Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 травня, 2012   ▪   Дмитро Калинчук   ▪   Версія для друку

Міністром культури Росії призначили українофоба і сталініста

Нового міністра культури Російської Федерації Владіміра Мєдінского українські шанувальники історії знають давно. Його книжки «Міфи про Росію» та «Війна. Міфи СРСР 1939–1941» свого часу здійняли бурхливу дискусію серед читачів своїм явним перекручуванням фактів на користь ідеї «Русского міра»
Міністром культури Росії призначили українофоба і сталініста

Уродженець українського міста Сміла Владімір Мєдінскій - не культурний діяч і не фаховий організатор. Натомість він вправний агітатор. За фахом журналіст, закінчив факультет міжнародної журналістики МДІМВ. Ще за радянських часів працював у прес-службі Посольства СРСР у США. В активі чинного міністра культури РФ чимало посад у різних відомствах. До партії «Єдиная Россия» він приєднався від самого початку її існування і обіймав у ній низку посад. Але насамперед цікавить той світогляд, який він збирається впроваджувати в середовищі росіян.

Як у волинян лазню відібрали

Книжка Владіміра Мєдінского «Міфи про Росію» – це, по суті, спроба довести кілька тверджень: росіяни набагато більш чепурні за європейців; росіяни вели завойовницькі війни не більш, ніж Європа; російський царат – це найвища форма демократії; Росія ніколи не була «в’язницею народів». Які ж аргументи наводить автор?

«В больших городах Европы есть кварталы, охраняемые специальными людьми. В них очень чисто, приятно пахнет. Но стоит выйти за пределы этого «почти рая», и у вас будут совершенно другие впечатления. Центр Парижа красив, чист, хорошо вымыт, всегда толпы туристов и множество уютных кафешек. Но отойдите на несколько кварталов от Эйфелевой башни… Кривые улочки, кучи мусора, ругань, зловоние».

Школа радянської журналістики далася автору взнаки. Охайні передмістя Парижа він воліє оминати увагою.

З книжки Мєдінского можна зробити прикрий висновок – добрі росіяни завжди несли захопленим народам лише мир і добробут.

«Если же обратиться к фактам, то мы не найдем примеров «тюремного содержания» ни одного из народов Московии и Российской империи. Таких случаев попросту нет.

Если даже народы из-за застарелой вражды и религиозного фанатизма и пытались уйти из России, это не приносило им решительно ничего хорошего. Исход адыгейцев поставил под сомнение само существование этого небольшого народа. Исход чеченцев превратился для них в грандиозную трагедию».

Про трагедії чеченців, які не зникли, автор, певна річ, не згадує.

Проте смакує всі переваги, отримані «приєднаними» народами у гостинній імперії.

«Получалось нечто достаточно парадоксальное: завоеванные народы даже как бы неожиданно получали возможности реализовать свои старые планы и проекты, хотя и в совершенно новой форме внутри Империи.

Немцы стремятся на восток? Дранг нах Остен! Натиск на восток привел к рождению восточной Пруссии и Курляндии…Став подданными Российской империи, «трофейные немцы» Прибалтики в составе русской армии дошли до государств Средней Азии и Дальнего Востока».

Зрозуміло? Де там Гітлеру?!
Автор визнає, що періодично Росія таки обмежувала права тих чи інших територій, утім, виключно з виховною метою! Саме під таке виховне обмеження, на думку автора, потрапила Польща.

«В Польше действовала странная закономерность: всякий раз, как Россия давала ей конституцию, тут же начиналось восстание. В результате у поляков не стало ни своих денег, ни особого сейма».

Пройшовшись Польщею, нинішній міністр культури Росії не забув і про Україну. І тут він підтвердив висновок, який і так давно напрошувався. Він просто не знав теми, про яку писав.

«В конце июля 1677 года стотысячная армия Ибрагим-паши выступила к Чигирину… подошедшая русско-украинская армия под командованием генерала Григория Григорьевича Ромодановского и гетмана Сагайдачного в генеральном сражении наголову разбила турок».

Воскресивши славного гетьмана, який помер 1622 року, автор, як годиться, не забув поремствувати на те, що землі Півдня України та Криму в складі України перебувають незаконно.

«Но что такое Украина? Центральная Рада в Киеве, тогдашняя украинская власть, считала Причерноморье «своим». Сточки зрения украинских националистов и Херсонщина, и Крым, и Донбасс – это украинские земли…

… До 1917 года никому и в голову не могло прийти, что Одесса и Харьков – украинские города»

Чинний міністр культури Росії, вочевидь, не ознайомлений із результатами перепису населення Російської імперії 1897 року. Позаяк інакше він знав би, що більшість населення на Харківщині, Катеринославщині, Одещині й Таврійській губернії становили українці («малороси»). На Харківщині – 81% населення.

Але й це ще не край. Автор визначив найбільшу втрату України від розриву з Москвою, якою виявилася – лазня!

"То, что наличие бань прямо связано с культурой, а не с лесами, показывает и такой факт: после ополячивания богатых лесами Галиции и Волыни бани исчезли и там.

После великого переселения Руси на Северо-Восток в XI–XII веках вместе с русской культурой, русским языком, сказками, песнями, столицей, правящей династией из Малой Руси ушло многое. Русский язык превратился там в «мову», а народные сказки стали повествовать не о подвигах Ильи Муромца и не о Стольном Киев-граде, а о ксендзах и хитрых крестьянах (типично польские сказки)…

Леса шумели и в Малой Руси, на Галиции и в Волыни. Но вместе с русской культурой ушли и бани».

Коментувати цей «твір» – справа невдячна. Найбільш промовисту оцінку дав йому російський науковець, кандидат історичних наук та шеф-редактор журналу «Отечественные записки» Нікіта Соколов: «З погляду професійної історії, те, що він пише, – це чисте шахрайство… це не історія і не науковий твір».

Читайте також: Звідки взялась "Україна"

Як СРСР від фінів оборонявся

Ще більш цікавий напрям творчої діяльності нового міністра культури Росії – Друга світова війна. Захист офіційної російської (читай – пригладженої радянської) версії історії цієї війни тривалий час була професійним обов’язком Владіміра Мєдінского – до лютого цього року він входив до складу скандальної «Президентської Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії».

Про Другу світову Владімір Мєдінскій написав у своїй другій книжці «Війна. Міфи СРСР 1939–1941». Серед іншого він стверджує:

«Дивизии народного ополчения были недоукомплектованы бойцами. Соответственно, обычно оружия в них было больше, чем солдат. Не одна винтовка на троих, а три винтовки на двоих».

Шкода, що не може він зараз сказати того самого тисячам полеглих у 1941-му.

«Но у них (німців – Ред.)на пути оказался Сталинградский тракторный. И рабочий батальон этого завода — работяги в черных промасленных спецовках. С винтовками… Так вот, глядя в бинокли на залегших в неких полубаррикадах рабочих, немцы решили, что эти странные с разукрашенными (маслом и гарью) лицами Рэмбо в черном, видимо, русская морская пехота. Остановились, запросили подкрепление – «черную смерть» после Севастополя они боялись»

Чинний міністр культури, певно, й сам не відає, що ані 16-та панцирна дивізія Вермахту, яка прорвалася на Сталінградський тракторний, ані весь 14-й корпус ніколи не були в Криму, ніколи не штурмували Севастополь, а отже, й морської піхоти боятися не могли.

Цікавими є оцінки Владіміром Мєдінскім радянських і німецьких втрат.

«В первый же день войны – 22 июня 1941 года – немцы потеряли 300 самолетов. Больше, чем в любой из других ее дней»

Так не брехав навіть радянський агітпроп. За німецькими даними, 22 червня безповоротні втрати (бойові і небойові) на Східному фронті становили 78 літаків, загальні ж втрати – 167 машин.

Читайте також: Переграти Гітлера

Але Бог із ними, з цифрами. Під час передачі на радіо «Эхо Москвы» Владімір Мєдінскій заявив ще й таке:

«Сталин вообще не нападал на Польшу в классическом понимании этого слова… Никакой войны не было. Была инкорпорация и возвращение части польской территории».

1475 загиблих бійців і командирів Червоної армії (за радянськими даними) для автора – дрібниця. І не єдина.

«Не было даже пресловутого военного парада в Бресте, который является такой же фантасмагорической ложью, выдумкой и фотошопом того времени».

Але й це не межа глибоких досліджень. Ще раніше у книжці «Міфи про Росію» вже чинний міністр культури РФ написав.

«Даже печально известная финская война 1940 года была в большей степени, чем это может нам показаться, оборонительной. Ставшая независимой Финляндия, заключив союзный договор с Германией Гитлера, всерьез угрожала Русской Прибалтике, в том числе и Петербургу».

Твори Владіміра Мєдінского про Другу світову війну дыстали чимало відгуків у самій Росії. Історик Алєксандр Ісаєв, відомий своєю нищівною критикою творів Віктора Суворова, про книжку «Війна. Міфи СРСР 1939–1941» написав таке: «Книжка Мєдінского про війну справила радше негативне, ніж позитивне враження… З версією радянського агітпропу у більшості громадян була можливість ознайомитися раніше. Та й зараз це також можна зробити, причому з витратами, значно меншими, ніж просять за «Війну», в якій градус агітпропу був збільшений до благого божевілля».

Читайте також: Віктор Суворов про радянську і російську історію

Доктор наук Московського уїзду

На всі перли, виписані в книжках чинного міністра культури РФ, можна заперечити, що це, мовляв, художні твори. Не можна вимагати від них того самого, чого й від наукової дисертації. Тож варто розглянути і наукову діяльність Владіміра Мєдінского.

Профільної історичної освіти він не має. Проте наукове звання доктора історичних наук здобув, захистивши у червні 2011-го дисертацію на тему «Проблемі об’єктивності у висвітленні російської історії другої половини XV–XVII ст.» Новина про присвоєння Мєдінському наукового ступеня в Росії спричинила скандал. Російський науково-публіцистичний журнал «Актуальна історія» зразу ж звинуватив його у плагіаті ,як доказ навывши цілі розділи дисертації, запозичені в інших авторів.

Але це квіточки. Ягідки почалися після опублікування статті кандидата історичних наук Алєксєя Лобіна, в якій науковець дисертацію Мєдінского оцінив так: «Він бере окремий епізод з твору іноземців і порівнює його з тим, «як має бути насправді», а потому виносить вердикт – говорить правду чи неправду автор твору про Росію. Мєдінскій оцінює джерело з позиції власних уявлень про епоху і видає свої суб’єктивні оцінки за об’єктивізм».

Що ж збурило науковця в дисертації чинного міністра культури РФ? Наприклад, такі пасажі.

«Штаден величал Ивана IV великим князем, однако, в 70-е годы уже многие европейские державы признавали его царский титул, в том числе и император Рудольф. Категорически против нового титула были только Польша и Литва. Это дает право предположить, что Штаден являлся агентом польских кругов».

Чи

«Вообще данные Ченслора о существовании в Русском государстве нищих и бедняков противоречат известиям Барбаро и Контарини о большом количестве продуктов на русских рынках, которые стоят сущие копейки».

Суть всієї дисертації – Захід вже тоді негативно ставився до Росії, тому й писав про неї виключно брехню. Обуренню науковців не було меж. Вже згаданий Алєксєй Лобін не приховував свого здивування: «Як така дисертація могла пройти всі узгодження в Науковій раді, куди дивилися опоненти та провідна організація, куди дивився науковий консультант?»

Після призначення Владіміра Мєдінского на посаду міністра культури стає зрозумілим, куди. Росія і раніше наполягала на своєму погляді на ті чи інші історичні події і дуже збурювалася, коли іноземні, зокрема й українські, науковці наголошували на хибності тверджень офіційного Кремля. РФ і до цього допускала образливі заяви у бік поляків, українців, латишів та естонців. Але тоді їх висловлювали люди рівня голови паризького відділення Інституту демократії та співробітництва Наталії Нарочіцкої або драматурга Сєрґєя Курґіняна.

Нині людина, відома своїми проімперськими заявами та псевдоісторичними книжками, стала керманичем російської культури. Сенс такого призначення очевидний. Новий міністр покликаний нести в маси «правильну культуру», тобто таку версію історії, яка описана в книжках Мєдінского. Наміри зробити щось подібне з боку Кремля спостерігалися давно. Щоправда, зважаючи на рівень знання новим міністром культури історії Росії, цей намір, найімовірніше, зазнає провалу.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено