Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 лютого, 2011   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Марш турецький

Москва та Анкара мають однакову мету: кожна хоче стати потужним євразійським лідером. На цьому шляху вони попутники
Матеріал друкованого видання
№ 4 (169)
від 28 січня, 2011
Марш турецький
АР
Туреччина і Росія – історичні супротивники, країни, що належать до двох відмінних культурних світів та військово-оборонних організацій, і, здавалося б, шляхи для співпраці між ними знайти буде важко. Проте два останні роки стали часом цікавих змін у глобальних та регіональних балансах сил, часом створення нових політичних та економічних спілок. Прикладом є феномен новітньої ро­­сійсько-ту­­рець­­кої спів­­праці, глибину й масштаби якої важливо оцінити об’єктив­­но – без перебільшень та пропущених знаків. 

Традиційні «два Т» турець­­ко-російських відносин – туризм і торгівля – це лише верхівка айсберга, що приховує складніші та важливіші питання. Активізація переговірного процесу між Мос­­к­­вою та Анкарою впродовж остан­­ніх кількох років, укладання низ­­ки росій­­сько-турецьких угод на най­­­­­ви­­щому рівні спонукають ставити питання про майбутній баланс та розподіл сил у Євразії, а також про те, наскільки життєздатною та довгою виявиться співпраця півмісяця і двоголового орла, й у що вона потенційно може вилитися.

Паливно-ядерна любов

Відлік новітнього етапу відносин між Росією та Туреччиною почався близько семи років тому. Йшлося передусім про торговельні та економічні інтереси двох держав, зокрема про транзит нафти й газу та ядерну енергетику. Така спів­­праця багато в чому була вимушеним кроком як для Росії, так і для Туреччини. Першою сходинкою до неї стали російсько-турецькі газові перемовини, що тривали до так званого другого відкриття трансчорноморського газопроводу «Блакитний потік» у турецькому місті Самсун у листопаді 2005 року. 
Одночасно з вимогою знизити ціни на російський газ та переглянути попередні конт­ракти Анкара в 2003-му зробила заяву про неприпустимість збереження російської монополії на постачання природного газу до країни й розпочала активні пошуки альтернативних джерел цього ресурсу в Єгипті, Ірані, Туркменистані, Катарі та Іраку. Такою була своєрідна відповідь турецької сторони на спроби Росії використовувати залежність Туреччини в газовому секторі для тиску у питаннях режиму використання проток Босфор та Дарданелли. У результаті част­­ку російського газу в загальному обсязі споживання Туреччини було знижено до 75%. Продовження такої політики зробило б становище російсь­­ких експортерів газу на турецькому ринку хиткішим. Змінити цю негативну для Росії тенденцію спробували на найвищому крем­­лівському рівні. У грудні 2004 року відбулися офіційний візит російського президента Владіміра Путіна до Туреччини та переговори з тодішнім турецьким президентом Ахметом Неджетом Сезером, наслідком яких стало підписання спільної політичної декларації про по­­глиб­­лення дружби та багатопланового партнерства між двома державами. 

У листопаді 2009 року Анкара дала дозвіл на прокладання у своїх територіальних водах газогону «Південний потік», який проходитиме дном Чорного моря з Новоросійська до болгарського порту Варна. У перспективі через нього має експортуватися близько 35% російського газу для Європи. Також було досягнуто домовленості про будівництво нафтопроводу «Самсун – Джейхан», розрахованого на щорічне прокачування 60–70 млн т нафти. На думку експерта російського аналітичного центру «Фонд стратегічної культури» Андрєя Арєшева, підтримка Росією цього проекту стала для Москви, найімовірніше, вимушеним кроком в обмін на згоду Анкари провести геологорозвідувальні роботи в зоні можливого проходження «Південного потоку». 

Можливо, тема російсько-турецької співпраці не набула б широкого резонансу в світових ЗМІ й не привернула б до себе особливої уваги США та ЄС, якби історія з паливом не попов­­нилася сюжетом про турецько-російсько-іранську ядерну спів­­працю. 13 лютого 2010 року Росія та Туреччина підписали спільну заяву про спорудження першої на турецькій території АЕС. Її заплановано побудувати в Аккої поблизу турецького середземноморського порту Мер­­­­сін. У червні того самого року в Стамбулі у межах безпекового саміту відбулася зустріч турецького та російського пре­­м’єрів Таїпа Ердогана і Владіміра Путіна з іранським президентом Махмудом Ахмадінеджадом. Тегеран погодився надати турецькій стороні 1,2 т незбагаченого урану в обмін на поставку до Ірану протягом наступного року 120 кг ядерного палива для (згідно з поширеною в ЗМІ офіційною версією) дослідни­цького реактора. 

Регіональна безпека

Росію та Туреччину єднають не лише трубопроводи, а й спільна участь у долі Чорноморського регіону. Багато в чому стабільність цього регіону, в якому є кілька заморожених конфліктів, залежить від політики та дій Москви й Анкари. На думку професора кафедри міжнародних відносин з економіко-тех­­нологічного університету ТОББ в Анкарі Мітата Челікпали, Росія, як і США та ЄС, активно впливає й визначає стан справ у Причорномор’ї (згадати хоча б російсько-грузинський конф­лікт 2008 року, чеченські війни, війну в Придністров’ї). При­­чор­­номор’я є важливою складовою російської національної безпеки, тому Москва всіма силами намагається зберегти свій контроль над цим регіоном. Як тут не згадати про перешкоджання вступу Грузії та України до НАТО. 

У питаннях безпеки в регіоні сучасні турецькі лідери – президент Абдула Гюль, прем’єр-міністр Реджеп Ердоган, міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу – є вірними продовжувачами багатовекторної політики Ататюрка. Туреччина позиціонує себе як самостійний силовий полюс, намагаючись таким чином отримати максимум можливої користі з різноманітних формальних та неформальних союзів, до яких вона належить чи які намагається оформити нині. «На думку Давутоглу, – розповідає Аднрєй Арєшев, – сучасна зовнішня політика Туреччини має збільшити її геополітичне значення та вплив на стратегічно важливі для неї зони, що належать до найближчого сухопутного та морського простору Туреччи­­ни». Варто звернути увагу на те, що очільник турецького МЗС використовує термінологію, за своєю суттю близьку до поняття близького закордону, що досить часто звучить у російському нео­­імперському зовнішньополітичному лексиконі.

Нинішнє російсько-турець­­ке зближення в питаннях, що стосуються Причорномор’я, зокрема збройних конфліктів на Кавказі на кшталт Нагорного Карабаху, не є однозначним. 

20 січня 2011 року на останній зустрічі міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова та його турецького колеги Ахмета Давутоглу йшлося про запровадження найближчим часом безвізового режиму між країнами, що має стати символом особливого партнерства. Однак сумнівно, що заради одного зі своїх найбільших економічних партнерів Туреччина не розмістить цього року в Трабзоні, що лише за кілька сотень кілометрів від туре­­ць­­ко-грузинського кордону, натівський комплекс ПРО. 

Туреччина та Росія мають унікальний шанс створити нову безпекову архітектуру в Чорноморському регіоні, вивести перемовини на новий, конструктивніший рівень, про­­те не виключено, що кожна зі сторін намагатиметься водночас збудувати власний імідж потужного євразійського лідера. Не варто забувати, що РФ разом з Іраном – це лише дві частки «євразійського» вектора турецької зовнішньої політики. Хоч би якими натягнутими видавалися сьогоднішні відносини Туреччини із США та ЄС, про надто щільне її зближення з Росією говорити зарано. У великій геополітичній шаховій грі інколи легше вдатися до гамбіту та пожертвувати пішаком, але в результаті виграти стратегічно важливу партію. 


Туреччина й Україна: втрачені можливості й нові надії

4 травня 1992 року
Під час візиту до Туреччини тодішнього президента України Леоніда Кравчука було підписано Договір про дружбу і співробітництво. На той момент незалежна Україна ще не мала аналогічного договору навіть із Росією. Від самого початку Туреччина була одним із найперспективніших партнерів нашої країни, співпраця з яким за потенціалом поступається лише США, Росії, Польщі, ЄС загалом і Німеччині зокрема.


21 травня 1998 року
Набрала чинності двостороння Угода між Україною і Туреччиною про взаємне сприяння та захист інвестицій. Але це так і не перетворило нашу стратегічну сусідку на великого інвестора в українську економіку. На початок 2010 року за обсягом вкладень у вітчизняну економіку вона не входила до першої десятки країн. 

Червень 1998 року
Туреччина й Україна разом з іншими 9 кра­­їнами Чорноморського регіону підписали декларацію, яка інституалізувала Організацію чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), створену за ініціативою Туреччини. Сьогодні ОЧЕС мляво тліє. Більшість її починань, як-от регіональна економічна інтеграція, так і лишилися на папері. 

Жовтень 1998 року
Екс-прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко під час візиту до Туреччини заявив про бажання трансформувати укра­­їн­­­­сько-турецькі відносини в стратегічне партнерство, чого так і не було зроблено до сьо­­годні. Рівень співпраці Туреччини з Росією є значно вищим, ніж з Україною. Під час візиту до нашої країни в січні Реджеп Ердоган домовився з Віктором Яну­­ковичем про створення Стратегічної ради високого рівня, при цьому українські можновладці вкотре апе­­люють до того, чого не зробили за 20 років незалежності, – виведен­­ня співпраці з Туреччиною на рівень стратегічного партнерства.

18 червня 1997 року
В Анкарі підписали міжурядову угоду про участь України в будівництві нафтогону Сам­­сун – Джейхан, який мав з’єднати порти на чорноморському та середзем­­номорсь­­кому узбережжях Туреччини. Потім каспійська нафта з порту Самсун могла б переправлятися танкерами до Одеського терміналу. Однак нинішній варіант проекту трубопроводу Самсун – Джейхан суттєво зменшує шанси нашої країни на участь у транзиті нафти з Каспійського басейну до Європи. І сама Україна вже до нього стосунку не має. У цій справі партнерами Туреччини є Італія та Росія. Також невідомо, чи говорили Ердоган і Яну­­кович у Києві за зачи­­неними дверима про участь Туреччини в проектах будівництва газопроводів «Набукко» та «Південний потік», які оминають Україну. 

Травень 2002 року
Туреччина одна з перших офіційно привітала рішення РНБО України від 23 травня 2002 року щодо курсу нашої держави на вступ до НАТО.

25 січня 2011 року

Турецький прем’єр-міністр Реджеп Ердоган заявив про намір і бажання підписати угоду про створення зони вільної торгівлі з Україною вже в 2011 році. Він пообіцяв, що турецький парламент не забариться з її ратифікацією. Від України турецькі партнери очікують «синхронності дій».

Віктор Янукович і Реджеп Ердоган також домовилися про пришвидшення підготовки угод про безвізовий режим та реадмісію. Саме це питання є одним із найважливіших для турецької сторони. Туреччина має безвізовий режим з 61 країною світу, є відповідні домовленості з Росією. Зараз громадяни України турецьку візу можуть отримати на кордоні. Громадяни ж Туреччини українську візу мають оформляти за складною процедурою. В нас побоюються потоку нелегальної міграції з Туреччини, перетворення України на відстійник для турків, які хочуть потрапити до країн ЄС. Однак проблема перебільшена. Рівень життя в Туреччині порівнянний з українським. Тому турки прагнуть іммігрувати до розвиненіших держав, а до нас приїжджають переважно для того, щоб вести свій бізнес.

Україна і Туреччина домовилися про співпрацю в оборонно-промисловій галузі. Туреччину, зокрема, цікавить український літак Ан-148. Є домовленість про запуск турецького супутника з українським ракетоносієм. 

Назва блоку

У структурі українського експорту в січні – листопаді 2010-го Туреччина посідала друге місце з-поміж усіх країн світу –  5,7% загального експорту. На першому місці Росія (26,2%), на третьому – Італія (4,7%)  

У загальному імпорті до України в січні – листопаді 2010-го Туреччині належало 2,1%
 
У торгівлі з Туреччиною в 2010-му Україна мала позитивне сальдо 

У 2010-му порівняно з 2009-м український експорт до Туреччини зріс на 39%, а турецький імпорт до України – на 34%




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено