Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 квітня, 2013   ▪   Віктор Каспрук   ▪   Версія для друку

Чи вдасться Ірану поділити Сирію?

Поки демократичний Захід вирішує, яку допомогу надати сирійським повстанцям, Іран зумів ще посилити свої впливи на ситуацію в Сирії. Чому посприяло поступове послаблення тамтешньої системи безпеки.
Чи вдасться Ірану поділити Сирію?

Іранці беруть участь у забезпеченні безпеки самого президента Башара Асада. Тепер вже і 50-тисячна Народна армія, сформована з сирійців-шиїтів і алавітів, разом із сирійською армією захищає дамаський режим від повстанців-сунітів.

Росія й Іран стали основними стовпами, які протягом понад двох років війни режиму Асада з сирійським народом допомагали йому утримувати фронт проти повстанців. І, можливо, що світ ще не спроможний повною мірою усвідомити справжнього масштабу сирійської трагедії.

Адже Башар Асад за підтримки ззовні може знищити свій народ у громадянській війні до останнього сирійця і сам піти за ним. Але чи маніакальне бажання однієї людини будь-що утримати свою владу варте знищення цілого народу?

Речники офіційної позиції путінської Росії намагаються видати сирійську трагедію за непримириме протистояння світської влади з ісламськими терористами. Звісно, сумнівно, що терористом може бути весь сирійський народ.

Проте Сирія за часів правління клану Асадів ніколи не була «світським раєм». Там домінувало жорстоке правління служб державної безпеки, які напряму були підпорядковані родині «асадінів» і їхнім поплічникам. Але якщо під час придушення сирійського повстання батьком Башара Асада загинуло 30 тис. чоловік, то його син уже більше ніж удвічі перевершив цей смертоносний рахунок.

Наразі кращі бійці асадівської Народної армії, які пройшли посилену військову підготовку у членів терористичного ліванського ісламського угруповання «Хезболла» і сил спецпризначення «Кодс», зовнішнього підрозділу Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), дедалі частіше виступають у Сирії на боці Асада.

А ще в серпні 2012-го колишній міністр оборони США Леон Панетта наголосив, що деякі ознаки свідчать про «спроби Ірану сформувати та підготувати всередині Сирії ополчення, яке б билося від його імені».

До грудня 2012-го інформація про Народну армію стала доволі точною для того, щоб американці включили цю організацію в список сирійських формувань, що піддаються санкціям, а Вашингтон звинуватив КВІР у підготовці, озброєнні та фінансуванні проіранського ополчення, побудованого за зразком загонів «Басидж» (Басидж – «Мобілізація сил опору» – іранська напіввійськова міліція із добровольців, заснована аятолою Хомейні в листопаді 1979 року. – Ред.).

Але крім захисту диктатора Народна армія була задумана як інструмент безпосереднього іранського впливу в Сирії на той випадок, якщо Башар Асад позбудеться влади. Здається, цинічний і прагматичний іранський режим прагне створити мережу прихильників, готових захищати його інтереси в Сирії, де домінують суніти, близькі до Саудівської Аравії та Катару.

Раніше Тегеран вже поділився з Сирією своїм досвідом у питанні контролю над інтернетом і комунікаціями, а в останні місяці активізував постачання зброї Дамаску через іракський повітряний простір.

Однак, на перший погляд, можна сказати, що участь Ірану в нинішній холодній війні спричинила релігійне протистояння у цьому регіоні (шиїти проти сунітів) й етнічне (перси проти арабів). Але Тегеран підтримує Асада зі стратегічних, а не лише з релігійних міркувань. 

Оскільки з усіх арабських держав Сирія – це єдина віддана союзниця Ірану, і вона залишалася такою навіть під час руйнівної ірансько-іракської війни.

Важлива й та обставина, що Сирія з 1980-х років є головним коридором, по якому іранську військову і фінансову допомогу отримує ліванська «Хезболла», а до недавнього часу отримував і ХАМАС.

Проте не менш важливим є також і економічний аспект цих відносин. Сирія стала для Ірану найважливішим економічним рятувальним колом. Адже під час дедалі більшого посилення ізоляції цих двох країн від світового співтовариства, їхні економічні зв'язки стають для них важливішими.

На додаток до цього Іран сприймає асадівську Сирію як важливу частину фронту опору Ізраїлю, який є одним із двох головних ворогів Тегерану (другий – Саудівська Аравія). Водночас сунітські режими в арабських країнах, у Саудівській Аравії та Йорданії (а донедавна і в Єгипті) називали іранську підтримку сирійському режиму сектантською, котра надається у рамках зусиль Тегерана зі створення шиїтської осі, для того щоб утвердити своє панування на Близькому Сході.

Подібне твердження є справедливим для Іраку й Лівану. Оскільки іракський уряд, де домінують шиїти, підтримує тісні відносини з Іраном, а ліванська «Хезболла» дуже залежна від Тегерану, позаяк отримує від нього військову і фінансову допомогу.

Можна сказати, що боротьба за Сирію ще більше ускладнюється двома взаємопов'язаними факторами. Перший – це боротьба за вплив і контроль над багатими родовищами енергоресурсів Іраку, яка точиться між Іраном з одного боку і Саудівською Аравією і Туреччиною з другого.

Другий – це конфронтація між Іраном з одного боку і США, Європою, Ізраїлем і Саудівською Аравією з другого щодо права Тегерана на ядерну програму.

Тож Сирія опинилася в центрі протистояння всього регіону, і ця «бійка» відбувається за нову розстановку сил у двох взаємозалежних площинах. І відповідно стала просто регіональним пішаком у цій масштабній і набагато більш важливішій стратегії боротьби. Іранську підтримку Башару Асаду і американсько-саудівську підтримку його противникам можна зрозуміти лише в контексті цієї загальної боротьби за владу і вплив.

Адже врегулювання сирійської кризи пов'язано з тим, що станеться в цих двох площинах, тому ці питання можна розглядати виключно взаємопов’язано.

Тепер же, коли режим Асада опинився в облозі, Іран допомагає йому грошима, нафтою, людськими ресурсами і зброєю. Але, попри ту величезну підтримку, яка надходить із Тегерана до Дамаска, сирійський диктатор не задоволений «роботою» своїх союзників.

Адже Асад очікував, що коли йому вдасться протриматися довше і цим виграти час, то він зможе добитися перемир’я з опозиціонерами. І одночасно він очікував на певні зміни в близькосхідному регіоні. Але цього всього не сталося, і він опинився один в «обложеному будинку».

Диктатор також очікував на зіткнення іранців з державами Перської затоки, після чого останні, як він сподівався, припинили б підтримувати сирійських повстанців.

Він також чекав на те, що «Хезболла», аби підтримати сирійський режим, почне воювати з Ізраїлем і розв’яже війну, котра буде подібною до війни 2006 року. Змусивши цим США, Велику Британію і Францію припинити підтримку сирійської революції.

Проте скрізь на цих напрямках на Асада чекало велике розчарування. Іран не насмілився увійти у відкритий конфлікт із державами Перської затоки. «Хезболла» неодноразово погрожувала, але не вчинила нічого, окрім провокаційних демонстрацій на кордоні з Ізраїлем.

Залишалася ще невелика надія на Ахмеда Джібріля, лідера так званого Народного фронту звільнення Палестини, який діє у Лівані. Але й тут не вдалося відкрити «другий фронт» проти Ізраїлю. Палестинці з сирійських таборів відкрито приєдналися до сирійської революції.

І скидається на те, що потік зброї і грошей з Ірану не врятує Асада від неминучої поразки, а лише продовжить конфлікт, збільшить людські жертви і матеріальні втрати, які і без того обчислюються в Сирії більш ніж у $70 млрд.

І чи будуть Іран і Росія фінансувати відбудову сирійської інфраструктури? Дуже сумнівно, що Тегеран і Москва готові відбудовувати те, що вони з таким ентузіазмом допомагали знищувати.

Найімовірніше, Іран вже готується до поділу Сирії на кілька частин. Однією з яких буде територія заселена алавітами і сунітами. Звісно, що для «чистоти» такої території доведеться переміщати великі маси населення. Проте Тегеран це мало обходить. Адже головне, щоби Башар Асад мав можливість хоч десь продовжити своє президенство.

У такому разі Сирія буде поділена приблизно на три частини: сунітську, курдську і шиїтсько-алавітську. Але від самого початку було очевидно, що алавітська меншість, котра через своїх представників – клан «асадінів», понад 40 років перебувала при владі в Сирії, не зможе утримувати її вічно.

Система домінуючої сунітської меншості в Іраку так само не змогла зберегти свого лідера – диктатора Саддама Хусейна. І якби Асад спробував отримати владу з рук сирійського народу, йому б ніколи не вдалося стати президентом Сирії.

Схоже, що Башар Асад, його сім’я і його найближче оточення, яке ухвалює рішення, також вирішили застосувати як останній засіб поділ Сирії.

Це, як вони вважають, дасть їм можливість залишити за собою економічні та політичні привілеї, які вони ввели для себе. До цього їх підштовхує і побоювання судового переслідування, ризику якого вони будуть піддаватися, якщо не залишать країни.

Спочатку точилися розмови про передислокацію Асада і сил, котрі лояльні до нього, до Латакії і Тартусу (де, до речі, розміщена військова база Росії. – Ред.) і створення там незалежної держави.

Деякі арабські газети навіть детально розповідали про етапи створення такого Алавітстану в Західній Сирії. Та про те, що Башар Асад навіть наказав перевести тонни сирійського золота і весь запас іноземної валюти до берегів Середземного моря. Щоб у такий спосіб поставити решту Сирії в економічну залежність від цієї нової «країни».

Однак подібне державотворення доволі сумнівне. І цьому є кілька причин. Адже для втілення цієї ідеї потрібне її міжнародне схвалення. А якщо Асад піде у відставку, а на інших частинах сирійських територій (крім Алавітстану) буде відсутня у цей час будь-яка влада, то це може призвести до сплеску ісламського екстремізму, що не може не хвилювати міжнародну громадськість.

Крім того, пропонована держава не матиме жодних ресурсів, щоб вижити економічно. Адже крім овочів, тютюну і цитрусових там не буде інших елементів економічного циклу. Також пропонована держава буде оточена з усіх боків вороже налаштованою сунітською більшістю, яка не дасть їм спокійно зітхнути.

Але найважливішим із усього перерахованого вище є те, що сотні тисяч сирійських громадян не погодяться з ідеєю поділу своєї батьківщини й ізоляцію її від решти світу, тож боротимуться проти цього.

Тож, хай там як цього хотілося Ірану і «Хезболлі», але подібний план поділу Сирії справляє враження зовсім недієздатного. Оскільки зможе лише на певний час відтягнути остаточне вирішення питання падіння влади Башара Асада.

Однак поділу Сирії можна було б уникнути, якби на допомогу повсталому сирійському народу надійшли об’єднані військові сили Ліги арабських держав. Таким чином вдалося б повністю поставити диктаторський режим Башара Асада поза законом.

Далі, для того щоб уникнути розчленування Сирії, необхідно було б досягти міжсирійського консенсусу відносно федерального устрою сирійських територій, не забуваючи при цьому про права таких меншин, як християни, друзи, курди й ісмаїліти.

Внутрішнього політичного врегулювання можна досягти, укладаючи угоду, подібну до тієї, якої було досягнуто в Лівані під егідою Саудівської Аравії та за згодою Сполучених Штатів і Сирії.

За цією угодою, котру було прийнято в результаті конституційної поправки, владні повноваження в Лівані має президент, якого обирають з християн-маронітів, а кабінет міністрів очолює суніт. А поділ посад у державному секторі відбувається порівну між мусульманами і християнами.

Те саме можна зробити й у Сирії. За рахунок скорочення повноважень президента з алавітів (але не Башара Асада), розширюючи цим повноваження кабінету міністрів, який очолюватимуть суніти. У такий самий спосіб може бути досягнуто угоди про розподіл посад у державному секторі, щоб християни, шиїти, друзи, курди та ісмаїліти також мали там своє представництво, пропорційно до їхньої кількості у сирійському суспільстві.

У разі, коли подібної угоди не вдасться досягнути і політичне врегулювання стане неможливим, то єдиною альтернативою стане продовження громадянської війни в Сирії, за якої суніти отримуватимуть дедалі більше влади у своїх регіонах, а алавіти та їхні союзники з партії «Баас» відступатимуть до тих районів, де вони становлять більшість. А інші меншини: християни, шиїти, друзи, курди й ісмаїліти, почнуть шукати і собі шляхів для відокремлення.

Тож є шанс стати на заваді Ірану поділити Сирію і припинити повзучий процес її «сомалізації». Адже у цьому вельми неспокійному регіоні розчленування Сирійської держави здатне радикалізувати і дестабілізувати сусідні слабкі країни, спровокувавши цим справжнє геополітичне цунамі на Близькому Сході.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено