Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 жовтня, 2012   ▪   Тарік Рамадан   ▪   професор сучасних ісламських студій, Оксфорд   ▪   Версія для друку

В очікуванні Арабської весни ідей

Під час нещодавнього візиту до Сполучених Штатів інтелектуали і журналісти запитували мене: чи не помилилися ми під час «арабського пробудження», коли подумали, що мусульмани і справді можуть сприйняти демократичні ідеали?
Матеріал друкованого видання
№ 43 (260)
від 25 жовтня, 2012
В очікуванні Арабської весни ідей

Якщо коротко, моя відповідь – ні. Учасники нещодавніх бурхливих демонстрацій з приводу ісламофобського відео – це крихітна меншість. Їхня жорстокість неприйнятна. Вони не представляють тих мі­ль­йонів мусульман, які виходять на вулиці з 2010 року на дисципліновані ненаси­ль­ни­цькі протести для повалення диктаторських режимів.

Утім, багатьох американців шокували хаос і кровопролиття в мусульманських країнах. Вони щиро вірили, що під час протестів великодушно прийшли на допомогу арабським народам. Але арабам (і всім мусульманам загалом) властиві довша пам’ять і ширший погляд на речі. Їхню недовіру підігрівають згадки про давню підтримку Америкою диктаторських режимів, які влаштовували США в економічному та безпековому плані, про вторгнення в Ірак і Афганістан, про знущання над в’язнями в Абу-Грейб і Гуантанамо, а ще про постійну й безумовну підтримку, яку Америка надає Ізраїлю.

Сполученим Штатам та їхнім європейським союзникам не завадило б проаналізувати, у чому причина такої ненависті до них із боку мусульман. І вони вчинили б просто чудово, якби почали з виведення військ з Афганістану, дотримання резолюцій ООН і договірних умов щодо Палестини, відмови від використання дронів-бомбар­дува­льни­ків та припинення «війни з тероризмом».

Проте давно вже час також перестати звинувачувати Захід у колишніх злочинах колоніалізму та імперіалізму. Держави з мусульманською більшістю мають припинити ставати в позу жертви, натомість визнати, що вони самі можуть визначати свою політику, що й показали мільйони арабів торік, коли вийшли на вулиці й змінили хід історії.

Застаріле протиставлення «іслам проти Заходу» поступається ері багатополярності. Світовий економічний центр ваги зміщується на Схід. Але сам лише факт зростання впливу Китаю, Індії та Росії, а також появи нових потужних гравців на кшталт Бразилії, Південної Африки і Туреччини ще не є автоматичною гарантією більшої справедливості й більшої демократії. Деякі мусульмани зарано тішаться з ослаблення Америки. Схоже, вони не розуміють: те, що може прийти на зміну Штатам, не виключено, закінчиться відходом від соціальних прав і прав людини й призведе до нових форм міжнародної залежності.

Арабські народи, як і народи Латинської Америки, Африки та Азії, не можуть і не хочуть забути про культурні та релігійні традиції, які довгий час формували й підживлювали їхню ідентичність. Прагнучи до таких цінностей, як свобода, справедливість, рівність, автономія і плюралізм, а також до нових моделей демократії та міжнародних відносин, вони мають користати з традицій ісламу. Останній може стати родючим ґрунтом для політичної творчості й аж ніяк не перешкодою для прогресу, про що так часто попереджають західні фахівці зі сходознавства.

Арабському світові та державам із мусульманською більшістю потрібні не тільки політичні протести, а й постійна інтелектуальна революція зсередини, яка відчинить двері економічним змінам, духовному, релігійному, культурному й художньому звільненню і дасть права та свободи жінкам. Таке завдання не з легких.

У цих країнах триває боротьба за політичну і релігійну владу. Мають місце глибокі суперечності між сунітами: традиціоналістами, секуляристами, реформаторами, суфіями, а також між сунітами і шиїтами.

Поки що арабській суспіль­но-політичній думці заважає неплідний ідеологічний конструкт, який нацьковує секуляристів на ісламістів і не дає змоги обом по-справжньому гли­боко замислитися над тими інтелектуальними обмеженнями, від яких потерпають і одні, й інші.

Світські еліти західного штибу, попри всі розмови про демократію і права людини, часто тягнуть за собою старі колоніальні проблеми. Глибока прірва розділяє їх і народ, на роль представників якого вони претендують. І навіть якщо від таких проблем вони не потерпають (як-от деякі політичні рухи лівого спрямування), то все одно їхній вплив у найкращому разі маргінальний. Деякі співпрацювали з диктаторськими режимами, серед них теж поширені непотизм або корупція. Інші залишилися близькими до внутрішніх кіл військових (як у Єгипті, Тунісі, Сирії та Іраку). Виступаючи за цілковите відмежування релігії від політики, вони орієнтуються на таку форму демократизації, яка несумісна й відірвана від ісламської культури і традицій.

Ісламісти мають легітимність, бо заплатили велику ціну, десятиліттями виступаючи проти диктатури. Вони досягли успіхів на виборах у Марокко, Єгипті та Тунісі, тому що пристосувалися до зміни влади, викликаної протестувальниками і кіберактивістами. Але від них очікують чогось взаємовиключного: залишатися правовірними мусульманами і водночас витримувати натиск з-за кордону у зв’язку з демократичними процесами, економічною політикою та відносинами з Ізраїлем. Ніхто не втілює ці суперечності наочніше за нового президента Єгипту Мохаммеда Мурсі, який у вересні в ООН спробував дати рішучу відсіч вимогам Барака Обами гарантувати беззастережну свободу слова. Але заклики до обмеження на образливі висловлювання – це не вирішення проблеми. Нам не потрібно нових законів. Потрібні мужні вчені та інтелектуали, готові обговорювати теми, про які не хочуть чути колеги-мусуль­мани: їхні невдачі, звичку грати роль жертви, необхідність відповідати за свої дії. Лише таке лідерство зупинить наплив релігійного популізму і ненависть, яка засліплює маси.

Хоча приклад турецької Партії справедливості й розвитку, яка зараз при владі в країні, й цікавий, але він не характерний для всього Близького Сходу. Туреччина має особливу історію; її проблеми відмінні від проблем арабського світу. Навіть якщо арабські ісламісти і святкують електоральні перемоги, можливо, зараз вони входять у набагато складніший період своєї історії: можуть втратити авторитет як ісламістських сил, котрий мали як опозиційні сили, або будуть змушені змінюватися й пристосовуватися настільки, що їм доведеться відмовитися від власної політичної програми. Тож перемога може стати початком поразки.

Тим часом за останні п’ять років на передній план у політиці виходять угруповання салафітів і ваххабітів із буквальним тлумаченням ісламу. Хоча протягом десятиліть вони відмовлялися від участі в політичному житті, прирівнюючи демократію з куфром (відступництвом від ісламу), зараз вони мало-помалу втягуються в політику.

Деякі з цих угруповань (відомі під назвою салафітів-джи­хадистів) кинулися у войовничий радикалізм. Інші, яких фінансують ісламські інституції Саудівської Аравії та нафтових монархій Перської затоки на кшталт Катару і Бахрейну, що їх вважають союзниками Сполучених Штатів, влилися до політичного мейнстриму, де вони підтримують релігійний антидемократичний популізм, який грає на почуттях, демонізує Захід (особливо Америку) й активно підриває боротьбу за демократичні реформи. Є небезпека повторення Афганістану, де в 1980-х за підтримки саудівського та американського урядів Талібан став основною силою опору радянському домінуванню.

Справжня демократія на Близькому Сході неможлива без глибокої перебудови економічних пріоритетів, яка, своєю чергою, може відбутися лише за рахунок війни з корупцією, обмеження всевладдя військових і, понад усе, перегляду економічних відносин з іншими країнами та різкої економічної нерівності в самих мусульманських країнах. Виникнення динамічного громадянського суспільства – передумова успіху. Забезпечення вільного, критичного мислення має набути форми освітньої політики: створення шкіл та університетів, перегляду застарілих навчальних програм і надання жінкам можливості здобувати освіту, працювати й ставати фінансово незалежними.

Арабський світ прокинувся від довгої летаргії після десятиліть позірного упокорення та мовчання. Але заворушення – це ще не революція. Він повинен вигнати своїх історичних «демонів» і побороти слабкості та суперечності. Й коли візьметься до цієї роботи, тоді й почнеться справжнє пробудження.

© 2012 The New York Times




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
  • Тривала епопея з призначенням очільника Державного бюро розслідувань добігає свого кінця. Конкурсна комісія, яка понад рік проводила відбір кандидатів на посади голови Держбюро і його заступників, нарешті визначилася із прізвищами.
    17 листопада, Станіслав Козлюк
  • Чому реалізація невеликих регіональних проектів із європейськими країнами може бути ефективнішою, ніж стратегічне «тупцювання на місці»
    17 листопада, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.