Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 грудня, 2011   ▪   Віктор Каспрук   ▪   Версія для друку

Туреччина входить в політичний клінч із Францією?

Відкликання Туреччиною з Франції свого посла після визнання Національними зборами (Нижньою палатою парламенту) Франції законопроекту про криміналізацію заперечення геноциду вірмен переводить відносини між цими двома країнами у зовсім іншу площину
Туреччина входить в політичний клінч із Францією?

Виглядає так, що небажання Туреччини визнавати злочини минулого і неадекватна реакція її політичного керівництва на французьку ініціативу перекривають їй шлях до європейського майбутнього.

У самій Туреччині не всі так однозначно сприйняли цю французьку ініціативу. Деякі експерти переконані, що заклики «покарати Францію» роблять ведмежу послугу Туреччині та її інтересам, а саме сприяють досягненню того, що домагаються вірменські націоналісти – зробити так, щоб Туреччина мала напружені відносини зі своїми стратегічними союзниками.

Йилмаз Іхсан, професор політичних наук зі стамбульського університету Фатіх, вважає, що реакція Туреччини на законопроект щодо геноциду є перебільшеною. На його думку, «турецькі засоби масової інформації та опозиція намагаються отримати вигоду з цього процесу. Зрештою, законопроект – це не остаточний вердикт з наукової проблеми, і кожен може бачити, Франція працює не на моральну перевагу, а задля безсоромної внутрішньої та міжнародної вигоди. Чому в такому разі слід серйозно ставитися до Саркозіленду?

Уряд не має нарощувати напруженість у країні і загострювати почуття своїх громадян, занадто емоційно реагуючи на цей інцидент. Найголовніше, що Туреччині слід продумати певні дії, що вона робитиме, якщо шантаж Франції вдасться і вона зможе нав’язати нам свою гру. Це справді може підірвати авторитет і престиж нашої країни.

Зовсім не йдеться про те, що Франція не має бути покараною. Хочу сказати, що уряд мусить докласти зусиль, щоб підготувати дієві ефективні плани, котрі зможуть заподіяти шкоду Франції в довготерміновій перспективі. В іншому разі, якщо вдаватися до емоцій, то це не буде ефективним інструментом в протидії Франції.

Франція і Німеччина намагалися дистанціюватися від процесу наближення Туреччини до ЄС, і наші дії мають стати реакцією на їхні ходи у цій грі. У зв’язку з цим вона має бути мудрою, щоб наводити наші аргументи, користуючись свободою слова. Це повідомлення має дійти безпосередньо до французького народу й інтелігенції. І для того, щоб наші кроки виявилися ефективними, ми не маємо діяти, як ковбої чи хулігани.

Міністри, які роблять не зовсім продумані заяви, мають брати до уваги, що те, що видається нібито для внутрішнього вжитку, може позначитися на міжнародних відносинах. Ведучи мову про свободу слова, щоб отримати моральну перевагу з цього питання, уряд має думати про скасування горезвісної статті 301 турецького Кримінального кодексу, якою передбачена кримінальна відповідальність за «образу турецької нації».

Я не вважаю за доцільне нагадувати Франції про її власну різанину в Африці. Вельми очевидно, що в Туреччини були проблеми зі злочинами проти людяності. І вона мусила вирішувати їх, попри будь-які складнощі, навіть тоді, коли у нас були добрі відносини з Францією. Ці звірства і кровопролиття, про які говорить Франція, є проблемою, що знижує бойовий дух Туреччини.

А Франції слід нагадати, що наш учитель у цій брудній політичній грі намагається отримати переваги від чужого горя і болю. Я хотів би закликати державу до того, що варто визначити наші плани з цього питання на довготермінову перспективу і підготувати фахівців, котрі б досліджували ці злочини проти людяності у всьому світі, зокрема й у Туреччині.

Навіть офіційна турецька версія приймає той факт, що кілька сотень тисяч вірмен були вбиті, або померли через жахливі умови під час насильницької депортації. Хоч би якою була причина рішення про депортацію цих людей, але в кінцевому підсумку головним обов’язком держави є захист невинних громадян, проти яких не було винесено жодного вироку суду.

Туреччина принаймні має перепросити за свою неспроможність їх захистити. Відтак вже ми маємо запросити вірмен, котрі проживають за кордоном, приїхати і отримати спадщину в Туреччині. Крім того, Туреччина має встановити пам’ятники і побудувати музеї в пам’ять про тих видатних людей, які жили на цих землях протягом тисяч років, але опинилися перед знищенням через деяких світських націоналістів із младотурок із партії «Єднання і прогрес» (CUP). Диктатори вдалися до утискань та найменш прийнятних рішень і дій. І це, перш за все, наші моральні обов’язки, які ми мусимо виконати, якби взагалі ніякого Саркозі на землі не було».

На мою думку, саме такий підхід турецьких інтелектуалів дає шанс хоч трохи наблизитися до вірменсько-турецького порозуміння. Адже якщо запитати себе, навіщо це зараз робить Франція, то відповіддю може бути лише те, що Франції, як і решті світу, набридли вже неаргументовані турецькі спростування, погрози і образи тих, хто, виступаючи від імені турецької держави, намагається видавати свій продержавницький курс за думки «освічених турків» з приводу геноциду вірмен.

Позиція професора Йилмаза Іхсана наочно засвідчує, що агресивність і погрози з боку Туреччини, як тільки перед нею поставало вірменське питання, вже давно віджили. Потрібні нові підходи, котрі врешті-решт змогли б привести до порозуміння двох сусідніх націй.

Та й взагалі, дитяча реакція з боку турецького політичного істеблішменту, що проявляється в намаганні заперечити французьку демократію і відшукуванні образливої «правди» у французькій історії, виглядає дуже дивно. Адже жодного разу не доводилося чути, що християни – болгари, серби, вірмени чи греки – були раді жити в Османській імперії.

Цікавою з цього питання є думка Беріл Дедеоглу, професора міжнародних відносин з Галатасарайського університету. Вона, зокрема, наголошує на тому, що «це не наша справа повчати Францію, оскільки це – країна, в якій достатньо мислителів, політиків і вчених. Крім того, ми перебуваємо в країні, котра не має блискучих здобутків у правах і свободах людини, що робить особливо важким для нас бути переконливими, критикуючи такі країни, як Франція. Це не прийнятно, якщо ми хочемо сміливо розглядати кожен етап нашої власної історії.

Безумовно, що французька влада усвідомлювала, що законопроект спрямований на кримінальну відповідальність за заперечення «геноциду» вірмен наштовхнеться на жорстку реакцію Туреччини. Можливо, у Франції подумали, що ця реакція не матиме серйозних або конкретних результатів. Чи, можливо, французький уряд свідомо хотів пустити під укіс двосторонні відносини. Ось чому так важливо для нас зрозуміти, якого роду політичних і дипломатичних результатів Франція очікує через цю законодавчу ініціативу.

Це перший варіант, котрий полягає в тому, що Франція хотіла перевести поточну напруженість у відносинах між двома країнами в тотальну кризу. Можливо, вони думали, що ця криза жорстко вдарить по економіці Туреччини, а потім турецькі і французькі підприємці використовуватимуть увесь свій вплив для того, щоб переконати турецький уряд змиритися із цим. Проте зусилля ділового світу можуть забезпечити деяке економічне відновлення відносин без будь-якого політичного врегулювання.

Правду кажучи, це саме те, що Ніколя Саркозі має на увазі для французько-турецьких відносин. Президент Саркозі виступає проти членства Туреччини в Європейському Союзі. Він не хоче, щоб турки мали право голосувати в установах Союзу, але він хоче, щоб вони діяли разом з Європою у військовій, безпековій та економічних сферах. Звісно, що він ніколи не міг пояснити, чому Туреччина прийматиме це все, не маючи на обрії перспектив вступу до ЄС.

Другий варіант полягає у використанні поточної напруженості у відносинах між двома країнами, як загрозу проти Туреччини. Франція, безсумнівно, усвідомлює, що Туреччина робитиме деякі кроки на знак протесту проти цього закону. Туреччина спробує вжити комерційні заходи проти Франції. Будуть припинені військові закупівлі, а французькі інститути у Туреччині, такі, як школи, будуть піддані тиску.

Крім того, ймовірно, Туреччина спробує виступити проти Франції в багатосторонніх організаціях, таких як НАТО і Європейська Рада. Однак, якщо Туреччина справді вдасться до таких дій, то Франція дотримуватиметься аналогічної позиції проти турецьких інтересів. Франція, ймовірно, вважає, що у такій боротьбі збитки Туреччини будуть значно більшими, ніж у Франції.

Така боротьба, спрямована на шкоду один одному, означає, що наміри Франції полягають у тому, щоб примусити Туреччину щось зробити. Проблема в тім, що наразі неможливо зрозуміти, чого точно хоче Франція, щоб Туреччина погодилася. Можливо, що все це зводиться врешті-решт до Європейського Союзу. Франція потребує того, щоб Туреччина відмовилася від вступу, але при цьому все ж захищала інтереси ЄС на Балканах, Кавказі, Близькому Сході та Центральній Азії.

Давайте будемо чесними: маючи справу з вірменськими, кіпрськими та курдськими проблемами, Туреччина припустилася неабияких помилок у минулому. Замість виправлення, Туреччина воліє реагувати гнівом, тож і інші країни використовують ці проблеми як дипломатичний інструмент.

Можливо, Туреччина вважає, що Франція є легкозамінною. І є чимало інших країн, готових співпрацювати з Туреччиною. Ви можете переконатися, що є справді кілька країн, які будуть раді перерві у французько-турецьких відносинах. Ми всі разом бачимо результат цієї кризи, але мені здається, що Франція вирішила «посунути» Туреччину без будь-якої ясної причини. Чому?».

Водночас Гокхан Басік, доцент кафедри міжнародних відносин зі стамбульського університету Фатіх, переконаний: «Якщо речі стають причинами зіткнення націй, то говорити про них навряд чи легко, коли величезна емоційна хмара осіла на них. Для турків вірменське питання є чимось на кшталт «палестинської справи» для арабів. Тому за незначними винятками, турецький спосіб звернення до вірменського питання є дуже мелодраматичним.

Справді, це нормально, що турецький уряд відреагував на шум із Франції з цього питання. Неважливо, що історичні факти, які нині опрацьовує французький парламент, повністю пригнічують. Немає жодних сумнівів, що те, що зробив французький парламент, є цілком неправильним. Тим не менш, нескінченні розмови про те, як французи помилилися, – це гаяння часу. Набагато важливішим є те, як Туреччина розглядає це питання. І я не впевнений, що турецький уряд впорається із цим правильно.

Актори використовують політичний дискурс, щоб переконати, а не стримувати. У будь-якому разі така стратегія суперечить власній тезі Туреччини – «залишити історію історикам». Туреччина не має недооцінювати здатність Франції до отримання м'якої сили.

Замість нереалістичної програми – «поширення інформації про французькі звірства» – Туреччина має розробити більш складні довготермінові стратегії, які підвищують її м'яку владу в багатьох країнах. Роблячи це, Туреччина стане країною, яка може реалізовувати активну стратегію для управління різними питаннями, замість того, щоб входити в конфлікт після ініціатив країн, що з нею конкурують.

Останні події у Франції ще раз підтверджують, що Туреччина має вирішити цю проблему за допомогою прямого діалогу з Вірменією. Хоч як це парадоксально, «геноцид» не є прибутковою темою для Вірменії. Хоча інші держави втручаються, ізоляція Вірменії в регіоні зростатиме. Без ефективного зв'язку з Туреччиною Вірменія не має реальної альтернативи болючій ізоляції».

Очевидно, що обидві сторони лише виграли б, якщо вдалося просунутися в питанні вірменського геноциду. Для Вірменії це могло б означати послаблення економічної ізоляції, можливість її виходу до моря та залучення нових торговельних партнерів. Водночас Туреччина позбавилася б дратівливого чинника у відносинах зі Сполученими Штатами та у переговорах із ЄС.

Однак нині Туреччина входить у політичний клінч із Францією. І намагаючись захищатися, звинувачує Францію в геноциді алжирців. Наступною дією Франції цілком може стати звинувачення Туреччини у геноциді курдів. Адже геноцид – це не що інше, як вбивство людей виключно за їхньою національною належністю.

Власне, не зрозуміло, чому турки та інші мусульмани, коли мова заходить про звірства (минулі і сучасні), завжди все заперечують і намагаються спотворювати історію? Сьогодні президент Туреччини Реджеп Ердоган став серед мусульман ледь не національним героєм. Та чи принесе це йому найближчими часом ще й економічні дивіденди? Між тим він повільно, але неухильно перетворює Туреччину зі світської на ісламістську державу.

Нині в Західній Європі будують тисячі мечетей, ісламісти нав’язують європейцям Різдво без алкоголю, в Австрії засуджують жінку, яка нібито насміхалась над ісламом, а у Швейцарії лобіюють зміну прапора, тому що хрест на ньому нібито є образливим для мусульман. Усе це цілком вкладається в концепцію ненависті до Заходу, яку своїми діями розширює Реджеп Ердоган. І якщо все це – європейський вибір, то дуже важко зрозуміти, на чому він ґрунтується.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено