Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 січня, 2012   ▪   Спілкувалася: Алла Лазарева   ▪   Версія для друку

Бунтарська доба

Книжка французького письменника й дипломата Стефана Есселя «Обурюйтеся!» розпродається мільйонними накладами, надихаючи на протестні акції молодь цілого світу
Матеріал друкованого видання
№ 2 (219)
від 12 січня, 2012
Бунтарська доба
Ейлін Баррозо

У свої 94 роки Стефан Ессель рухливий, дотепний, енергійний. При краватці, в бездоганно випрасуваній сорочці… Важко повірити, що за спиною цієї людини – підпільна діяльність у французькому русі Опору часів Другої світової, ув’язнення та смертний вирок у Бухенвальді, якого дивом удалося уникнути, участь у написанні Всесвітньої декларації прав людини та півстоліття дипломатичної праці.

Коротенька брошура Стефана Есселя «Обурюйтеся!», що вийшла друком півтора року тому, несподівано для світу й самого автора стала бестселером. Її вже видали чотирма десятками мов (загальний тираж 4 млн примірників). Існує також український переклад, який чекає на свого видавця.

Юрби критиків шукають і не знаходять пояснень несподіваного успіху цього невеликого тексту, обсягом у 30 сторінок. Праві закидають Есселеві лівацький популізм, ліві нарікають на надмірне загравання з центристами. Кілька проізраїльських організацій Франції позиваються з ним через нищівну критику політики Держави Ізраїль на палестинських територіях.

Минулого літа книжка надихнула на видовищні протести іспанських «індіґнадос». Згодом подібні за вимогами й характером рухи постали в Бельгії та Італії, Новій Зеландії та на острові Тайвань, у Латинській Америці й Австралії. «То лише збіг у часі, – пояснив автор Тижню. – Успіх мого скромного доробку – це тільки те, що я вловив настрій доби».

Читайте також: Гнів проти машини


КОНФІСКАЦІЯ МАЙБУТНЬОГО

У.Т.: Пане Ессель, у своїй книжці ви пишете, що «вдавання до насильства – це ознака нинішньої слабкості й гарантія поразки в майбутньому». Але ж дивіться: в Білорусі за суперечливими звинуваченнями в тероризмі двох молодих людей засуджено до смертної кари. В Україні та Росії під будь-якими приводами опозицію усувають із політичного життя, а її лідерів кидають до в’язниць. Таких прикладів багато в цілому світі...


– Я не настільки добре знаю вашу ситуацію, бо ніколи в Україні не був. Але чув, що й у вас чимало проблем, які обурюють молодь, підштовхуючи її до протестів. Це, можливо, конфіскація не лише матеріальних ресурсів держави, а й майбутнього наступних поколінь, що її здійснюють олігархи. Ми живемо у світі, де більшість народів не мають демократичної влади. Світова олігархія маніпулює фінансовими ринками, які своєю чергою накидають урядам власну політику. Навіть якщо держави прагнуть позбутися такого економічного контролю й тиску, їм це не завжди вдається. Але треба змінити ситуацію. Інакше гармонійного суспільства не збудуєш. Прогрес, звичайно, є. Диктатури помалу поступаються місцем демократичнішим режимам в Аргентині, Бразилії, Чилі. Далі, мабуть, настане черга Тунісу, Єгипту, можливо, Марокко... Світ багато чекав від президентства Обами, але дива не сталося. Можливо, Барака Обаму переоберуть на другий термін, і новий мандат буде успішнішим? Бо від Сполучених Штатів сьогодні дуже багато залежить у світі.

У.Т.: Ви кажете, що міжнародна політика недостатньо вимоглива до тих, хто вирішує державні проблеми насильницькими методами. Але де знайти ефективні важелі зовнішнього тиску на авторитарні режими? Який ресурс сьогодні дає змогу ефективно їм протистояти?

– Я переконаний, що найкращих результатів можна досягнути не силовим методом. Україна дала світові такий приклад. Вона здійснила ненасильницьку революцію. Вацлав Гавел у Чехословаччині також розділив державу на дві нові, не застосовуючи сили. Ґорбачов домігся ненасильницької ліквідації СРСР. Те, що ми сьогодні бачимо в Тунісі, Єгипті (події в Лівії трохи складніші), доводить, що нині в молодих людей є можливості мобілізуватись і вибороти демократичні зміни. Це моя надія. Моя маленька книжечка написана для того, щоб нагадати молоді: не варто думати, ніби нічого не зробиш! Буцімто економіка може розвиватися тільки в такий спосіб, а держави – жити тільки так і не інакше. Ні. Нові засоби комунікації, доступні вашому поколінню, дають змогу миттю встановити контакт із будь-яким куточком світу. Можливо, потрібно думати не так про умовний світовий уряд чи спільну планетарну державу, яка заступила б 192 країни-члени ООН, а про єдиний громадський рух, що заопікувався б проблемами води, відновлюваної енергії, житла, жебрацтва тощо. Півтора десятка років тому виник рух «Аттак». Він намагався на світовому рівні чинити тиск на різні уряди. Такі проекти, коли вони зосереджуються на чітких, конкретних цілях, можуть досягати результатів.

У.Т.: Рух «обурених», який почався з Іспанії, ідеологічно спирається на вашу книжку!

– То стався збіг у часі. Моя книжка вийшла друком у жовтні, а за кілька місяців у Тунісі, Єгипті, Іспанії та інших країнах з’явилися протестні рухи. Можливо, вони скористалися з якихось моїх міркувань. Але очевидно те, що змін домагаються вони, а не я.

Читайте також: Повстання нового середнього класу


У.Т.: Вам пощастило, отже, відчути й відтворити настрій часу, що охопив величезну кількість людей у різних куточках світу?

– Мені пощастило на своїх 30 сторінках висловити дуже прості, але важливі речі. Чудово, що вони придалися. Інколи події виходять далеко за межі того, чого хотілося б авторові. Наприклад, ці жорсткі, брутальні сутички в Іспанії, під час акцій «обурених». Це неминучі речі, бо насильство завжди спокушає людей. Але я вважаю, що ненасильницькі дії ефективніші. Загалом, мені дуже приємно, що багато людей у різних країнах світу зацікавилися моєю скромною працею, шукаючи, як чинити опір подіям, що викликають їхній гнів.

У.Т.: Комітет єврейських організацій Франції позивається до вас через сувору оцінку, яку ви дали у книжці діям уряду Ізраїлю стосовно Палестини. Чи припускаєте ви, що мир між ними можливий?

– Я бував не раз і в Палестині, і в секторі Газа, і в Тель-Авіві. Мені дуже прикро, що цей конфлікт ніяк не знаходить урегулювання. Я досить добре знаю палестинців, щоб бути певним: вони не мають намірів воювати проти Ізраїлю, а хочуть лише мати власну територію, яку їм визначила ООН. Сьогодні в Ізраїлі, сказати б, недемократичний уряд. Але згодом країна зможе його позбутись і обрати когось на кшталт Іцхака Рабіна. Тоді рішення знайдеться. Я певен, що мир можливий. Для цього треба, щоб такі впливові потужності міжнародної політики, як США та ЄС, чинили тиск на ізраїльський уряд і домагалися змін.

У.Т.: Чому, на вашу думку, у вересні 2011 року ідея створення незалежної палестинської держави не дістала підтримки Генеральної Асамблеї ООН?

– Більшість членів ООН підтримують ідею існування Палестинської держави. Та оскільки рішення ухвалює Рада Безпеки, а в її складі є принаймні один уряд, дуже тісно пов’язаний з Ізраїлем, – я кажу про Сполучені Штати, – на жаль, Палестині не вдається обійти цієї перешкоди на шляху до міжнародного визнання. Але її нещодавно визнало ЮНЕСКО. Це вже прогрес.

У.Т.: У яких країнах вийшла друком ваша книжка?

– Їх понад 40. Це Японія, Аргентина, Південна Корея, Австралія, Бразилія, Іспанія, Італія, Німеччина та інші держави. Усе це дуже добре. Але я наголошую: саме незадоволені з різних куточків світу, а не я, несуть відповідальність і за їхню боротьбу, й за її наслідки. Якщо мої українські друзі хочуть домагатися кращого політичного та економічного устрою в себе вдома, вони мають сподіватися не на мене та мою книжку, а на себе самих. Чинити на власний розсуд. І не боятись ані свого обурення, ані своїх олігархів. Світ не є статичним. Перемоги організованого спротиву – можливі.

ПРИРОДНІСТЬ ДЕМОКРАТІЇ

У.Т.: Як фаховий дипломат, як ви оцінюєте сьогодні роботу Ради Європи та Європейського суду з прав людини? Наскільки вони, на вашу думку, ефективні й відповідають викликам часу?


– ОБСЄ, Рада Європи – все це дуже потрібні інституції. Та на сьогодні недостатньо сильні. Потрібно, щоб суттєвий прогрес відбувся в царині економіки. Але й політики також. Демократія – це європейська цінність. Це природний елемент нашого спільного простору, до якого, поза сумнівом, входить і Україна. Наші спільні цінності: право, справедливість, свобода. Що дужче ми сприятимемо тому, аби демократія в таких державах, як Україна й Туреччина, почувалася комфортно, то більше шансів у Європи гідно відповісти на сучасні виклики. Європа вже відіграє важливу роль, але мусить іще її посилити, щоб у світі стало менше економічної та екологічної несправедливості й щоб європейські цінності зміцнилися.

Читайте також: Збудження чи пробудження?

У.Т.: Чи вважаєте ви, що Німеччина – країна, в якій ви народилися, – мусить увійти до складу постійних членів Радбезу ООН?

– Я переконаний, що реформа Ради Безпеки необхідна. Це не буде просто, бо засаднича хартія Об’єднаних Націй дає надмірні права п’ятьом переможцям Другої світової війни. Але світ змінюється. Нам потрібна Рада Безпеки з більшою кількістю постійних членів. Можливо, треба долучити не лише Німеччину, а розширити Раду до 10 країн. Також на часі – скасувати право вето. Тобто перейти від абсолютного консенсусу до голосування двома третинами. Така реформа ООН, якраз коли я працював у цій установі 17 років тому, в 1995-му, вже була розроблена спеціальною робочою групою. Але вона не відбулася.

У.Т.: Чому?

– Не було тиску з боку громадянських суспільств зацікавлених держав. Ваше покоління мусить довершити цю працю, щоб важливі зміни в системі управління нашою планетою нарешті здійснилися.

У.Т.: Чи погоджуєтесь ви з думкою, що по закінченні Другої світової п’ять переможців – а нині постійні члени Ради Безпеки ООН, – по суті, захопили позиції світової аристократії в міжнародній політиці й у певному сенсі привласнили владу над планетою?

– По закінченні війни було необхідно віднайти таку модель співробітництва, яка зобов’язала б Сполучені Штати та СРСР працювати разом. То не було просто. Кожній із цих держав годилося надати засоби для захисту проти більшості, яка може виявитися ворожою. Ми змогли ввести СРСР до РБ ООН тільки тоді, коли стало зрозуміло, що проти Москви немає чітко сформованої більшості. Така більшість ситуативно з’явилася під час Корейської війни. І тоді вдалося обійти Раду Безпеки – провести рішення через Генеральну Асамблею. Але це був виняток із правила. Отже, той спосіб, у який працює сьогодні ООН, є історично зрозумілим. Але минуло 55 років, назріла реформа.

У.Т.: Кілька років тому Франція відновила своє повноцінне членство у НАТО. На вашу думку, це було правильне рішення?

– Президент Ніколя Саркозі, як і його попередник Жак Ширак, є переконаним прихильником активної участі Франції в роботі НАТО. Північно-Атлантичний альянс розвивався спочатку як альтернатива тоталітарним режимам на Сході, як співдружність демократів проти авторитаризму. Ми могли переконатися, спостерігаючи за недавніми подіями в Лівії, що Європейський Союз іще не має необхідних сил, аби здійснювати повноцінні миротворчі операції. Отже, довелося звертатися до НАТО. Мені шкода, що так сталося. Я вважаю, що воно мусить зберігати за собою роль захисту західної цивілізації від небезпек іззовні. У таких операціях, як ті, що їх здійснювали в Іраку й Афганістані, я віддав би перевагу миротворчим силам під егідою ООН. Північно-Атлантичний альянс об’єднує обмежену кількість держав і не мусить в ідеалі заступати собою ООН.

У.Т.: Три роки тому Україна та Грузія зверталися до НАТО по статус кандидата, але дістали відмову. Основна причина – пряме втручання Росії до процесу переговорів і позиція Франції та Німеччини. Французький філософ та політолог Андре Ґлюксманн заявив тоді, що «за цей помилковий крок відповідатиме не одне покоління західних політиків». А ви як думаєте?

– Політика – це не наука, а мистецтво. У різні моменти історії роблять той чи той вибір, без якоїсь строгої, повторюваної логіки. Для мене особисто відмова у статусі кандидата для України та Грузії пояснюється тим, що НАТО не повинне за визначенням інтегрувати до своїх лав країни, які не мають проблем, пов’язаних з Атлантичним простором. Натомість я переконаний, що Україна та Грузія мають рано чи пізно долучитися до ЄС. У глобальному сенсі я вважаю, що миротворчим місіям слід якнайшвидше перейти під повну юрисдикцію ООН.

У.Т.: Що ви думаєте про перспективи розширення Євросоюзу та його майбутнє? Дедалі більше скептиків кажуть, ніби європейський проект приречений, і навіть ЄС може незабаром узагалі припинити існування...

– Багато залежить від того, наскільки відповідальним виявиться молоде покоління європейців. Нині багато змін відбувається в Латинській Америці. Але Європу, яка могла б динамічно розвиватися, в останні 20 років ніби заціпило. Ніхто не хоче поступатися часткою свого суверенітету. А без такої відмови не збудувати федеральної Європи, в якій Україна, на мою думку, мусить згодом також знайти своє законне місце.

Читайте також: Полювання на багатіїв

НАСТРІЙ ЧАСУ

У.Т.: Ви пишете у своїй книжці: «Ще ніколи у світі, ніколи у Франції влада грошей не була такою потужною, нахабною та егоїстичною». Нині ваша держава готується до президентських і парламентських виборів. Якщо її очолить соціаліст Франсуа Олланд, ситуація може змінитися?

– Якщо французькі соціалісти зуміють домовитися з екологами, в нього з’являться реальні шанси прийти до влади. Я думаю, разом ці дві політичні сили зможуть протидіяти диктатові фінансових ринків у Європі.

У.Т.: Хіба Олланд не є типовим технократом, далеким від проблем електоральної бази що соціалістів, що «зелених», що тієї бунтівної молоді, яка вам настільки симпатична?

– Не перебільшуймо. Він виграв попередні вибори на позицію кандидата від Соцпартії не останньою чергою завдяки активній підтримці молоді. У соціалістів є цікаві молоді політики: Арно Монтобур, Емманюель Вальс...

У.Т.: Торік ви були кандидатом на регіональних виборах за списком партії «Європа – Екологія – Зелені». Нині братимете участь у парламентських?

– Ні. У мої 94 роки краще не займатися живою політикою, а писати книжки та виступати з промовами. Я був у списку, бо один мій друг, активіст екологічного руху, умовив мене долучитися, на непрохідній позиції, щоб підсилити моральний авторитет «зелених». Оскільки я був згоден із тим, що вони пропонували у своїй програмі, то сказав «так». Але сьогодні я занадто старий.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Стефан Ессель народився в Берліні, в родині художниці й письменника

1925 – сім’я іммігрує до Парижа

1937 – Ессель дістає французьке громадянство

1939 – як і решта студентів Вищої адміністративної школи, мобілізований до французької армії

1940 – Опиняється в німецькому полоні, звідки втікає

1941 – долучається в Лондоні до Вільних французьких сил на чолі з Шарлем де Ґоллем

1944 – заарештований у Парижі, під час виконання місії для руху Опору, депортований до Бухенвальда й засуджений до смертної кари; втікає з концтабору під чужим ім’ям, із посвідкою померлого товариша

1945 – потрапляє за конкурсом на дипломатичну працю до Міністерства закордонних справ Франції

1946 – робота в ООН, участь у написанні Всесвітньої декларації прав людини (Нью-Йорк)

1977 – працює послом Франції в ООН

1990 – подає скандальний звіт про клієнтурні відносини французьких еліт з африканськими диктаторами; цей документ був вилучений із публічних бібліотек і став причиною конфлікту з Франсуа Міттераном

2010 – видає книжку «Обурюйтеся!», яка розходиться у світі мільйонними накладами

Читайте також: Україну чекає нова хвиля протестів

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено