Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 вересня, 2012   ▪   Лесь Белей   ▪   Версія для друку

Перепливаючи Босфор

Автор книжки «Убив­­ця з міста абрикосів» Вітольд Шабловський про особливості турецького менталітету, лінію розлому Стамбула та літературну реконструкцію соціалістичної Польщі
Матеріал друкованого видання
№ 38 (255)
від 20 вересня, 2012
Перепливаючи Босфор

Туреччину від нас відділяє Чорне море: велика вода і велика історія. Ми рідко сприймаємо її як сусідку, хоч і любимо міняти совковий Крим на її європейський, хоч і неєвросоюзівський, сервіс. Як і всіх туристів, нас цікавить морський відпочинок й у кращому разі історичні пам’ят­­ки. Попри всю глибину українсько-турець­ких контактів, попри роксолан і ясир, ми майже не обізнані з культурою і менталітетом самих турків. Польський журналіст Вітольд Шаб­­ловський зацікавився саме цією темою і видав книжку репортажів про Туреччину «Убив­­ця з міста абрикосів». Тижню вдалося поспілкуватися з автором незадовго до його промо-туру Україною.

У. Т.: Ваші колеги, молоді польські репортажисти, писали про Чехію, Угорщину, Україну, Росію. Ви обрали дещо інший «туристичний маршрут». Чому зацікавилися саме Туреччиною?

– Ще студентом поїхав на тижневий зліт членів студентської організації AEGEE до Туреччини, звідки повернувся в повному захваті. Неперевершені пам’ятки, неповторна кухня, до того ж турки виявилися неймовірно товариськими. Вони приймають гостей, як мало хто у цьому світі. Тому, повернувшись, одразу почав планувати повторні відвідини Туреччини. Позаяк іще був студентом, то найпростіший спосіб – це стипендія міністра освіти. Після двох років боротьби з турецькою та польською бюрократіями мені вдалося її вибороти. Тоді моє зацікавлення Туреччиною переросло у пристрасть, а знайомі стали друзями.

У. Т.: Ця пристрасть згодом втілилася у книжці «Убивця з міста абрикосів»?

– «Убивця…» – це зібрання репортажів, які публікувала Gazeta Wyborcza. Але сама ідея видання народилася на поромі до Стамбула. Я плив між Європою й Азією, цим шрамом, яким є Босфор, і зрозумів, що кожен турок є таким самим, як Стамбул. Кожен має в собі і Європу, і Азію; і Схід, i Захід; і любов до Європи, і ненависть до неї. Такі поділи властиві також і полякам, і українцям, частково росіянам, тобто народам, що на межі; країнам, якими постійно мандрують народи і культури.

У. Т.: Як ви встановлювали контакт із героями книжки? Чи легко це далося? Як долали мовний і культурний бар’єри?

– Тоді я долав бар’єр за допомогою своєї недолугої турецької – кожен із розумінням ставився до yabanci, тобто іноземця, який пробує спілкуватися їхньою мовою. Навіть коли я розмовляв із тамтешньою мафією, вони задовольнялися моїм бідним словниковим запасом. Турки кажуть, що я маю азербайджанський акцент. Як і все азербайджанське, їх це дуже тішить. У якийсь момент помітив, що став значно краще володіти мовою і водночас гірше розумітися з турками. Героїв книжки я знаходив завдяки своїм чудовим тамтешнім друзям, які за затяжними вечерями і питтям ракі розказували мені про свою країну. А коли мене щось цікавило, вони готові були докласти будь-яких зусиль, лишень допомогти дістати відповідні контакти.

У. Т.: Що вас найбільше приваблює в турецькій культурі?

– Розірваність. Це мені дуже нагадало Польщу, позаяк лінія розлому проходить по національному гонору та комплексах. Парадокс цієї книжки полягає в тому, що, хоча всі тексти стосуються Туреччини, великою мірою «Убивця…» про Польщу, наші вади та комплекси. Я планував її як дзеркало, щоб у турках ми впізнали себе. Перші реакції українських читачів свідчать про те, що ви також знаходите відображення своїх проблем у цій книжці.

У. Т.: Чи було щось у турецьких традиціях, що вас здивувало чи навіть шокувало?

– Найбільше шокували вбивства честі. Данина традиції, яка наказує вбивати батькам власних дітей, якщо ті зганьбили честь родини. Я був у одному селі, мешканці якого каменували зґвалтовану жінку. На їхню думку, вона заплямувала честь усього села. Хоча ніхто мене так гостинно не приймав, як тамтешні мешканці. Я два тижні почувався пригніченим після цього візиту. Ніяк не міг з цього стану вийти.

У. Т.: Чого, на вашу думку, більше в сучасній Туреччині – Європи чи Азії?

– Усе залежить від місця. Найцікавішим мені видається те, що одна й та сама людина може бути як ультраєвропейською, так і ультраантиєвропейською. Імами на консервативному сході Туреччини вивішують біля мечетей прапори Євросоюзу, а турки в Німеччині практикують убивства честі.

У. Т.: Чи маєте ви рецепт написання якісного репортажу?

– Слухати людей – не більше й не менше. Коли ми з друзями приїхали на Помаранчеву революцію, були одними з перших поляків, які сюди прибули. Нас відразу зловило місцеве телебачення і почало розпитувати, якої ми думки про те, що відбувається. Тоді один із моїх друзів почав розказувати, навіщо люди збираються, чого вони хочуть і що зараз необхідно Україні. Я не вірив власним вухам. Ми були в Києві заледве півгодини! Я приїхав тоді в Україну саме для того, щоб дати собі відповідь на ці запитання, щоби поставити їх людям. Коли знаєш усе наперед, можеш не виходити з дому. Я провів в українській столиці два тижні, спав на Хрещатику й у квартирах людей, днями й ночами спілкувався з усіма, з ким міг. Попри все це, навіть сьогодні я би не наважився відповісти на ті запитання, на які відповів тоді мій друг. Це і є рецепт репортажу: не знати, але прагнути дізнатися. Більше слухати, ніж говорити.

У. Т.: В одному інтерв’ю ви казали, що вас дратує Рішард Капусцінський. Чому?

– Я мав на увазі не самого Капусцінського, одну з найяскравіших постатей в історії польської літератури, а людей, які перестають думати і ставити собі певні питання, позаяк на всі уже дав відповіді Капусцінський і що цілком достатньо на нього посилатися. Світ змінюється і люди заразом, тож слід шукати нові способи, щоб їм цей світ пояснити. Репортер має прочитати Капусцінського і забути, щоби мати змогу описувати світ власною мовою.

У. Т.: Що нового у вашому репортажному доробку?

– Нещодавно вийшла книжка, яку ми написали разом із дружиною і яка має назву «Наша мала ПНР» (Польська Народна Республіка. – Ред.). Зараз вона дуже популярна. Півроку ми жили, як за часів комунізму, Совєтського Союзу, польотів у космос та гонки озброєнь. Тобто відключили інтернет і мобільні телефони, купили старий автомобіль, ходили в одязі того часу, зробили перестановку у квартирі, а доньку пеленали марлевими пелюшками. Я носив вуса і проділ, жінка зробила завивку. Коли бачили когось на вулиці з туалетним папером, то підбігали і запитували, де вони його купили – у ПНР туалетний папір не продавався взагалі. Дехто крутив пальцем біля скроні, а дехто розповідав дуже цікаві історії. На основі цього ми й написали книжку, яка мала бути порахунком сумління нашого життя у капіталізмі. Чи нам стало краще? Чи ми щось втратили?  


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено