназівці, атакуючи найближчих маніфестантів. Натовп, зі свого боку, почав таранити мур щитів уже згаданими бар’єрами. В повітрі літали пляшки й цегла…
Прориву не сталося. З боку міліції до лікарень потрапило близько 40 осіб. А ввечері на вулицях та вокзалах міста вже тривала справжня облава: в кожній молодій людині з національною символікою вбачали учасника акції протесту. І хоча безпосередньо в «бойових діях» із півтори-двох тисяч маніфестантів брали участь лише кілька десятків, до відділків міліції того вечора доправили понад 200 осіб. Також спецназ буквально розгромив офіс УНА–УНСО, не відрізняючи під час цього процесу «бойовиків» від присутніх журналістів, ба навіть журналісток.
Пізніше за «організацію масових заворушень» на терміни від двох до п’яти років засудили 19 громадян. Цікаво, що на початку грудня 2010 року Генпрокуратура знову порушила ту саму справу, але це вже інша історія…
Заворушення як репетиція
Саме після 9 березня акція «Україна без Кучми» захлинулась: частина активних маніфестантів розчарувалася в організаційних здібностях опозиції, а широкі маси народу були просто шоковані дозованими кадрами бойовиська в ефірі провідних телеканалів. Сьогодні, 10 років потому, вся правда про ті події залишається питанням для істориків.
Свою правду знають, звісно, радикали з обох боків. Для одних це була і є спроба бунту, влаштована, як і Помаранчева революція, наймитами всемогутніх заокеанських сил. Для інших – провокація спецслужб. Носії цієї другої точки зору розходяться лише в тому, хто саме виступив виконавцем провокації. Ліві, як і слід очікувати, в усьому звинувачують ультраправих, а ті – міліцейських провокаторів, котрі просочились у натовп.
Чи могли події 10-річної давнини розгортатись інакше? Однозначна відповідь на це питання навряд чи існує. Адже такі заворушення мало піддаються зовнішньому контролю, хоч би які плани вибудовували кабінетні стратеги.
Немає сумніву, що ситуацію тоді було контрольовано на найвищому рівні – президента Кучми. А становище останнього було скрутне. Всередині країни він зіткнувся з потужним тиском олігархів (які вже у квітні домоглися відставки «реформаторського» уряду Ющенка), а водночас із пробудженням активної частини суспільства. Не краща ситуація була й на зовнішніх фронтах. З одного боку – Росія, де новий лідер Путін розпочав справжнє «збирання земель», власне тих, якими проходили ще радянські нафто- й газопроводи. З другого – Захід, в очах якого Кучма боявся постати новим Лукашенком.
З точки зору влади, все це означало, що рух УБК слід було придушити якомога швидше, але уникаючи надто суворих рішень, які замкнули б країну в міжнародній ізоляції і рано чи пізно спровокували справжню революцію. І попервах здавалося, що мети досягнуто.
Хоча в підсумку неприязні Заходу Кучма так і не уник: уже 2002 рік пройде під знаком скандалу довкола продажу в Ірак українських військових РЛС «Кольчуга», і на саміті НАТО в Празі його демонстративно відсадять від світових лідерів, застосувавши для розміщення не англійський, як зазвичай, а французький алфавіт. А 2004-го тимчасово загнане «під плінтус» невдоволення вибухне яскравими барвами Майдану. В цьому сенсі УБК справді виявиться, як погоджуються її учасники з усіх боків, репетицією Помаранчевої революції: остання пройде цілком мирно. Уроки з 9 березня 2001 року винесуть обидві сторони, але вулична стихія свій засвоїть краще.