Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 вересня, 2013   ▪   Спілкувався: Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Французький політолог Лоран Буве: Критикуючи глобалізацію, західні ліві приймають її логічні наслідки

Напередодні візиту до України відомий французький політолог Лоран Буве, що виступить 19 вересня в київській книгарні “Є” з лекцією про кризу сучасних лівих партій в Європі, відповів на кілька запитань Тиждень.ua
Французький політолог Лоран Буве: Критикуючи глобалізацію, західні ліві приймають її логічні наслідки

Тиждень.ua: В період кризи в Європі популістські партії стають дедалі більш впливовими. Наскільки вони змінюють політичний ландшафт Старого світу та які загрози приховують?

 Тут є два аспекти. По-перше, вони вносять корективи у поділ на лівих і правих, позиціонуючи себе як нових гравців, що намагаються уникнути ярлика праворадикалів, котрий насправді пасує до більшості з них. Якщо вони, як найчастіше буває, борються проти відкриття кордонів для іммігрантів, то протестують також і проти іноземного капіталу та вільного ринку, так само як і більшість європейських ліворадикальних партій.

По-друге, їхньою платформою є запеклий протест проти політичної, економічної та культурної еліти європейських країн – і, звісно ж, Об’єднаної Європи! Внаслідок розбудови ЄС та глобалізації до традиційної національної еліти додалася «супереліта». Тож з’явилася чудова мішень для популістських сил, які можуть аргументувати свою критику щодо глобалізації та відкритих кордонів – мовляв, це протест низів проти верхівки. Це два виміри популістського феномену: горизонтальний (ми проти «інших») та вертикальний (народ проти еліти).

Читайте також: Як захопити Європу

Тиждень.ua: Розрив зв'язків із Москвою був ключовим фактором структурної трансформації західного ліво-радикального руху – до і особливо після розпаду Радянського Союзу. Європейські ліві партії поступово влилися у демократичний політичний процес. Як це змінило їхню соціальну базу та ідеологію?

Першим результатом краху комуністичного світу був кінець своєрідного політичного ліворадикалізму у країнах Заходу – тобто комунізму за московським зразком, однак далеко не всі ліворадикальні сили припинили своє існування. Якщо комуністичні партії (Франції, Італії тощо) змушені були трансформуватися та в процесі майже втратили політичну привабливість, деякі радикальні рухи – невеликі, але дуже активні, – існують й досі. До прикладу, антиглобалістський рух 2000-х років.

Та є й цікавіша еволюція: трансформація політичного ліворадикалізму в рух, що підтримує меншини, мультикультуралізм та культурний лібералізм. Він йде шляхом, започаткованим у 1970-их роках, однак за останні двадцять років відбулися зміни з огляду на «нормалізацію» економічної програми лівих після 1989 року – переможна соціальна демократія перетворилася на «соціальний лібералізм» у різних країнах Заходу (на чолі з Тоні Блером, Ґерхардом Шредером тощо).

Нині західний лівий рух здебільшого представлений соціал-демократичними партіями, що мають більш-менш соціально ліберальну програму, підтримують Об’єднану Європу та ставлять перед собою дуже ліберальні і багатокультурні цілі з точки зору прав індивідів та меншин. Ліву течію цієї основної політичної групи представляють радикальні та зелені партії. Вони не в захваті від економічної програми соціального лібералізму, але схвалюють його соціальні та культурні цілі. Саме тому у більшості країн Європи деякі з цих партій мають змогу ставати членами коаліцій та опинятися при владі.

Читайте також: Політична десакралізація

Тиждень.ua: 2002 року в одній зі своїх статей ви писали про «брак розуміння суспільства серед лівих», а також про те, що «лише чесна взаємодія із суспільством своєї країни, глобалізованим світом, зміненою Європою та власними ілюзіями може звільнити французьких лівих від тяжкого тягаря їхнього минулого». Наскільки змінилася ситуація нині – більш як за 10 років? Гадаєте французькі ліві досі далекі від проблем суспільства, враховуючи нещодавній великий корупційних скандал у лавах лівого французького уряду (справа Жерома Каузака)?

Так, далекі… І в цьому головна проблема французьких лівих, що повернулися до влади рік тому! Причини поразки Ліонеля Жоспена 2002 року – після п’ятирічного правління лівого уряду – актуальні досі, за президентства Франсуа Олланда. Одним із соціологічних пояснень цієї укоріненої проблеми є те, що соціалісти при владі (партійні лідери, міністри…) не змінюються.

Йдеться не лише про корупцію (як у справі пана Каузака), але й про брак розуміння того, про що йдеться у французькому суспільстві: молодь, інновації, неоднозначне прагнення до захисту та свободи тощо. Торішня перемога пана Олланда – це насамперед поразка Ніколя Саркозі. Французи прагнули змін, а не лівих при владі.

Тиждень.ua: Як впливають зміни європейського лівоцентристського руху на праворадикалів?

Трансформацію правого руху в Європі за останні десять з гаком років можна назвати парадоксом. Після падіння Берлінського муру превалювала теорія кінця цієї ідеології («кінця історії», за термінологією Френсіса Фукуями). Однак так думали лише соціал-демократи. Для ліворадикалів та правих все було інакше.

«Праворуч» на політичному ландшафті поширювалася «радикалізація». Якщо новий популістський рух є чіткою ознакою цієї радикалізації, більшість консервативних західноєвропейських партій нині обирають той самий шлях. Йдеться не про економічні аспекти, а про соціальні та культурні. Ліберали втрачають позиції на користь соціал-консерваторів – те саме відбувалося й у США.

Мешканці західноєвропейських країн переважно піддаються цій загальній еволюції. Після кризи 2008 року, попри розчарування у фінансовому капіталізмі та його цінностях, на виборах перемогли не соціал-демократи, а правоцентристи! Ключову роль відіграла не економічна програма, а соціальні та культурні постулати. Зростання популярності (побачимо, що буде на наступних європейських виборах у червні 2014 року) нових популістських партій є ще однією ознакою цієї масштабної еволюції.

Тиждень.ua: Колишній політичний стратег Тоні Блера Метью Тейлор, який нині пропагує ідеї «Просвітництва ХХІ століття», стверджує, що сучасна політика перетворилася на спорт: політики думають виключно про перемогу на виборах, а не про ідеї. Як ви гадаєте, що потрібно європейській політиці – повернення до основних ідей Просвітництва чи самооновлення?

«Основні ідеї» Просвітництва лежать в основі сучасності. Йдеться про загальну еволюцію країн Заходу та інших куточків світу. Тож це наша спільна спадщина, а одним з наших спільних завдань є підтримка цих ідей та цінностей, їх збереження. Особливо на тлі різноманітних загроз, якими б вони не були – релігійний фундаменталізм, расизм тощо. Слід боротися проти будь-яких претензій з боку комуністичних чи нових правих сил – суворо і рішучо.

Але цього недостатньо. Нам потрібне переосмислення себе, ми маємо враховувати особливості нового світу, в який вступаємо. Цей світ вже не такий, яким ми знали його протягом століть – тих століть, коли домінування або навіть гегемонія належали сучасним західним цінностям та ідеям. Нині процес глобалізації повинен бути частиною наших уявлень та політичних планів.

Читайте також: У французькому парламенті немає комуністичної фракції

Тиждень.ua: Деякі експерти стверджують, що нинішній Європі бракує нових харизматичних облич в політиці. Як на вашу думку, чи можна говорити про кризу політичної еліти в європейських країнах?

Не впевнений, що «нові харизматичні обличчя» – найкращий спосіб подолати кризу в Європі, а особливо кризу європейської еліти. Головна проблема останньої – не в її існуванні, адже еліта завжди необхідна суспільству, – а в тому, що вона стала менш правоздатною з точки зору громадської думки, «народу». А коли вона є такою, то вимагає жертв від народу та запроваджує суворі правила (економічні, соціальні…), а тим часом сама не згодна дотримуватися цих правил або намагається уникнути їх.

Прірва між елітою та народом розширюється – «спільний світ» здається вже ілюзією або принаймні світом, що зникає. Цей «спільний світ» власне й був побудований на цінностях та ідеях Просвітництва.

Тиждень.ua: Ви часто говорите про «культурну незахищеність» французького суспільства з огляду на глобалізацію та наплив іммігрантів. Як можна підтримати або захистити ідентичність європейських націй у постмодерну добу?

 Ідея «культурної незахищеності» або «культурної тривоги» тісно пов’язана з проблемою «еліта-народ», яку ми щойно обговорили. Довіра, яку висловив народ своїй еліті – своїй національній еліті! – є частиною соціальної угоди і відіграє дуже важливу роль з точки зору захисту та безпеки. Еліта та кордони – поняття тісно взаємопов’язані.

Як можна вірити «зовнішній» еліті, яка говорить іншою мовою, має зовсім інший спосіб життя, вважає космополітизм вищим за національні зв’язки тощо?

«Культурна тривога» – це не лише культурний наслідок імміграції та економічного відкриття кордонів для капіталу, товарів, послуг та людей. Це глибша проблема, що стосується власне способу життя, цінностей людей, які вже не мають можливості стати частиною еліти, змінити своє матеріальне становище, пробитися до цього глобалізованого суперкласу, представники якого повністю тішаться глобалізацією.

Закриття «соціального підйомника», відчуття ворожості світу, який лише створює додаткові економічні та соціальні проблеми… – усе це призводить до поширення протесту проти глобалізації та її субпродуктів (активізація міграційних процесів, виклик з боку інших культур та релігій, як наприклад ісламу, що, начебто, стають, якщо не домінантними, то принаймні дуже впливовими). Це також активізує протест проти еліти, яка підтримує всіх цих новачків та «інші культури», нехтуючи власними «національними» співвітчизниками.

Ліві Заходу несуть особливу відповідальність за поширення цієї тенденції. Критикуючи глобалізацію, але водночас приймаючи її логічні наслідки – як економічні, так і культурні, – вони покинули напризволяще пересічних громадян, які мешкають у межах національних кордонів і не можуть скористатися глобалізацією, однак змушені грати за її правилами та приймати нові ідеї. Більше того, ці нові правила і нові ідеї пропагуються елітою заради Блага та Прогресу – мовляв, ті, хто виступають проти них, є не лише консерваторами, а й, скажімо, расистами.

Сьогодні ця еволюція лівого руху є найпотужнішим двигуном нових популістських рухів в Європі. Тому ці рухи представляють смертельну загрозу для європейських лівоцентристів.

Біографічна нота:

Лоран Буве — професор політичних наук Університету Версаля та Паризького інституту політичних студій, політолог, директор Обсерваторії політики (OVIPOL) Фонду імені Жана Жореса. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено