Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 грудня, 2010   ▪   Матвій Ганапольський   ▪   Версія для друку

І знову Путін

На 90% можна бути впевненим, що до 2024 року Росією правитиме Владімір Путін
Матеріал друкованого видання
№ 52 (165)
від 24 грудня, 2010
І знову Путін

Путін

Безумовно, у Росії з її авторитарними традиціями лідер держави – завжди цар, хай там як називалася б його посада. Типовий росіянин любить «костюмних персонажів»: суворий вигляд, чоловічість, тверезий погляд. Останнє в особливій пошані – після Боріса Єльцина, стиль життя якого в цьому сенсі був неідеальним, спортивний Владімір Путін із його народними слівцями та висловами швидко перетворився на кумира.

Популярності поміж народу додали кілька точних ударів: ув’язнення Міхаіла Ходорковского, переслідування Боріса Бєрєзовского, який і привів Путіна до влади, та надто вже виснажлива, проте завершена активна воєнна фаза в Чечні. Останньою краплею стали два теракти: захоплення театральної зали на Дубровці та Бесланська трагедія – атака на школу й масова загибель учнів. Багато хто вважає їх поворотними у свідомості Путіна. Так чи інакше, а подальші події свідчать про принципові кроки до демонтажу тієї нехай слабкої, але демократії, що існувала на той час у Росії.

Путін розігнав телеканал НТВ, який, на його думку, не так висвітлював події на Дубровці, а його власника Владіміра Ґусінского змушує буквально втікати за кордон. Арештовують та ув’язнюють Ходорковского, не приховуючи політичного підтексту: він-бо насмілився фінансово допомагати комуністам, не узгодивши це з Путіним, а той їх терпіти не може.

Саме тоді вперше апробовано дві головні путінські технології: «легальну брехню» (коли по телевізору говорять те, що в житті обов’язково навпаки) і «непорушність Конституції» (з приводу її цілковитого ігнорування). Саме тоді Путін усвідомив силу та вирішальне значення телебачення в Росії.

Ліквідовується виборність губернаторів під приводом того, що до влади проникають кримінальні елементи, скуповуючи владу на місцях. Набуває окреслених рис партія «Єдина Росія», до якої Путін не вступає, але отримує неможливу в демократичній країні посаду її «неформального лідера». Водночас заговорили, власне, про саму Росію. З’явилися дискусії про суть держави. Виявилося, що Росія – велика країна, що варто бути її патріотом, що республіки колишнього СРСР – це не більше ніж дармоїди, які присмокталися до російської нафти та газу. Етапними стали роздуми про те, що РФ – «передова держава і що вся територія колишнього Радянського Союзу – зона російських інтересів». Далі ще більше: ми стали свідками цілком серйозних дискусій, що мають бути виправлені «певні історичні помилки», наприклад, треба відібрати Крим в України та кілька районів у Казахстані. На цьому скінчилося СНД.

На початок другої каденції Путіна було сформовано основні російські ідеологеми: в країні з’явилася «вертикаль влади», її очолював «національний лідер». Нової парадигми набуло традиційне російське «антизахідництво» – звісно, ніхто не лякав атомними бомбами та «світовим імперіалізмом», ось тільки прокремлівські ідеологи почали творити «полотна» про тотальну та принципову відмінність західного світу від Росії.

На середину другого строку здійнялася ціла хвиля справжнього культу особистості Путіна: деякі патріотичні громадяни, цілі організації, а також представники «Єдиної Росії» просили його залишитися на третій термін або навіть пожиттєво. До хору благальників приєдналися й молодіжні рухи на кшталт «Наших», створених кремлівським коштом задля виховання «правильної» патріотичної молоді. Усе було готове до того, щоб у демократичній країні відновити путінську «монархію», але сам Путін вирішив Конституції не порушувати й просто призначив наступника.

Так з’явився Дмітрій Мєдвєдєв.

Мєдвєдєв

Знавці кремлівських інтриг оповідають, що Путін хотів проштовхнути в президенти іншого віце-прем’єра – Серґєя Іванова, але злякався його самостійності та рішучості. Він був переконаний, що Мєдвєдєв, його найближчий давній соратник по Газпрому, ніколи не порушить пакета їхніх умов. Зміст цього пакета невідомий, натомість знаним є формат його дії. Путін не заважає Мєдвєдєву бути президентом, не стоїть над ним із батогом і не «смикає за шнурочки». Мєдвєдєв повноцінно виконує президентські функції, окрім особливих питань, щодо яких вони радяться спільно. На цих консультаціях кожен має право вето, і коли хтось категорично проти, питання відкладається. Однак є ще й система «кейсів», так вони називають пакети проблем. «Кейси» перебувають у віданні одного з них, й інший не має права втручатися в «кейс» партнера. Приміром, коли в Мєдвєдєва у вузькому колі запитали, чому він не звільнить Ходорковского, той сухо відповів: «Це не мій «кейс».

«Воля краща, ніж неволя!» – з цієї історичної фрази розпочалася президентська кар’єра Мєдвєдєва, якого ліберальна частина суспільства сприйняла мало не як другого Нікіту Хрущова. Цивільний юрист Мєдвєдєв оголосив про необхідність модернізації Росії, запропонував створити російську «Кремнієву долину» в підмосковному містечку Сколково. Завів собі сторінки на Facebook і Twitter, почав зустрічатися з рок-музикантами та висловлюватися за міцний союз із Заходом.

Утім, образ реформатора швидко згас – практично за весь термін президентства Мєдвєдєв до кінця не реалізував жодного (!) із заявлених проектів. Понад те, усі свої ліберальні думки він проголошував майже потайки на власному блозі, за що дістав насмішкувате прізвисько «президент інтернету». На офіційних телеканалах ліберальні ідеї Мєдвєдєва не знайшли місця.

Проте в нового глави держави були й голосні заяви та навіть кроки, які шокували світову демократію: він оголосив, що відмовляється спілкуватися з Віктором Ющенком та Міхаілом Саакашвілі, аж поки їх не змінить хтось інший. Із Грузією розгорілася справжня війна, сталися відлучення 20% її земель та визнання Абхазії та Південної Осетії незалежними державами. І не слід кивати на Путіна. Навпаки, за всієї склад- ності стосунків та ворожої риторики він із Грузією не воював. А Мєдвєдєв невпинно повторює, що саме він дав наказ про початок воєнної операції проти Тбілісі.

Так, по суті, нічого не реалізувавши, у грудні президент Росії виголошує безбарвне звернення до Федеральних зборів, не зачепивши жодної важливої теми, чого не можна сказати про його наставника.

Прощавай, Мєдвєд!

Путін влаштовує телешоу тривалістю 4,5 години. Він сидить на тлі прапора Росії та безлико відповідає на безликі запитання громадян. Він прем’єр, але передача називається «Розмова з Владіміром Путіним. Продовження». Перед нами не прем’єр країни, який звітує про виконану роботу. На екрані людина без посади, але вона йому не потрібна – це просто національний лідер, що розмірковує над непростим життям країни та готується поблажливо прийняти посаду президента до 2024-го, відібравши другий строк у Мєдвєдєва та відбувши ще два своїх – по шість років.

Акценти у виступі Путіна розставлені чітко: про фінансування Ходорковского: «Його злочини доведено. Злочинець має сидіти в тюрмі!» Про опозицію: «Вони все розтягнули при Бєрєзовскому, а зараз хочуть докрасти». Неважливо, що все сказане – брехня. Заперечити нікому – Путін один на екрані, він чудово розуміє роль телебачення в Росії: той, хто на екрані, – цар гори, кого там немає, того немає взагалі.

На 90% Путін очолить країну. Не можна сказати, що трапиться щось жахливе й країна загине. Просто до 2024 року пануватиме путінський стиль правління: зіпрілий, псевдопатріотичний, вуглеводневий, без стратегічної мети. Стиль втрачених можливостей.

А втім, хай там скільки Владімір Путін перебуватиме на президентському троні, його переслідуватимуть неприємні запитання, які, певна річ, ніколи не прозвучать на згаданих телешоу. Чому за роки правління найближчі його друзі перетворилися з малознаних бізнесменів на доларових мільярдерів? Куди зникли 6% акцій Газпрому, що перебували на балансі компанії на середину 2003-го? Навіщо Газпром ділився сотнями мільйонів доларів щорічного прибутку з транзиту та реекспорту центральноазійського газу з EuralTransGas та RosUkrEnergo? Навіщо держава заплатила Роману Абрамовічу $13,7 млрд за 75% акцій «Сибнефти», націоналізація якої не була їй потрібна? Хто є справжнім власником компанії Millhouse, через яку здійснює свої операції Роман Абрамовіч? З яких таких причин державні нафтові підприємства експортують значну частку чорного золота через компанію Gunvor, власником якої є друг Путіна Гєннадій Тімчєнко? Як так вийшло, що Gunvor, у 2000-му невеликий нафтотрейдер, за роки правління Путіна зосередив у своїх руках контроль над експортом російської нафти? Як сталося, що найбільшим постачальником труб для Газпрому є колишній тренер Путіна з дзюдо Ротенбєрг?

Вочевидь, колись Владіміру Путіну доведеться відповісти й на ці запитання.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено