Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 грудня, 2013   ▪   Спілкувався: Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Міхаел Коцаб: «Майдан нагадує Прагу 1989-го»

Чеський музикант і політик Міхаел Коцаб про те, що спільного має Євромайдан з Оксамитовою революцією в Чехословаччині 1989 року
Міхаел Коцаб: «Майдан нагадує Прагу 1989-го»

Міхаел Коцаб – знакова постать в історії Чехії не тільки тому, що за доби гусаківського соціалізму заснував культовий рок-гурт Pražský výběr, який став на чолі неформального протесту проти комуністичного режиму, а й тому, що під час Оксамитової революції в Чехословаччині 1989 року був головним посередником у переговорах між владою та опозицією на круглому столі. Окрім цього, музикант-дисидент уславився завдяки рішучій ініціативі щодо виведення радянських військ з території ЧССР, що прискорило падіння соціалістичної системи. 15 грудня цього року від імені чеських і словацьких дисидентів, засновників Громадянського форуму (ГФ) Міхаел Коцаб виступив на Майдані Незалежності в Києві на підтримку масових протестів в Україні, закликавши українців до мужності в боротьбі проти влади несвободи. В інтерв’ю Тиждень.ua він поділився чеським досвідом боротьби проти диктатури й дав кілька порад для українських протестувальників.

Тиждень.ua: Яку роль відіграв музичний протест у формуванні опозиційних настроїв у чехословацькому суспільстві до комуністичного режиму у 80-х роках?

- Музика відіграла навіть більшу роль, аніж усвідомлювали тоді самі чехи та словаки. На той час існував певний культ соціалістичної культури та пісні, а західні музичні жанри (джаз, панк, важкий рок) перебували під забороною. Коли ми почали використовувати переодягання, висміюючи таким чином усі можливі професії світу (наприклад, один із членів нашого гурту вбирався як транссексуал – у нього були жіночі колготки, він був весь нафарбований та ін.), то почався справжній маскарад, і всі почали божеволіти від цього. Уявіть собі, що на сцені стоять «Брєжнєв», «транссексуал» і Джонні Роттен із Sex Pistols. Це, очевидно, справляло враження. Коли ми почали виступати в стилі панк, нас почали переслідувати, хоча наша музика не була в стилі панк, а радше належала до нової хвилі (new wave). Спочатку комуністичні спецслужби не знали, як до цього ставитися і як реагувати на нашу діяльність. Поліція, наприклад, обмежувала доступ до наших концертів, зупиняла потяги з фанатами й відправляла їх назад. У відповідь фанати на концертах нападали на будки з поліцейськими. Почалися жорстокі переслідування, які закінчилися нападом на наш гурт 1981 року у Градці-Кралове. Тоді було мобілізовано міську поліцію, службу громадського порядку, органи безпеки. Після цього нам заборонили будь-яку діяльність на п’ять років. Репресії проти нас набували часом комічних форм: так, наприклад, мене позбавили пакета медичного обслуговування, хоча це суперечило конституційним засадам соціалістичної республіки. Утім, це не мало жодного значення, оскільки в жодній лікарні мене не запитували про те, маю я медичне забезпечення чи ні, адже це право було прописане в Конституції ЧССР.

Тиждень.ua: Як вплинула ваша музична карєра на подальший вихід на політичну арену наприкінці 80-х років під час розпаду комуністичної системи?

- Тут була пряма відповідність. 1988 року, коли в СРСР почалася перебудова і в Чехословаччині відбулося ослаблення режиму, нам дали змогу знову грати на сцені. На одному музичному конкурсі ми виграли одразу п’ять головних нагород, і це дало нам змогу грати наживо на телебаченні. На одному з ефірів я вирішив виступити з короткою гострою промовою проти влади, сказавши, що кожен народ має ту владу, на яку заслуговує і що сьогодні настав час, щоб права і влада повернулися до людей. І коли я це говорив, ведучий намагався відібрати у мене мікрофон. Це було справжнє шоу, яке побачили всі, і зокрема на цей виступ звернув увагу тодішній голова чехословацького уряду Ладислав Адамец. Потім через кілька місяців ми побачилися з ним у театрі. Хоча для мене як для дисидента зустрічатися з комуністичним прем’єром було великим приниженням, я себе переборов і підійшов до нього. Він запитав мене, що я мав на увазі, коли казав, що кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. Завдяки цьому у мене виник особистий контакт з далеко не останнім комуністичним керівником у країні.

За кілька місяців до Оксамитової революції 1989 року ми з моїм другом Міхалем Горачкем заснували ініціативу Most, що мала стати зв’язковою ланкою між опозицією та владою в Чехословаччині. Ми запропонували Адамцю провести кілька зустрічей із дисидентськими діячами, покликаючись на круглі столи, які тоді відбувалися в Польщі. Адамець цього боявся і запропонував свій варіант круглого столу, за яким мав сидіти він, голова Союзу соціалістичної молоді, ще кілька комуністичних партфункціонерів та один-два музиканти від опозиції. Звичайно, це було неприйнятно для нас, і ми так ні до чого й не домовилися, але контакт було нав’язано.

17 листопада 1989 року відбувся розгін мирної демонстрації в Празі, і вже через два дні ми прийшли до Ладислава Адамця додому із серйозними пропозиціями про переговори, на які отримали згоду від Вацлава Гавела. Ми почали блефувати, сказавши одразу, що комуністична влада програла. У перебігу розмови домовилися, що організуємо йому зустріч з Вацлавом Гавелом та іншими дисидентами. Це була заслуга платформи Most, таким чином ми здобули довіру обох сторін і стали справжнім мостом між ними.

Тиждень.ua: Як чехословацьким дисидентам вдалося досягти невтручання збройних сил у протистояння між владою та опозицією під час Оксамитової революції 1989 року?

- Через тиждень після початку революції Ян Урбан, який був диспетчером нашого штабу, повідомив, що в Західному військовому окрузі спостережено пересування армійських частин у бік Праги. Тоді ми з майбутнім чеським президентом Вацлавом Клаусом поїхали до генерала Моймира Захаріяша, командувача цього округу, який після тривалих переговорів пообіцяв, що війська не прямуватимуть до Праги, однак йому потрібен був дозвіл і патронат зверху. Ми зустрілися з начальником генерального штабу генералом Мірославом Вацеком, який зі свого боку запевнив, що чехословацька армія не виступатиме проти мирних демонстрантів у Празі. За це він попросив, щоб я організував йому зустріч з керівниками ГФ та особисто з Вацлавом Гавелом. За два дні відбулося це рандеву, і проблему чехословацьких військ було вирішено.

Після цього у мене була велика ейфорія, і на цій хвилі від імені Громадянського форуму ми написали листа генсеку КПРС Міхаїлу Горбачову, який передали в радянське посольство в Празі, про те, що СРСР має вивести свої війська з території Чехословаччини. Представник посольства, який прийняв від мене звернення, вступив навіть у дискусію з приводу виведення військ і просив від мене гарантій, що ми не будемо вішати на ліхтарях радянських і чехословацьких офіцерів. Я відповів, що ми цього навіть не планували. Він мені пообіцяв, що радянські війська не будуть втручатися в наші внутрішні справи. Через п’ять днів ми отримали лист від Горбачова, в якому містилося формулювання, що він «прийняв наше прохання з розумінням», однак не відповів так чи ні.

30 грудня 1989 року я став депутатом Федеральних зборів Чехословаччини і майже всі свої виступи присвячував виведенню радянських військ з країни. Водночас наше МЗС вело активні переговори з міністром закордонних справ СРСР Едуардом Шеварднадзе, внаслідок чого у лютому 1990 року було підписано відповідний договір. Політолог запитав би, як таку важливу річ можна було доручити мені, абсолютному профану в політиці. Адже йшлося фактично про закінчення війни між СРСР і Чехословаччиною з 1968 року.

Проект договору про виведення військ ми готували спільно з політологами, юристами, експертами. Після цього я звернувся до голови Ради Федеральних зборів Александра Дубчека, який підтримав проект, сказавши, що це буде сатисфакція за те, що з ним зробили під час Празької весни, однак зазначив, що Чехословаччина енергетично дуже залежна від СРСР, і ця ініціатива, мовляв, може закінчитися дуже плачевно для країни. Він пообіцяв підтримку тільки в тому разі, якщо на це погодиться радянська сторона.

Таким чином, мені довелося фактично самому просувати цей проект договору. Було сформовано парламентську комісію, яка займалася цим питанням, і ніхто не втручався в нашу роботу. Ми обговорювали проект договору з чехословацькими та радянськими генералами. Було визначено чіткий графік виведення радянських військ до 30 червня 1991 року, і ми ні на один день цей графік не прострочили. Всі переговори відбувалися за активної підтримки генерала Воробйова, який був командувачем радянськими військами в Чехословаччині. Будучи офіцером, який прийшов у нашу країну як окупант 1968 року, він був настільки вражений мирним характером нашої революції, під час якої не пролилося ані краплі крові, що сказав, що буде всіляко сприяти тому, щоб радянські війська покинули країну до кінця червня 1991 року. Був навіть такий жарт, що єдине насильство чинили проти нас закордонні журналісти, які своїми камерами штовхали нас у потилицю.

Хоча наша революція була мирною і ненасильницькою, вона була досить рішучою в досягненні своїх цілей. Зокрема однією з наших вимог було звільнити всіх політичних в’язнів. Нам вдалося створити такий тиск на судову систему, що їх почали поступово відпускати на свободу. Для нас не було важливо, за що вони сидять, адже тоді політичним в’язням шили різний кримінал. Якщо у них була якась провина, то необхідно було проходити повторно судове слідство. Ми не могли допустити, щоб під час революції у тюрмі перебував хтось із політичних в’язнів, як, зокрема, в Україні сьогодні сидить Юлія Тимошенко. Звільнення цих людей ми бачили як першорядний обов’язок, оскільки за ґрати їх посадив режим несвободи. Звичайно, під час революції йшлося про людей, яких ми знали, а потім, коли Вацлав Гавел став президентом, він здійснив амністію для всіх інших.

Тиждень.ua: Дехто з оглядачів порівнює мирні протести в Україні на Євромайдані з Оксамитовою революцією в Чехословаччині. Чи побачили ви певні паралелі?

- Коли я пройшовся Майданом і побачив усю щирість і рішучість людей, переді мною постала Прага кінця 1989 року. Справді, є багато подібного, але водночас і багато відмінностей. У Чехословаччині ми тоді боролися проти комуністичного тоталітарного режиму, йшлося про переломні зміни в історії, а ви сьогодні виступаєте проти конкретного урядового керівництва в рамках демократичної системи. Тому вам і важче, і легше водночас. Адже 1989 року ми боролися проти несправедливості та демонізованого комуністичного режиму, який упродовж тривалого часу історії вбивав людей, нівечив їхні життя. Оскільки у нас був мирний спротив, то ми могли використовувати проти влади лише ненасильницькі засоби. Тимчасом як від останньої очікували будь-чого: повітряних атак, наступу танків, використання грубої поліцейської сили тощо. Ви перебуваєте в кращій ситуації, оскільки дієте в умовах формально демократичної системи. Якщо чесно, у мене виникло бажання тут залишитися і включитися у ваш рух, адже я маю певне уявлення про те, як проводити такі протести. Однак ви інший народ, і у вас зовсім інший політичний бекграунд.

Тиждень.ua: Який сигнал, на вашу думку, посилає Євромайдан громадянському суспільству в країнах ЄС?

– Звісно, позитивний. Народний рух такого масштабу і те, що люди налаштовані настільки позитивно і рішуче, очевидно, зачіпає душу кожного європейця. Якщо останній трохи орієнтується в ситуації і стежить за подіями у вашій країні, він однозначно на вашому боці. Однак тут постає запитання: як Європа може вам допомогти і підтримати вашу боротьбу?

Я не давав би зараз тут якихось порад, оскільки не вважаю себе повноважним це робити. Однак, на мою думку, в Київ мали б приїхати з приватним візитом представники всіх провідних європейських держав і особисто пройтися Майданом, щоб зрозуміти, що тут відбувається, і таким чином підтримати ваш рух.

Опозиції також потрібно бути більш згуртованою, забути про всі суперечки, обрати одного лідера і йти до спільної мети. А міжнародна спільнота мала б активніше стежити за внутрішніми процесами в Україні. Мені дуже не подобається, коли кажуть, що це ваша справа і ви тут розбирайтеся самі, адже існують моменти в історії, коли в самого народу не вистачає сил, щоб довести розпочате до кінця, і тоді йому справді потрібна підтримка.

Тиждень.ua: Які поради ви дали б українським протестувальникам, виходячи з чехословацького досвіду Оксамитової революції 1989 року?

– Коли відбувалася революція в Чехословаччині, ми дуже поспішали, оскільки боялися, що на Вацлавській площі нікого не буде, і намагалися дуже економити людські сили. Можливо, у вас зараз більше витримки і сил. У нас революція щодня починалася о 5-ій годині вечора. Тоді ми були певні, що на Вацлавській площі збереться більш як 100 тис. людей, сюди також прибували всі закордонні та місцеві журналісти. Щодня ми встановлювали якусь одну мету і намагалися за цей день досягти її і від неї вже не відступати. Такими маленькими кроками ми рухалися вперед – ми створили окремі робочі групи за окремими напрямами (поліції, армії, інформації, політики тощо), і кожна з них вигадувала якусь певну мету на наступний день. Ці цілі були зовсім маленькі, бо велику мету ви не осягнете за один день, і ми намагалися їх виконати. Потім одразу ж влаштовували прес-конференції, на якій говорили на весь світ, чого вдалося досягти за цей день, і це висвітлювали закордонні ЗМІ. Таким чином, ми щодня працювали над бекграундом нашої перемоги у майбутньому. Ми пильнували за тим, щоб на черговій конференції виступив щораз інший речник з Громадянського форуму, щоб не виникнуло синдрому одного лідера і щоб не почалася фрустрація всієї структури знизу. Якби на прес-конференціях виступав завжди один Гавел з двома іншими діячами, ми напевно не виграли б.

Згадаю один показовий момент, який свідчив про перелом в ситуації 1989 року. Якось до мене звернулися два службовці спецпідрозділів поліції, які брали участь у побитті студентів 17 листопада 1989 року на національному проспекті, і сказали, що вони хотіли б вибачитися за цей вчинок, бо вони не згодні з тим, що їх тоді примусили виконувати. Однак вони не знали, як це правильно зробити. Ми запропонували їм виступити зі сцени і покаятися. Вони дуже сумнівалися, однак все-таки виступили перед півмільйонним натовпом, щоправда, у цивільному, оскільки боялися, що їх можуть змести звідти. Це мало настільки сильний вплив на поліцейські спецпідрозділи, що вони розділилися на кілька таборів і почали масово переходити на бік протестувальників.

Біографічна нота:

Міхаел Коцаб – чеський композитор, співак, засновник (1976) і фронтмен рок-гурту Pražský výběr, політичний діяч. Один із фундаторів Громадянського форуму (1989), член його кризового штабу під час Оксамитової революції. У 1989–1992 роках – депутат Федеральних зборів ЧССР, член комітету з міжнародних справ, комісії з виведення радянських військ з Чехословаччини та комісії з догляду за діяльністю Федеральної служби безпеки та інформації. У 1993–2001 роках – позаштатний радник президента Чеської Республіки Вацлава Гавела. У 2009–2010 роках – міністр у справах прав людини та меншин в урядах Мірека Тополанека та Яна Фішера.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено