Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 березня, 2017   ▪   Станіслав Кульчицький   ▪   Версія для друку

Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа

Є випадки, коли наближені до істини оцінки стають можливими тільки через 100 років після події
Матеріал друкованого видання
№ 10 (486)
від 8 березня
Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа

Не вважаю, що мої оцінки бездоганні. Роблю таке застереження, враховуючи незвичність сказаного нижче. Але сказане піддається аналізу, і я хотів би проілюструвати це на прикладі мого інтерв’ю (Тиждень, 2017, № 4). Прочитавши його, дехто не погодився з твердженням, що жовтневий переворот, який дав владу більшовикам, слід вважати контрреволюційним. Зрозуміло, що більшовики вважали себе революціонерами, але треба дивитися в корінь. Повалення самодержавства перетворило підданих царя на громадян, здатних обирати органи влади. Натомість прихід більшовиків до влади позбавив громадян права вільного вибору. Вони знову дістали це право тільки після конституційної реформи 1988 року, тобто через сім десятиліть. Кожен, хто голосував за радянської влади, пам’ятає, якими були вибори. Тож кого слід вважати контрреволюціонерами: депутатів Установчих зборів, обраних на підставі рівного, прямого, пропорційного, загального і таємного голосування, чи більшовиків, які розігнали революційний парламент і налагодили імітацію виборчого процесу (особливо цинічну після сталінської Конституції СРСР 1936 року, коли з’явилися кабінки для таємного голосування й піонери з піднятою в салюті рукою біля них)? Думаю, ніхто не стане заперечувати, що радянські вибори давали парткомам змогу формувати персональний склад органів влади за партійністю, соціальним походженням, національністю, віком і статтю.

Комуносоціалізм

Породжений Російською революцією соціально-економічний і суспільно-політичний лад звикли називати соціалізмом, маючи на увазі першу фазу комунізму з розподілом матеріальних благ за працею. Коли десятиліття минали, а друга фаза, тобто власне комунізм із розподілом матеріальних благ за потребами, лишалася за обрієм, ідеологи КПРС поділили першу фазу на дві: соціалізм і розвинений соціалізм. Однак соціалізм — багатозначне поняття, яке виникло задовго до так званого наукового комунізму, основи якого проголосили Карл Маркс і Фрідріх Енґельс у «Маніфесті Комуністичної партії» (1847). Поділ комунізму на дві фази відбувся в Марксовій «Критиці Готської програми», надрукованій Енґельсом у 1891-му, тобто через 44 роки після появи «Маніфесту». Першу фазу комунізму з розподілом за працею треба було назвати, і Маркс підібрав популярний термін «соціалізм». Саме через це з іменуванням породженого Російською революцією ладу виникли проблеми. Щоб відділити від радянського інші типи соціалізму, які не мали з ним нічого спільного, доводилося доповнювати назву епітетом. Як інакше можна було б відрізнити шведський або французький соціалізм від радянського? Проблеми не існувало тільки з націонал-соціалізмом, де епітет вбудований у термін. Отже, радянський соціалізм доцільно іменувати комуносоціалізмом.

Читайте також: Оптичний обман федерації

Чому поняття «науковий комунізм» треба брати в лапки? Висловлю незвичне для людей радянського виховання твердження: він такий самий утопічний, як «Утопія» Томаса Мора або фантазії Томаса Мюнцера, Томмазо Кампанелли, Анрі де Сен-Сімона, Шарля Фур’є, Роберта Овена та інших соціалістів, що мріяли про краще майбутнє людства. Про «кремлівського мрійника» Владіміра Лєніна з книжки Герберта Веллса «Росія в імлі» треба говорити окремо, але Карл Маркс і Фрідріх Енґельс вибудували такий самий повітряний замок, як їхні попередники.

«Маніфест» обґрунтовував таку головну ідею: робітничий клас у ході пролетарської революції перетворює приватну власність на загальнонародну. Щодо суті комунізму як соціально-економічного ладу основоположники марксизму були категоричні. «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Щодо суспільно-політичної основи комунізму «Маніфест» був не менш категоричний: пролетаріат встановлює диктатуру і знищує буржуазію як клас, а разом із нею експлуатацію людини людиною.

Ніколи не відмовляючись від висунутих у «Маніфесті» тез, основоположники марксизму зосередилися після європейських революцій 1848–1849 років на вивченні сучасного їм су­спільства, яке назвали буржуазним. У «Капіталі» Карл Маркс сформулював фундаментальний постулат, який заперечував волюнтаристські заклики «Маніфесту»: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами».

Європейські соціалісти, які вважали себе марксистами, переконувалися в тому, що краще рухатися в напрямку узгодження інтересів труда і капіталу, ніж тримати курс на знищення капіталу — рівноправного з робочою силою агента виробничого процесу. Вони відмовлялися бачити в класовій боротьбі рушійну силу прогресу, прагнули демократизувати сучасне їм суспільство, а тому назвалися соціал-демократами. Не полемізуючи з основоположниками марксизму, один із чільних представників молодого покоління соціал-демократів Едуард Бернштейн вказав: «Я відкрито заявляю, що знаходжу дуже мало сенсу й інтересу в тому, що зазвичай називають «кінцевою метою соціалізму». Ця мета, чим би вона не була, для мене ніщо, рух — це все».

Справді, важко уявити собі реалізацію кінцевої мети революційного марксизму, тобто комунізм із розподілом благ за потребами. Так само як знаряддя для її реалізації — диктатуру пролетаріату та перетворення приватної власності на загальнонародну. Основоположники марксизму не усвідомлювали достатньо чітко, що людські спільноти поділяються на принципово різні типи: безструктурні (народ, націю, суспільство, клас) і структурні (державу, партію, церкву тощо). Можна було скільки завгодно закликати до націоналізації або усуспільнення приватної власності, але це не означало, що засоби виробництва перейдуть у руки нації, суспільства, класу. Ці спільноти не мали внутрішньої структури з ієрархічною підпорядкованістю, тобто «рук». Можна було закликати до встановлення диктатури пролетаріату, але диктатурою міг скористатися не робітничий клас, а тільки ієрархізована спільнота — держава або партія.

«Держава-комуна»

У Російській імперії напередодні революції 1905 року марксисти поділялися на легальних, які бачили можливість співпраці із самодержавним ладом, і нелегальних, які об’єднувалися в Російській соціал-демократичній робітничій партії. Під час утворення ця партія розкололася на меншовиків, які поділяли погляди західноєвропейської соціал-демократії, і більшовиків, які стояли на позиціях марксизму доби «Маніфесту Комуністичної партії». Існує усталена, хоч і помилкова думка про те, що більшовики бажали реалізувати утопічні ідеї «Маніфесту». Фундаментальна праця Геллера і Некрича про історію Радянського Союзу, яка видавалася у Великій Британії, Франції та Росії, так і називається: «Утопія при владі». Однак насправді розроблена Лєніним програма була реалістичною. Марксистською фразеологією «кремлівський мрійник» користувався для вибудовування потужної держави нового типу. Комунізм із розподілом благ за потребами, загаль­нонародна власність і диктатура пролетаріату для нього були лише пропагандистськими кліше.

Читайте також: Навчитися жити без імперії

Прибувши з еміграції в Петроград у квітні 1917 року, Лєнін спочатку з броньовика перед натовпом, а потім на двох зборах оприлюднив свою програму. 20 квітня більшовицька газета «Правда» надрукувала її зміст, який увійшов в історію як «Квітневі тези». У них виголошувалося гасло «Вся влада — Радам!», висувалася вимога будувати державу-комуну й формулювалася пропозиція назвати більшовиків не соціал-демократами, а комуністами, щоб навіть за назвою відділитися від європейської та російської соціал-демократії. Ця остання пропозиція пояснень не потребує. Щоб зрозуміти, як Лєнін ставився до рад (одразу можна зазначити: з пошаною, бо завжди писав це слово з великої літери) і що він мав на увазі під уперше використаним терміном «держава-комуна», слід повернутися в часи, коли створювалася партія більшовиків.

Робітничий клас Лєнін називав «класом у собі», який у власному середовищі може виробити тільки тред-юніоністську свідомість. Перетворити робітників на «клас для себе», тобто переключити його увагу з вимог про підвищення заробітної плати або поліпшення умов праці на здобуття політичної влади з наступною «експропріацією експропріаторів», могла, як він запевняв, тільки організація революціонерів, керована різночинною інтелігенцією. Але поділу пролетарів на «клас у собі» й «клас для себе» в марксизмі не існувало. Лєнінський погляд на організацію революціонерів та її значення в робітничому русі ґрунтувався на ідеях російських народників.

Пролетарським авангардом Лєнін називав тільки власну партію, не визнаючи такої ролі навіть за однопартійцями-меншовиками. Хто мав керувати партією комуністів, а через партію — державою-комуною? Відповідь була однозначною: вожді! На відміну від наявних партій в основу побудови партії комуністів-більшовиків покладався принцип «демократичного централізму». У цьому словосполученні не було навіть атома демократії в усталеному значенні терміна — таке значення відкидалося як «буржуазна демократія». Партійна маса мусила беззастережно коритися вождям. Лєнін не випадково характеризував випестувану організацію революціонерів (стосовно самодержавства більшовики справді були революціонерами) «партією нового типу». Вона мусила слугувати інструментом у руках вождів, готових розпочати експропріацію суспільства після придушення демократичної Російської революції.

Нова формула влади

На відміну від революцій XVII–XIX століть, які були буржуазними, у російських революціях 1905 і 1917 років провідну роль відігравали ради — органи революційної самоорганізації народних низів. У листопаді 1905-го Лєнін написав статтю «Наші завдання і Ради робітничих депутатів», у якій знаходимо нібито дивні тези. По-перше, він не бачив доцільності в тому, щоб Рада (тобто Петербурзька рада робітничих депутатів) «примикала цілком до однієї якої-небудь партії». По-друге, вважав «недоцільним вимагати від Ради робітничих депутатів прийняття соціал-демократичної програми і вступу до Російської соціал-демократичної робітничої партії». Разом із тим вождь закликав розглядати Раду робітничих депутатів як зародок революційного уряду всієї Росії або вважав, що Рада повинна (що те саме, лише в іншій формі) створити революційний уряд.

Зміст статті залишиться темним, якщо не зіставити її з діями Лєніна під час революції 1917 року. Виявляється, що він не мав наміру відсторонити в 1905-му свою партію від Петербурзької ради, готової стати урядом. Зіставлення доводить, що Лєнін зробив відкриття цивілізаційного значення: знайшов формулу влади, яка поєднувала в єдине ціле безструктурні спільноти (народ, суспільство, клас) зі структурною — державою-комуною. Таке поєднання перетворювало утопічні завдання «Маніфесту Комуністичної партії» на реалістичні.

Читайте також: Випробування топонімією. Чи достатньо прибрати лише радянські назви

Реалізація цієї формули влади вимагала організаційно відділити ради від більшовицької партії, але забезпечити її цілковитий контроль за створеним ними урядом. Це означало, що більшовики мусили витіснити з рад інші партії і наповнити їх собою та співчуваючими їм безпартійними депутатами. Партія більшовиків починала тоді існувати у двох іпостасях: як політична партія, що здійснювала під фіговим листком диктатури пролетаріату власну диктатуру, а точніше, оскільки будувалася на засадах «демократичного централізму», диктатуру вождів, і як ради, що обиралися населенням і мали повноцінні управлінські функції, але в умовах диктатури вождів були позбавлені політичного значення. Це справді геніальне рішення, завдяки якому створювалася влада, пов’язана з народними масами й одночасно незалежна від волевиявлення мас. Потрібно було лише витіснити з рад інші партії й надалі організовувати для населення вибори без вибору.

Лєнінська формула передбачала створення в державі-комуні, яку згодом стали називати радянською державою, двох окремих вертикалей влади: партійної і радянської. Уже в грудні 1917 року з’явилася допоміжна вертикаль як матеріалізація диктатури вождів — органи державної безпеки. В умовах багатонаціональності країни наявність двох вертикалей влади виявилася особливо корисною. По радянській лінії виникла можливість створювати національні республіки, деякі з них навіть із незалежним статусом, а по партійній лінії країна залишалася унітарною з максимально високим
ступенем централізації влади.

У розбудованому вигляді партійна вертикаль вклинювалася в народну товщу багатомільйонними структурами: самою партією, що існувала монопольно, комсомолом, жіночими радами і радами ветеранів, піонерськими і жовтенятськими організаціями. Радянська вертикаль пронизувала народну товщу сотнями тисяч депутатів рад різного рівня, мільйонами радянських службовців, мільйонними профспілками і безліччю громадських організацій. Вертикаль державної безпеки входила в населення сотнями тисяч оперативних працівників і мільйонами примусово або добровільно завербованих сексотів («секретных сотрудников»). Усі організації будувалися на засадах «демократичного централізму». Будовані за горизонтальними зв’язками організації були ліквідовані, щоб запобігти формуванню незалежного від держави громадянського суспільства (вони почали з’являтися тільки в роки ґорбачовської перебудови як неформальні організації).
Радянська держава, яка небезпідставно називалася робітничо-селянською, не нависала над суспільством, як інші типи держав. Вона «всмоктувала» суспільство у свої оболонки, вгризалася в його товщу вертикалізованими структурами, намертво з’єднувалася з ним, розміщуючи свій кістяк в аморфному середовищі атомізованих громадян. Внаслідок цього суспільство вперше в історії людства ставало структурованою спільнотою, але з чужим, імплантованим у нього кістяком. Власне, цей кістяк не був для нього зовсім чужим. Адже суспільство залишалося живим організмом і впливало на функціонування державного апарату. Тим більше що апарат формувався з кадрів із народних низів. Можна знайти незліченну кількість фактів, які засвідчували турботу радянської влади про людей і самовіддану працю державних службовців на своїх посадах. Але водночас можна знайти й велику кількість фактів, коли держава поверталася до народу своїм середньовічно-жорстоким обличчям — аж до геноциду. Адже вожді, які поневолили і «партію нового типу», і народ, завдяки лєнінській формулі влади здобули можливість робити з країною все, що заманеться, включно з організацією всенародних рухів (войовничих безвірників, за ліквідацію неписьменності, за освоєння нової техніки, стахановського тощо).

Читайте також: Тягар і фейк імперії

Ще раз треба підкреслити, що лєнінська формула влади не мала нічого спільного з марксизмом. Вожді одягали більшовиків у тогу комуністів, щоб ідеологічно обґрунтувати експропріацію суспільства створеною ними державою-комуною й таким чином доповнити політичну диктатуру диктатурою економічною. Обплутуючи суспільство подвійною диктатурою азіатського типу, яка не поступалася самодержавній владі царів, Лєнін маскувався марксистським терміном диктатури пролетаріату, але уявляв собі її суть: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається». Вождь навіть дозволяв собі самовпевнено похизуватися розгоном Установчих зборів, протиставляючи так звану диктатуру пролетаріату виробленій у ході буржуазних революцій XVII—XIX століть ідеї демократії: «Або диктатура буржуазії (прикрита пишними есерівськими і меншовицькими фразами про народовладдя, учредилку, свободи та інше), або диктатура пролетаріату. Хто не навчився цього з історії всього XIX століття, той безнадійний ідіот».

У перші місяці Російської революції якраз меншовики та есери впливали на ради солдатських і робітничих депутатів, стараючись пригасити їхні екстремістські вимоги і налагодити співпрацю з буржуазними партіями Державної думи. Думські партії і, зокрема, найвпливовіша партія народної свободи (так назвали себе конституційні демократи після того, як не стало царя) охоче йшли на співпрацю із соціалістами, стараючись спрямувати революційний процес по шляху організації демократичних виборів в Установчі збори. Лєнін розумів, що доктринальний екстремізм його партії рано чи пізно співпаде зі стихійним екстремізмом народних низів. Повернувшись з еміграції, він заявив, що в країні існує двовладдя, з яким треба покінчити, передавши всю владу радам. Насправді двовладдя не було, оскільки соціалісти контролювали ради й одночасно входили до складу Тимчасового уряду. Однак саме через те, що вони увійшли до уряду, їхня популярність у масах швидко падала, адже країна переживала революційну кризу в умовах війни. На безперервних перевиборах рад більшовицькі делегати завдяки нестримному популізму поступово витісняли представників соціалістичних партій. Підхоплені більшовиками радянські гасла сприяли стрімкому зростанню їхніх лав і більшовизації рад, внаслідок чого в країні справді почало формуватися двовладдя, супроводжуване анархією і хаосом. Жовтневий переворот став останньою краплею в цьому процесі.

Контрреволюційний переворот

У радянські часи більшовицький переворот іменувався Великою Жовтневою соціалістичною революцією, святкування якої відбувалося впродовж двох вільних від праці днів. Тепер, мабуть, звикатимемо до твердження, що це був контрреволюційний переворот лівих сил, після якого революційний процес пішов на спад. Переворот виявився успішним, тому що більшовики використали «втемну» (за термінологією чекістів) наймогутнішу рушійну силу Російської революції — солдатські та робітничі ради. Втім, лєнінській партії довелося відмовитися від власної інтерпретації гасла «Землю — селянам!» (реорганізації поміщицьких маєтків у радянські господарства — радгоспи) і взяти на озброєння есерівське, а точніше селянське, гасло зрівняльного перерозподілу орних земель («чорного переділу»). Це був відступ від програми узурпації приватної власності державою-комуною на тривалий строк — аж до 1930 року, коли розпочалася суцільна колективізація сільського господарства. Відступ став необхідним, тому що вожді більшовиків мали перетягти на свій бік солдатські ради, які складалися із селян, тобто наймогутнішу революційну силу. В умовах світової війни селянська маса вже не була упослідженою та неорганізованою. Царизму довелося мобілізувати в армію мільйони селян, озброїти їх й об’єднати в полки та дивізії.

Читайте також: Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»

Не можна обмежуватися тільки твердженням про контрреволюційний характер жовтневого перевороту. Це був один із найвагоміших епізодів Російської революції, у якому, так само як у поваленні самодержавства та придушенні корніловського путчу, вирішальну роль відіграли ради солдатських депутатів. Більшовики прорвалися до влади з-за спини маніпульованих ними народних мас. Переворот був радянською революцією, хоча таке словосполучення в радянські часи ніколи не використовувалося.

Симулякр власності

Встановлення економічної диктатури через узурпацію приватної власності на засоби виробництва державою-комуною було лише половиною справи. Друга половина полягала в налагодженні функціонування націоналізованих засобів виробництва. Концентрація власності на засоби виробництва в руках невеликої купки вождів, що контролювали партію і державу, а точніше партію-державу, виводила за межі економічного життя попередніх власників, які взаємодіяли між собою через ринок. Чи усвідомлювали вожді Російської комуністичної партії (більшовиків), що загальнонародна власність на засоби виробництва є симулякром і що декретом про націоналізацію можна змінити власника, але не об’єктивно існуючу категорію приватної власності? Нам це невідомо. Але їх влаштовувала можливість визначати структуру націо­нального доходу, формувати ціни, втручатися в будь-які аспекти економічного життя, тобто мати свободу дій у масштабах країни подібно до того, як кожний власник мав свободу дій у межах свого підприємства.

Залишалося, однак, питання, як налагодити економічне життя після експропріації власності в членів суспільства. Тут вожді РКП(б) пішли за рекомендаціями «Маніфесту Комуністичної партії», тому що жодних інших не існувало. Теорія революційного марксизму твердила, що «експропріація експропріаторів» призведе до заміни опосередкованих грошима ринкових відносин прямим розподілом матеріальних благ. Тому здійснювана Лєніним у 1918–1920-му й Сталіним у 1930–1932-му експропріація приватної власності супроводжувалася боротьбою з ринковими відносинами й спробами ліквідації грошового обігу. В обох випадках це призвело до господарчого колапсу, вищим проявом якого був голод: у першому випадку — голод 1921–1922-му, у другому — голод 1932–1933-го. У першому випадку рукотворний голод був прикритий небаченою посухою 1921 року. Економічну політику, орієнтовану на придушення ринку та ліквідацію товарно-грошових відносин, Лєнін оголосив у 1921-му воєнним комунізмом, тобто комунізмом, нав’язаним війною. У другому випадку Сталін зробив простіше: назвав загальносоюзний голод 1932–1933 років (не плутати з українським Голодомором, спричиненим державним терором) продовольчими утрудненнями, переніс ліквідацію товарно-грошових відносин і ринку на другу фазу комунізму та підчистив у своїх повоєнних «Творах» висловлювання, які розкривали взятий у першій п’ятирічці курс на створення неринкової економіки.

Читайте також: П’яна анархія – мати червоного порядку. Як революційна матросня привела більшовиків до влади

Чи є осудною ідеологія

Яке місце у всесвітній історії посідає народжена у вогні Російської революції 1917 року держава-комуна? Впродовж віків існувала традиційна держава, у якій сувереном був монарх. У ході буржуазних революцій виникли конституційні монархії або республіки, у яких носіями суверенітету вже були громадяни. Після Першої світової війни з’явилися тоталітарні держави, у яких народжена в суспільстві певна політична сила узурпувала владу й позбавляла громадян суверенності. Лєнінська формула влади породила новий тип держави, яка не тільки позбавила громадян суверенітету, а й злилася із суспільством у єдине ціле. Народжений у Європі комунізм був і лишається фіговим листком у країнах із лєнінською формулою влади.

Я завжди з іронією ставився до пропозицій влаштувати Нюрнберг-2 для комуністів. По-перше, хто міг би претендувати на роль судді, якщо донедавна КПУ була однією з найвпливовіших у пострадянському суспільстві політичних сил? По-друге, які можуть бути претензії до комуністичної ідеології? «Моральний кодекс будівника комунізму» весь зітканий із біблійних істин. Інша річ — лєнінська формула влади, але вона не має нічого спільного з комуністичною доктриною, окрім фразеології. Злочини комуністичної доби — це злочини створеної Лєніним системи влади, яка поневолила не тільки суспільство, а й партію-державу (мільйон репресованих у всі часи в масштабі країни). Радянський режим умів користуватися біблійним камуфляжем. На пам’ять спадає одна з біблійних істин: «Хто не працює, той не їсть». Вона увійшла як ст. 18 Конституції РСФРР 1918 року і ст. 28 Конституції УСРР 1919-го. І вона ж використовувалася як моральне виправдання влаштованої в Україні каральної конфіскації всіх без винятку харчових продуктів, наслідком якої став Голодомор.

Державосуспільство може відмовитися від комуністичного камуфляжу подібно до сучасної Росії або і далі використовувати його після переходу до ринкової економіки подібно до Китаю. Але система влади в цих країнах позбавлена елементів демократії, а тому небезпечна для решти людства. Небезпека стократ посилюється, оскільки ті держави мають ядерну зброю.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Зараз я думаю, що хоч якось звикла до змін у своєму житті лише через два роки після того літа. До літа 2016-го моя свідомість відмовлялася переводити в минулий час моє життя, яке було до подій літа 2014-го. Я навіть говорила про своє тогочасне життя в теперішньому часі.
    29 квітня, Вікторія Малишева
  • Юрій Андрухович про національну ідею і Промисел Божий
    29 квітня, Юрій Андрухович
  • Децентралізація стартувала в Одеській області ледь не півтора року тому. На півночі регіону ініціатива подекуди мала успіх, а на півдні ситуація кардинально протилежна
    29 квітня, Станіслав Козлюк
  • Як поводитися з найнебезпечнішим режимом світу
    28 квітня, The Economist
  • Культові музейні бренди розбираються зі своїм іміджем та фінансовими проблемами, зацікавленість арт-спільноти в роботах художників з Африки досягає «точки кипіння», а на австрійському аукціоні спочатку виставляють роботу, вкрадену колись нацистами, - а потім прибирають.
    28 квітня, Олена Кухар
  • Тиждень.ua обговорив особливості боротьби із зловживаннями в сфері оборони та безпеки та нові тенденції в політиці з головою литовського філіалу Transparency International Сергеюсом Муравйовасам.
    28 квітня, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено