Світ

Не відставати. Після вступу Хорватії ЄС слід готуватися до прийому нових членів

Помиляються ті критики, які кажуть, що Європейський Союз загруз у кризі євро. Попри кризові явища, ведеться робота в таких напрямах, як конкуренція, енергетика, єдиний ринок і телекомунікації. А з 1 липня до клубу приєднався 28-й член – Хорватія.

Для багатьох це означає початок кінця певного процесу. Більшість погоджується, що західні Балкани мають рано чи пізно вступити до ЄС, тож тривають перемовини про членство з Чорногорією, а наступного року розпочнуться із Сербією. Але подальші переговори з Туреччиною, і без того вже майже заморожені, за наполяганням Німеччини відкладено до жовтня через жорстоке придушення протестів турецькою владою. А про можливість долучення до євроспільноти Молдови, України або колишніх кавказьких республік ніхто навіть і мови не веде.

Це неправильно. Розши­рен­­ня досі було найуспішнішою політикою ЄС. Без винятків. Сподівання на членство – основний чинник у підтримці й згладжуванні переходу до демократії: спочатку в Греції, Іспанії та Португалії, пізніше в багатьох регіонах Східної Європи. Спокуса приєднатися до клубу багатих демократій змушувала інші країни починати соціальні та інституційні реформи й відмовлятися від етатизму в економіці. Результати були на користь не лише новачкам, а й давнім членам ЄС.

Опоненти розширення мають кілька аргументів. Клуб ЄС уже занадто великий, щоб ефективно працювати, кажуть вони. До того ж він так загруз у проблемах, що не може відволікатися на щось інше. Деяким країнам дозволили вступити до Євросоюзу ще до того, як їхні інституції досягли необхідної стадії розвитку (Румунія і Болгарія 2007 року). Або ж приймали країни з невирішеними територіальними проблемами (Кіпр у 2004-му). В Угорщині, прийнятій теж 2004-го, демократія здає позиції. Інші, як-от Туреччина,  як вважають деякі, взагалі навіть не європейські. Громадська думка проти подальшого розширення почасти через зростання несприйняття масштабної імміграції. Потенційні кандидати зі Сходу надто великі (Україна), надто бідні (Молдова), надто мусульманські (та ж таки Туреччина), надто автократичні (Азербайджан), а деякі поєднують усе це разом.

Читайте також: Ставка на Вільнюс. Чи врятує вона українських дипломатів від провалу переговорів з ЄС?

Проте на кожен із цих пунктів є відповідь. Процес ухвалення рішень від розширення не постраждав: дійти згоди не можуть здебільшого найдавніші члени ЄС, між старими й новими учасниками суперечок немає. Можливо, Румунію та Болгарію і справді прийняли надто рано, але відтоді критерії вступу стали суворішими. Країнам-кандида­там із замороженими конфліктами слід вирішувати їх до вступу, а не після. Угорщину докорами і доганами повертають на шлях істинний, нехай і з труднощами. 

Вочевидь, людей у ЄС непокоїть імміграція. Але минуть ще десятки років, перш ніж ці країни зможуть вступити до нього. І навіть у такому разі в них буде ще довгий (можливо, необмежений) перехідний період до здобуття права на вільне переміщення робочої сили. Розміри, бідність і релігія ніколи не стояли на шляху членства, тож не повинні раптом перетворюватися на перешкоди тепер. Демократія та верховенство права лишаються засадничими вимогами для ЄС. І справді, саме це дає йому потужні важелі впливу на потенційних членів.

Як не потрапити у ведмежі обійми

Є й стратегічні аргументи на користь того, щоб і далі використовувати членство в Євросоюзі як приманку, хоч би якою віддаленою була б його перспектива. Росія просуває власний євразійський Митний союз. Там немає нічого цікавого, крім валюти й дешевої енергії. Але якщо, наприклад, Україна зробить висновок, що питання членства в ЄС назавжди знято з порядку денного, вона може розвернутися на Схід. Відданість Туреччини західним союзникам так само випливає з її європейських амбіцій. Якщо їх буде розбито, країна теж, імовірно, почне шукати союзників деінде. Європі було б краще мати під боком сусідів, сповнених надії стати під її прапор, аніж розчарованих та озлоблених відмовою.