Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 вересня, 2013   ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Юта Шеррер: Путін усіма правдами й неправдами намагається не дати розвинутися процесові лібералізації

Русистка Юта Шеррер про ідентичність пострадянської Росії, заповіді політичної влади Кремля та інтелектуальну неміч сучасної опозиції в РФ
Матеріал друкованого видання
№ 37 (305)
від 12 вересня, 2013
Юта Шеррер: Путін усіма правдами й неправдами намагається не дати розвинутися процесові лібералізації

Юта Шеррер належить до унікальної когорти інтелектуалів, що не лише співпрацювали із французькими істориками з відомої школи Анналів, а й нині активно використовують їхні підходи та методологію, вивчаючи минуле Росії і трансформації, що відбуваються там сьогодні. Чи не найяскравіша з останніх – це творення сучасної національної ідентичності під знаком «пост». Її найбільшими проблемами є втрата питомо російського під нашаруванням радянського, а також відсутність історичної пам’яті про демократичні процеси. Такі реалії ще раз ставлять і перед самою РФ, і перед її сусідами, питання про те, яким чином і за яких умов ця країна може подолати свій нелегкий імперський спадок.

Читайте також: Хвороби імперії

У. Т.: У чому специфіка історичних досліджень і русистики у Франції? Наскільки концепції та підходи у вашій країні різняться від решти європейських?

– Маю зазначити, що ми у своїй країні не ділимо наук чітко на гуманітарні й соціологічні, як це робиться в німецькій традиції. У нас не існують окремо Geistgesichte й Socialgesichte, історія ідей та історія суспільства. Так сталося з огляду на те, що саме розуміння цивілізації глобалізує практично всі царини. Наприклад, у паризькій Школі вищих студій соціальних наук (EHESS), де я працюю, виходить журнал Annales d’histoire économique et sociale. Коли це видання створили на початку 1940-х років, воно охоплювало теми історії, суспільства та економіки. У розумінні французьких науковців феномен соціуму також включає в себе явище культури, і тут ідеться про аналіз цілісності.

У Східній Європі часто люблять посилатися на досвід Заходу. Почну з того, що українська й російська наукові традиції та погляди на науку різняться. Що ж до Заходу, то я підкреслюю: він не є чимось цілісним. Скандинавські країни мають свою наукову традицію, німецька, своєю чергою, відрізняється від французької, Італія – взагалі окремий науковий анклав. Усі ці країни мають різні погляди на одні й ті самі об’єкти чи теми наукового дослідження, вирізняючи в них свої окремі аспекти, яким приділяють найбільше уваги. Різноманітність, як на мене, тут просто фантастична.

Я викладаю в дуже специфічному дослідному університеті, де студенти здобувають лише один науковий ступінь – PhD. Після ратифікації Болонської системи в нас також відкрилася магістратура, але й вона інакша. Нас називають не професорами, а директорами з навчання, фактично науковими керівниками, оскільки я, наприклад, так само, як і мої колеги, керую роботами студентів. Ідеться про вишу школу соціологічних наук. У Франції до них окрім економіки, лінгвістики, антропології, етнології включають іще й історію.

Науковими роботами займались у нас знані історики, як-от Фернан Бродель, П’єр Нора, Франсуа Фюре. У галузі соціології ми працювали з таким метром, як П’єр Бурдьє. На мій погляд, найбільша заслуга EHESS у тому, що було зроблено у проміжку між кінцем Другої світової війни й 1980-ми роками, адже нині існує величезне розмаїття підходів до дослідження та розуміння історії, і багато відомих величин уже не з нами. Я кажу так не тому, що належу до покоління скептиків і песимістів. Річ у тім, що наука, особливо історична, стала більш розгалуженою з цілою низкою спеціалізованих форм пошуку й навчання.

Цікаво те, що ми досі маємо так звані культурні інститути. Я працюю в центрі дослідження російської, радянської і пострадянської історії та соціології. Україна разом із Кавказом та Центральною Азією належать у нашому розумінні до пострадянського простору. Крім того, у нас діють окремі центри досліджень Китаю, Японії, країн Магрибу, Африки. Якщо у вивченні перших двох на чільну роль претендують історія та економіка, то щодо двох останніх найактивніше ведемо антропологічні дослідження. Хоча окремого центру студій мистецтва у нас немає, це не означає, ніби ми у своїй роботі ніколи до нього не звертаємося. Наприклад, у моїх розвідках приділено увагу тому, яким чином мистецтво й філософія Росії вплинули на її політику чи еволюцію як країни. Аналогічне можна сказати про моїх колег японістів, синологів. Як на мене, такий центр часто буває потрібнішим і продуктивнішим за працю одного, хай навіть і найвідомішого, французького історика.

У. Т.: На початку 2000-х років у своїх статтях ви передбачили реінкарнацію російського імперського проекту. Як саме інтерпретуєте це явище?

– На мій погляд, Путін усіляко намагається повернути Росії планетарну важливість, що була в неї після Другої світової війни, за Сталіна. Відокремлення низки країн, серед яких і Україна, їхній вихід зі складу Радянського Союзу та функціонування в режимі суверенних і самостійних держав викликають сильну ностальгію в Кремлі. Згадайте чи не найвідомішу фразу лідера РФ: «Найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття був розпад СРСР». Він щосили старається утримувати владу, грає картами нафти й газу, що досі залишаються чи не найсильнішими його козирями, хоча не уникає і дипломатичних форм впливу на Україну, Казахстан, Білорусь та інших сусідів. Цілком очевидно, що він хотів би відродити саме імперську політику.

Читайте також: Липова федерація

У. Т.: Ви багато писали про творення сучасної російської ідентичності. Яке місце в ній відведено ідеї «Русского міра», чи не найбільше трансльованій як на саму РФ, так і на її сусідів, зокрема Україну? Як тлумачите це поняття?

– Я з того покоління, що вивчало історію Росії та СРСР на Заході в період холодної війни. Київська Русь, гетьмани й козацтво належали для нас до «російського світу», адже не йшлося про ще якусь іншу історію країн, що входили до складу Російської імперії та СРСР. На останні дивилися як на моноліт. Наші посібники з історії цих теренів ніколи не фокусувались на країнах Кавказу чи Україні й не ідентифікували їх на мапі. Після розпаду СРСР дехто з моїх колег, здебільшого зі США та Німеччини й, на жаль, лише кілька у самій Франції, заговорили про Україну як окрему державу зі своєю власною історією, тобто визнали її так само, як Грузію і країни Балтії.

У сучасному французькому науковому дискурсі ми не оперуємо поняттям «Русскій мір». Утім, я працюю ще і як журналіст і, пишучи про сучасні реалії в РФ, вживаю вислів «путінська Росія», в якому достатньо іронії. Путін справді поводиться як цар, ніби його країна належить лише йому.

Ми з колегами дуже пильно стежимо за тим, що діється в Україні, й подеколи із сумом говоримо про ті чи ті її політичні процеси. Однак я рада, що українці нарешті можуть розвивати і впроваджувати свою власну життєву модель та поведінку.

У. Т.: Чи вдалося сучасним росіянам усвідомити різницю між питомо російським і радянським у всіх царинах життя – від політики до побуту? Наскільки вони ототожнюються в РФ?

– Питання в тому, що саме можна вважати питомо російським після 74 років радянської влади. І чи більшовицький спосіб життя, ідеологія, філософія, ідеї – це все насправді російське? СРСР залишив чимало помітних слідів у поведінці сучасних росіян. Якщо взяти, наприклад, угорців, навернутих у соціалізм після Другої світової, то вони притримувалися багатьох своїх довоєнних культурних традицій. Те саме стосується й молдаван, які зберегли спогади про своє суспільство до соціалізму, принаймні на рівні родинних переказів. Росіяни значною мірою втратили свою докомуністичну культуру. Нині Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині значно легше повертатися до традицій громадянського суспільства, ніж для Росії і прилеглому до неї Сходові України.

У. Т.: Однією з яскравих характеристик РФ за президентства Владіміра Путіна є «симфонія» політики й церкви. Остання стає дедалі агресивнішою, втрачає своє первинне покликання й перетворюється на ідеологічну службу Кремля. Якою, за вашими оцінками, є реальна роль православ’я в сучасній Росії?

Російська православна церква завжди була пов’язана з державою, і тамтешній самодержець від часів Московського царства її фактично очолював. РПЦ звикла діяти тільки так, як вимагає держава. Я не кажу, добре це чи погано, лише констатую факт. Під час Другої світової війни Сталін дозволив відновити діяльність РПЦ, обрати Патріарха, і по смерті генералісимуса Хрущов використовував її ієрархів у своїй зовнішній політиці. Після розпаду СРСР виявилося, що досить багато церковних очільників працювали на КГБ, включно з Патріархом Алєксієм ІІ. Чого залишається чекати від людей, які нині впроваджують тісний зв’язок із нинішнім російським держапаратом? Як на мене, вони послуговуються цілком звичною для них історичною традицією, і роблять те, чого хоче держава.

Такий стан речей жахливий. Було б непогано, якби РПЦ мала хоч якийсь рівень самоповаги й не виконувала всього того, до чого її зобов’язує Владімір Путін. Однак буду коректною: в пострадянській Росії така практика почалася ще за Боріса Єльцина. Нинішній президент РФ просунувся в цьому плані значно далі, бо він куди сильніший лідер. Із приходом Патріарха Кірілла чимало парафіян полишають РПЦ, оскільки її нинішній лідер неприкрито підтримує Путіна і співпрацює з ним та його «сильною державою». ВВП використовує православну церкву, щоб чинити внутрішній ідеологічний вплив, а вона нічого не робить, щоб бодай частково припинити такий тиск на своїх парафіян.

У сучасному світі церкви сильні своїми традиціями. Якби РПЦ не законсервувала своїх за комунізму, вона не пережила б 70 з лишком років цього політичного режиму. Люди потребують традицій, і це цілком зрозуміло мені як історикові, що розглядає минуле та еволюцію.

Читайте також: Дерусифікація

У. Т.: Змагаючись за відновлення панування над пострадянськими теренами, зокрема Україною, Росія доволі часто зверталася до ідеї своєї культурної вищості, що давало їй змогу вдаватися до своєрідного месіанізму на підкорених теренах. Чи можна говорити сьогодні про його відродження?

– Нині в РФ уже майже ніхто не говорить про такі ідеї. За самим цим поняттям може ховатися низка фактично протилежних речей. Треба бути дуже обережними із трактуванням ідей Владіміра Соловьйова про російський месіанізм. Цей філософ ніколи не говорив, що Москва має домінувати у світі політично. Він та інші релігійні мислителі його типу мали на увазі месіанізм насамперед стосовно самих росіян, реформу їхнього духовного світу й побудову національного правління відповідно до заповідей Божих, а не до настанов політичної влади. Бердяєв, який у широкому сенсі був учнем Соловьйова, критикував сучасну йому церкву до такої міри, що його мало не кинули до в’язниці. Але це філософські джерела ідеї.

Справді, в ХІХ столітті серед російських політиків були ті, хто використовував ідею російського месіанізму як політичний концепт. Однак не ставмо їх на один щабель із філософами, які говорили про розвиток духовності росіян. Коли Сталін намагався охопити весь світ комуністичною системою, це був іще один випадок політичного месіанізму, який, на відміну від філософського, не має позитивних конотацій. Нині Росія хоче повернути собі ту роль у світі, яку втратила з розпадом СРСР у 1991-му. І це цілком зрозуміло, якщо дивитися на сучасні процеси очима історії. Хоча йдеться радше про тоталітарні й авторитарні намагання.

Коли Росія почала рефлексувати над своєю минувшиною, паралельно вона намагалася збагнути власне ставлення до Західної Європи. Для останньої в часи холодної війни Кремль багато значив як загроза. Доволі складно перебувати у стані, коли замість людей і культури певної країни бачиш лише небезпеку від неї. Із цієї самої причини після розпаду Радянського Союзу уваги до РФ із боку Заходу трохи поменшало. Однак способи, якими Кремль намагається повернути собі лідерство, нікому не подобаються на Заході.

Читайте також: Ілюзія "Третього Риму"

У. Т.: Який вигляд має сучасна традиція російського інтелектуалізму? Чи є серед інтелігентів та інтелектуалів РФ ті, що усвідомлюють, у яких реаліях вони живуть, і намагаються їм протистояти, принаймні пером і словом?

– На сьогодні традиція російської інтелігенції урвалась, і вона вже не відіграє ролі окремої соціальної страти. Вже не існує отих морально-етичних груп, які протистояли системі. Мабуть, після 1991 року їм видалося, ніби протестувати вже немає проти чого, і вони втратили свій привілейований соціальний статус. У радянський час, коли більшість людей мала дуже скромні доходи, їм вдавалося вести гідний спосіб життя. Нині доводиться працювати на двох-трьох роботах одночасно, і всі розмови російських інтелігентів зводяться до теми грошей. Можливо, за путінського авторитаризму інтелігенція з’явиться в новій формі – як певна противага системі. Однак сучасна російська опозиція, яка виходить на вуличні маніфестації, має в своєму середовищі дуже мало інтелектуалів та інтелектуальних лідерів. І це чи не найголовніша її драма.

Хоча таких провідників бракує і в Західній Європі. Юрґен Габермас – це останній із сучасних філософських метрів Німеччини, якому в його 84 роки вже важко чинити інтелектуальний вплив на суспільство нарівні з молодими. У Франції я не назву вам жодного сучасного мислителя, який мав би вплив Фуко, Дерріда чи Бурдьє. Це проблема глобального рівня, а не виключно РФ.

У. Т.: За яких умов, на ваш погляд, можлива демократична Росія?

– Путін усіма правдами й неправдами намагається не дати розвинутися процесові лібералізації, законсервувавши демократію в країні на рівні початку 1990-х, але не вищому. Якщо за першої президентської каденції ВВП ще не видно було, куди він спрямовує країну, то його другий термін був жахливим, а зараз відбуваються ще гірші процеси, включно зі згортанням багатьох ініціатив його попередника Дмітрія Мєдвєдєва.

Поки що в Росії немає альтернативи Путіну, однак там потроху спинається на ноги середній клас, який подорожує, читає світову пресу в інтернеті й бачить на власні очі, що нинішня РФ не живе нормальним цивілізованим життям. У нового гіпотетичного російського лідера все ще є час зібрати докупи стійку опозицію і впровадити в реальність своєї країни демократичний вимір.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про утиски кримських татар, скандальне призначення Луценка, новий план роботи уряду та вірогідність примирення із Росією
    23 травня, Віталій Рибак
  • Добре знайома українському споживачеві модель Toyota змінила імідж
    23 травня, Олександр Пархоменко
  • Алоїз Принц — один із найавторитетніших біографів нашого часу. Автор життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ісуса Христа, Терези Авільської відвідав цьогорічний «Книжковий Арсенал», на якому презентував переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу» («Темпора»). Напередодні дебюту Принца в Києві Тиждень поговорив із ним про «Книжковий Арсенал», видавничу справу в Німеччині та імідж України в очах німецьких інтелектуалів.
    23 травня, Богдана Романцова
  • Листи ненависті, погрози вбити, образливі коментарі під статтями, залякування в соц­мережах. Через будь-який матеріал з України чи про неї, незалежно від теми. Підозри, радикальні погляди, що ґрунтуються переважно на російській пропаганді, часто дуже химерні уявлення про цю війну. Ось один вимір реакції на мої репортажі зі Східної України, навіть попри те що я писала про обидві сторони, нама­­гаючись подавати інформацію якомога об’єк­­тивніше. Другий вимір — величезна підтримка. Читачі, які дякують за об’єктивні репортажі, історії від очевидців на фронті. Схвалення, корисна інформація, допомога в пошуку фактів.
    22 травня, Ніна Лейнонен
  • Те, що відбувалось у Донецьку 9-го, либонь, можна було б узяти в одні великі лапки, як ми звикли це робити, пишучи про «ДНР». На парад я свідомо не пішов, наївно вирішивши, що найгірше пропущу.
    22 травня, Станіслав Васін
  • Нові загрози змушують НАТО і ЄС до співпраці
    22 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено