Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 грудня, 2010   ▪   Едвард Лукас   ▪   Версія для друку

Рік бабака

Від 2011-го року не варто очікувати сенсаційних новин
Матеріал друкованого видання
№ 1 (166)
від 30 грудня, 2010
Рік бабака

Коротко кажучи, в 2011-му загальна ситуація буде та сама, що й у 2010-му. Європа поділена, Америка відсутня, Росія повертається до своїх старих трюків, Азія зростає. А Україна, боюся, залишається на узбіччі історії.

Європейські фобії

Почнімо з Європи. Збоку виглядало би цілком розумним, якби економічне та геополітичне майбутнє Європейського Союзу вклю­­чало швидку й глибоку інтеграцію з його південними та східними сусідами. Приєднання України (46 млн) і Туреччини (72 млн) до теперішнього ЄС (500 млн) зробить Союз справжньою світовою потугою. Ця мета спокусливо близька: за умови істинного політичного лідерства українське й турецьке членство може бути реалістичним зав­­данням на 2020 рік (як і вступ до ЄС усіх західнобалканських країн). На жаль, так не вважають більшість європейських лідерів, які бояться змін і охочіше зважають на вердикт соціологічних опитувань, а не історії.

Та повернімося до реального життя. Угорське головування в першому півріччі 2011-го не принесе ЄС ніякого магічного відродження. Переважно це буде низка піар-трюків для уряду Віктора Орбана, котрий намагатиметься уникнути критики за свій путінський підхід до внутрішньої політики. Відколи в Лісабонській угоді було переписано європейські правила, перехідне шестимісячне президентство стало значно менш важливим. Бельгійці, які головували в ЄС у другому півріччі 2010-го, твердо відстоювали цю ідею, бажаючи дати більше простору для маневрів своєму екс-прем’єр-міністрові Герману ван Ромпею. Як президент Євросоюзу він, мабуть, є найвідомішим та найвпливовішим бельгійцем у світі. Добре для нього, але всім іншим байдуже.

Обережна Польща

Головною подією угорського головування буде саміт Східного партнерства 26 травня. Життєво необхідними в підготовці до нього стануть великі зусилля України. Польща головуватиме в ЄС у другій половині 2011-го й буде готова розвивати будь-які дії щодо віз, торгівлі чи енергетичної безпеки. Але я не оптиміст. «Перемовники в Києві, здається, вважають, що це Європейський Союз намагається приєднатися до України, а не навпаки», – розповів нещодавно мені єврочиновник. Польща – більша, багатша та притомніша за Угорщину з її теперішнім керівництвом – може бути впливовішою. Її дипломати чудово підготувалися. Вона тісно спів­працює зі Швецією і завоювала довіру Ангели Меркель, головного арбітра в процесі прийняття рішень у ЄС.

Польська економіка в 2011-му залишатиметься загальноєвропейською зіркою. Дехто вважає, що уряд Дональда Туска був надто обережним. Але мета хитрого Туска полягає в тому, щоб виграти вибори в листопаді. Це буде великим тріумфом: жоден польський голова незалежного уряду не здобував на виборах другий термін. У минулому цим могли похвалитися тільки комуністичні посадовці чи прем’єр-міністри в екзилі. У разі перемоги Туск зможе претендувати на титул найуспішнішого лідера в історії країни. Що він робитиме з цим – інша історія. Але, щоб винести вирок, ми маємо дочекатися 2012 року. У 2011-му можемо лише припустити, що лідери Польщі будуть обережними вдома та за кордоном, щоб не зіпсувати своїх шансів на великий політичний приз.

Порятунок єврозони

Загалом у Європейському Союзі постане новий великий поділ: Північ проти Півдня. Старий розкол між Східною (бідною, неохайною, політично хаотичною) та Західною (багатою, чесною, стабільною) Європою здаватиметься як ніколи застарілим. Ощадливі, працелюбні, добре керовані країни Північної Європи на чолі з економічним титаном – Німеччиною – розвиватимуться швидше. Зростання обтяжених боргами економік, корумпованих країн Півдня (Іспанії, Італії, Греції та Португалії) буде повільним. Їх­­ня успішність у минулі десятиліття ґрунтувалася на низьких зарплатах і дешевих кредитах. Але членство в єврозоні зробило їх неконкурентоспроможними. Вони тепер не здатні провести девальвацію національних грошових одиниць, аби повернутися до зростання. Їхні компанії та домогосподарства загрузли в боргах і не можуть скористатися інфляцією, щоби позбутися заборгованості. Південь опинився в пастці.

Було б, однак, передчасно казати, що 2011-й стане роком розпаду єврозони. Німеччина надто багато інвестувала в спільну валюту, щоб так просто дозволити їй зникнути. Тамтешні інвестори та банки вклали забагато грошей у ненадійні борги повсюди в єврозоні. Франція теж не допустить її розпаду: вона вбачає в єдиній валюті вкрай важливий стримувальний чинник, без якого Берлін безпосередньо домінуватиме в Європі.
Отже, чекайте того, що правила ігноруватимуть частіше: Брюссель більше втручатиметься у фіскальну політику членів ЄС, надаватиме більше допомоги, Європейський центробанк друкуватиме більше грошей, а отже, вищою буде й інфляція. Втратять при цьому німецькі вкладники: втретє за 100 років вони побачать зазіхання політиків на їхні заощадження. Ті, хто вклав гроші в ризиковані, але прибуткові бон­­ди, підкріплені ненадійними ірландськими, се­­редземноморсь­­ки­­ми або угорськими боргами, отримають допомогу. А ось ощадливі і обачні, хто інвестував у надійні, малоприбуткові борги або ж зберігав кошти в готівці чи на банківських депозитах, спостерігатимуть, як їх поїдає інфляція. Німецька марка була твердою валютою. Євро, якщо воно збережеться, буде слабкою грошовою одиницею. Мало хто схоче до неї приєднатися. Латвія та Литва, які вічно намагаються наздогнати своїх чванькуватих естонських сусідів, можуть залишитися єдиними країнами в залі очікування євро.

Америка поза грою

Америка в 2011-му відчує обмеження своєї потуги. Республіканці можуть вимагати агресивності в Конгресі, однак дзьоб яструба зламаний, його кігті розкололися, а очі мутні. Уперше з 1930-х США не побачать себе в центрі світових подій. Китай, а не Штати буде країною, яка заспокоюватиме знер­воване й жорстоке керівництво Північної Кореї. Десятиліття спроб досягти миру на Близькому Сході за посередництва Америки ні до чого не привели.

У США залишатиметься здатність застосовувати військову силу за межами своїх кордонів. Але вони не зможуть цього робити без переконливого стратегічного обґрунтування. Війна в Афганістані є чудовим прикладом. З одного боку, вона є вдалою, з іншого – ні. Одна річ – мати високотехнологічні дрони, які можуть знищити чимало лідерів талібів, інша – створити умови, за яких на їхні місця не прийдуть нові командири. Втомлена від війни американська адміністрація відчайдушно шукатиме способу, як би проголосити перемогу та повернутися додому. Це завдасть удару по гордості Сполучених Штатів та їхніх союзників, а також підірве довіру між ними. Багато американців відчують, що НАТО провалив свій головний іспит – ведення справжньої війни в ім’я колективної безпеки. Натомість чимало європейців зроблять висновок, що війни Америки – це не їхні війни.

Як результат – у 2011-му США переважно залишатимуться поза грою в Європі, що буде погано для обох берегів Атлантики. Ця сумна історія почалася з катастрофічного Бухарестського саміту НАТО 2008 року, коли Альянс уперше рішуче відмовився задовольнити бажання американського керівництва (правду кажучи, жахли­­во недбале) надати Плани дій щодо членства Україні та Грузії.

Коли озираєшся в минуле, здається, що адміністрація Бу­­ша впродовж восьми гнітючих років свого правління випробовувала Північноатлантичний альянс на міцність. Тепер ми маємо жити з наслідками цих дій. Ця комбінація некомпетентності та зневаги до міжнародного права зашкодила престижу Сполучених Штатів, і Бараку Обамі з Гілларі Клінтон не вдалося його відновити. Одна група європейців не бажає робити те, що хоче Америка, бо вони не визнають її морального авторитету або політичного лідерства. Інша – військові та спецслужби – не така перебірлива, але безжально прагматична: ще до галасливого Wi­­kiLeaks США видавалися дедалі менш здатними тримати секрети – власні або союзників.

Війна за WikiLeaks

«Віківиливи» інформації бу­­дуть на перших шпальтах і в 2011-му. Час від часу з’яв­­лятиметься над­­звичайно соковита порція інформації, демонструючи бру­­д­­­­ні трюки американців, їхні в’їдливі твердження чи на диво відверті розмови. Але ці відкриття самі по собі не впливатимуть на перебіг подій. Більшість тих, хто професійно задіяний у міжнародних від­­носи­­нах, вже знали в загальних рисах все те, що відкрив Wiki­­Leaks. Єдина новинка в тому, що крім приватного обговорення цих тем з американськими та іншими дипломатами ми ще й бачимо, як зміст цих бесід записується.

Що змінить світ у 2011-му, то це американські спроби розібратися з WikiLeaks. Компанії, які ведуть бізнес в Інтернеті, усвідомлять, що їм треба стати на чийсь бік і відчути гнів або американського уряду, або «мереженян» та «хактивістів», вбачаютьу Джуліані Ассанжі героя, а у WikiLeaks – частину хрестового походу [за свободу Інтернету]. Перші сутички в цій війні вже почалися, але 2011 року вона розгориться ще більше. Очікуйте судових позовів з обох боків. Це буде випробуванням для країн на кшталт Великої Британії та Швеції, які зазвичай вважають себе відданими союзниками США.

Інерція означає, що Америка й далі поводитиметься як європейська держава. Вона братиме участь у самітах НАТО. У таких питаннях, як торгівля та глобальна економіка, ЄС залишатиметься головним спаринг-партнером, конкурентом і союзником США. Але в цьому шлюбі згас вогник, і я не знаю, як його можна знову розпалити. Чоловік і дружина сплять в окремих кімнатах та нарізно проводять відпустки. Поки що вони обговорюють рахунки та справи дітей цілком мирно, що краще, ніж мовчанка, але цього недостатньо для тривалого збереження стосунків.

Балтійські вітри

Їхні діти – це здебільшого країни Балтії та Західних Балкан. Америка й далі не спускатиме очей із Косова та Боснії, найнеспокійніших територій, що лишилися від розпаду Югославії. Але 2011-го в цьому і інших питаннях дедалі активніше братиме на себе ініціативу Німеччина. Тамтешні дипломати впевнені, що цей рік принесе прогрес у тривалому та абсурдному диспуті про назву Македонії (греки вважають назву «Македонія» частиною еліністичної спадщини і думають, що Скоп’є намагається її монополізувати). У цьому питанні за останні 18 років Америка мала всі підстави досягти прогресу, однак так нічого й не зробила.

У країнах Балтії США збережуть вагу. Для тих, хто має справу з безпековою тематикою в нордичному та Балтійському регіонах, 2011-й буде роком звичайним у доброму сенсі цього слова. Це єдиний куточок НАТО, де все ще залишається справжня проблема безпеки: збройні сили Росії, навіть у її ослабленому стані, можуть (за умови агресивної поведінки політичного керівництва, що досі припустима) спробувати влаштувати тут провокацію. Це та дірка, яку Америка залатала в 2010-му, проштовхнувши план оборони під назвою Eagle Guardian – «Орел-захисник» (адміністрація Буша уникала цієї теми, побоюючись образити РФ).

Цей план передбачає навчання, і 2011 року ми побачимо великі військові вправи (півдюжини вже було проведено в другій половині 2010-го). Великою новиною стане тісна співпраця зі Швецією (яка номінально до НАТО не належить) під час цих навчань. Участь Фінляндії в регіональній безпековій взаємодії накульгує через антинатовсь­­кого президента країни Тар’ю Халонен. Її термін спливає 2012-го, тоді можна буде очікувати змін. Америка й далі з ентузіазмом ставитиметься до нордично-балтійської безпеки й намагатиметься залучити до неї Британію. Дуже символічно, що найбільшим успіхом євроатлантичного безпекового планування є спокій Балтійського регіону з населенням трохи більш ніж 7 млн осіб, небеса й моря якого патрулюють значні сили чужинців. Чудово, але навряд чи це додає оптимізму щодо майбутнього світу.
    
Корумпована Росія

Європа й Америка слабкі та поділені. Це дає привід для побоювань, що Росія зможе робити все, що їй заманеться. Вона вдаватиметься до старих трюків: погроз, залякування, ошуканства. Але й морок має свої межі. Рак корупції роз’їдає російську державність. Накази з Москви (байдуже, з Білого дому чи з Кремля), доки сягають місця призначення, перетворюються з окриків на шепіт. Неабиякою новиною 2012 року буде те, що провал путінізму стане очевидним усім у Росії, можливо, навіть самому Владімірові Владіміровічу. Велике захоплення влади в 1999–2002-му разом із наступом на олігархів і знищенням «сім’ї» Єльцина тепер здаються вицвілими спогадами про славетну молодість.

Замість давніх фото щасливіших часів проступає похмура й невідкладна реальність: дефективна інфраструктура, демографічний занепад, надмірно залежна від вуглеводнів економіка, слабкі інституції та жахливий інвестиційний клімат. Усі ці проблеми відомі вже багато років: новим є усвідомлення, що їх неможливо вирішити, розкидаючись довкола нафторублями чи повторюючи по телебаченню, що все добре. Росія зараз має вигляд, як Радянський Союз за Брєжнєва, – відстала, але з більшою купою брязкалець.

Оптимісти думають, що зміни обов’язково настануть. Логічне майбутнє для Росії може бути тільки на Заході. Йдеться про варіант Японії, яка має певні відмінності в культурі та підходах до історії, але разом з тим безсумнівно віддана фундаментальним принципам політичної свободи й ринкової економіки, а також стратегічно орієнтується на Європу та Америку. Проблеми Росії на Півдні та Сході значно переважають будь-які невротичні ускладнення або комерційні амбіції, які вона має зі своїми західними сусідами. Зміни можуть відбутися пізно та безладно, але вони неминучі, і 2011-й їх наближає, а не віддаляє.

Коли з’явиться російський лідер, котрий поведе країну в цьому напрямку, – лише питання часу. Можливо, Дмітрій Мєдвєдєв звільнить свого прем’єр-міністра. Можливо, з’я­­виться інший, ефективніший реформатор і модернізатор – так само несподівано для спостерігачів, як з’явився Міхаіл Ґорбачов у 1986-му. Мені важко поділяти такий оптимізм. Корупція мов героїн: вона заохочує самодеструктивну поведінку. Підозрюю, що майбутнє Росії більше схоже на майбутнє інших корумпованих автократій, які непомітно перетворюються на диктатури, коли еліти намагаються загарбати більші шматки чимраз меншого пирога. Питання для України в тому, стане вона частиною цього пирога чи їй вдасться уникнути такої долі.

Світ у 2011-му

Тиждень виділив найважливіші міжнародні події 2011 року

1 січня
Естонія офіційно переходить на євро

Незважаючи на кризові явища в єврозоні, Естонія не відмовилася від ідеї перейти на спільну валюту. І, схоже, цього разу обійдеться без потрясінь, принаймні ціни в країні залишаються стабільними. За результатами проведеного в листопаді 2010 року опитування, перехід на євровалюту підтримували 54% жителів Естонії. Держава провела ефективну інформаційну кампанію: добре поінформованими про перехід вважають себе 89% населення.


Січень – червень
У Європейському Союзі головуватиме Угорщина

Очолить Євросоюз країна – сусідка України, що перебуває в глибокій економічній стагнації. Її головування, утім, буде дуже важливим, адже на нього припадає травневий саміт ЄС та держав – учасниць програми «Східне партнерство» в Будапешті. Після саміту має розпочатися попередня дискусія про новий бюджет Євросоюзу на 2014–2020 роки, в якому, зокрема, будуть закладені витрати й на Східне партнерство. Крім того, угорці планують порушити питання енергобезпеки, Дунайської стратегії, ромської проблематики. Країна виступає за створення енергетичного коридору «Північ – Південь» від Балтійського до Адріатичного моря, що охопить такі країни, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Хорватія.


9 січня
На політичній карті світу має з’явитися нова держава

Тривала громадянська війна в Судані забрала життя майже 2 млн осіб, аж доки Південь і Північ 2005 року не підписали мирний договір. Згідно з ним на початку 2011-го в багатому на нафту Південному Судані має відбутися референдум про незалежність. На ньому чорношкіре населення регіону, найімовірніше, обере незалежність від арабської Півночі. Новопостала держава, однак, приречена відразу зіткнутися з проблемами: територіальними конфліктами, міжплемінними суперечками та браком інфраструктури.


Січень
Франція головуватиме на саміті Великої вісімки

Для президента Франції Ніколя Саркозі цей рік буде шансом продемонструвати своїм виборцям, що він усе ще має авторитет – якщо не всередині країни, то принаймні у світовій політиці. Попереду, в 2012-му, на нього чекають вибори, а рейтинг політика останнім часом знижується. Тому французький президент намагатиметься зробити січневий саміт вікопомним (як, зрештою, і листопадовий 20-й саміт Великої двадцятки, на якому він теж головуватиме).


Травень
Саміт ЄС та країн – учасниць програми «Східне партнерство» в Будапешті
Керманичі країн ЄС та шести країн – учасниць Східного партнерства (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна) вирішуватимуть майбутню долю програми. Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко звертався до своїх західноєвропейських колег із настійливим проханням збільшити фінансування проектів Східного партнерства. Основний бюджет програми становить €450 млн на рік для всіх шести країн разом узятих із перспективою збільшення до €785 млн у 2013-му. Для порівняння: у 2000–2003-му в межах програми PHARE, покликаної сприяти євроінтеграції, лише Польща щороку отримувала від ЄС у середньому по €470 млн. Тим часом європейці, роздратовані безупинним зникненням своїх грошей у чорних дірах пострадянської корупції, від початку наголошували, що в Східному партнерстві йдеться не про гроші, а про передачу досвіду та розвиток міжлюдських контактів.


Президентські вибори в Латвії
Президента Латвії, що є парламентською республікою, обирає Сейм. Багато латвійських політиків та експертів вважають, що чинний безпартійний президент, лікар-травматолог за фахом Валдіс Затлерс має великі шанси бути переобраним на другий термін. Він підтримував нинішній правоцентристський уряд Валдіса Домбровскіса й критикує парламент за ухвалення законів, вигідних лише певним бізнесовим групам. Затлерс відзначився також тим, що приймав у себе ветеранів, які боролися під час Другої світової проти совєтів, і водночас покладав квіти до пам’ятника Невідомому солдату біля Кремлівської стіни. Вплив РФ у Латвії – як економічний, так і політичний – під час кризи відчутно зріс. Однак експерти впевнені, що країна не перетвориться на російський форпост у ЄС, що певною мірою засвідчили останні парламентські вибори в країні, на яких проросійські сили набрали менше голосів, ніж очікувалося.


Червень
Парламентські вибори в Туреччині
Партія справедливості та розвитку нинішнього прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, найімовірніше, виграє ці парламентські вибори. У листопаді 2010-го, згідно із соцопитуваннями, її рейтинг сягнув 46,7% Другу за популярністю Республіканську народну партію підтримують 25%, а праворадикальну Партію націоналістичного руху – лише близько 12% турецьких громадян. У 2010-му уряд Ердогана окрилила перемога на конституційному референдумі, завдяки якій Основний Закон країни було наближено до стандартів ЄС. Зокрема, обмежено можливості військових впливати на політику. Якщо все розвиватиметься за таким сценарієм, то євроінтеграція та ліберальні ринкові реформи в наступні роки можуть бути головними пунктами порядку денного Туреччини. Водночас триватимуть її спроби посилити свій вплив на Близькому Сході.


Липень – грудень
У Європейському Союзі головуватиме Польща

Вперше у своїй історії Польща очолить Європейський Союз. Саме на це півріччя припаде щорічний саміт ЄС – Україна. Отже, це буде зручний час для завершення українсько-європейських переговорів щодо зони вільної торгівлі й підписання Угоди про асоціацію. Однак навіть Польща Україні особливо не допоможе, якщо українські переговірники в Брюсселі й далі припускатимуться помилок у процедурах і методології перемовин, про що конфіденційно розповідають журналістам представники Єврокомісії.


Жовтень
Парламентські вибори в Польщі
Після місцевих виборів у листопаді 2010-го позиції урядової партії «Громадянська платформа» зміцнилися. Вона виграла вибори у 12 з 16 воєводств та потіснила своїх опонентів у багатьох повітах і гмінах. Уряд Дональда Туска не урізав соціальних видатків державного бюджету, і взагалі країна порівняно із сусідами доволі успішно пережила глобальну економічну кризу. На цьому тлі категоричні у своїй риториці Ярослав Качинський і його партія «Право та Справедливість» далі втрачають політичний капітал. Тим часом польський уряд пристав на пропозицію США розмістити на території Польщі американські військові літаки. Це рішення дещо збалансувало проросійські настрої Дональда Туска, які так дратують багатьох поляків. Отож, найімовірніше, у 2011-му на політичній мапі Польщі суттєвих змін не відбудеться, а це означає, що ера прагматизації та економізації зовнішньої і внутрішньої політики у Східній Європі триватиме.  


Грудень
Парламентські вибори в Росії
«Економічна модернізація, модернізація і ще раз модернізація в суверенній російській демократії!» – найімовірніше, приблизно під таким гаслом єдинороси йтимуть на вибори, де їм гарантовано 50% плюс ще трохи голосів. За даними опитування Левада-Центру, якби вибори до Державної думи відбулися в жовтні 2010-го, КПРФ дісталося б лише 10%, ЛДПР і «Справедливій Росії» – по 5%. Решті патріотів, опозиціонерів і реформаторів – у середньому менш як по 1% голосів. У 2011-му Держдума РФ уперше обиратиметься не на чотири, а на п’ять років. А щоб відданість ідеї модернізації та демократії росіяни оцінили вже під час виборів, їм обіцяють можливість голосувати за допомогою мобільних телефонів. Натомість у Росії заговорили про повернення в країну справжньої політичної інтриги: 2011-й має стати роком жорсткої боротьби Путіна і Мєдвєдєва за крісло царя (2012-го відбудуться президентські вибори). Однак із незаангажованого боку прогнозовано перемагає Путін.



Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Президент Обама та віце-президент Байден заявили, що «поважають вибір британців». Однак медіа, що не скуті законами дипломатії, нещадно критикують Brexit
    26 червня, Віталій Рибак
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено