Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 грудня, 2011   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Хто насправді виграв від виборів у Росії?

Багато хто щиросердо вважає, що вибори до російської Держдуми засвідчили кризу чинної «партії влади», тобто «Єдиної Росії» з її підголоском у вигляді «народного фронту»; мовляв, утрачена конституційна більшість у Думі, різко впало число поданих за ЄдРо голосів, і ця пропутінська сила лише завдяки воістину грандіозним фальсифікаціям змогла якось утриматися на плаву
Хто насправді виграв від виборів у Росії?
Фотогалерея: Вибори до Державної думи Росії - 2011 (зображень: 20)

Інші налаштовані більш скептично: на їхню думку, Кремль заздалегідь вирішив погратися в демократію і зменшити до меж пристойності число мандатів ЄдРа, натомість нахабні й відверті фальсифікації результатів голосування мали на меті «нагнути» росіян, показати їм наочно, що нинішню владу за допомогою виборів не усунути, а протести, якими б масовими вони не виявилися, будуть все одно придушені силою. Вистачає і тих, хто вкрай скептично ставиться до самої процедури виборів: мовляв, кого б не обрали до Думи, хоч би Лимонова чи Нємцова, рішення все одно ухвалюються у зовсім інших місцях й іншими людьми.

Як видається, всі ці оцінки мають під собою певне реальне підґрунтя. Але ті, хто подібним чином веде мову про російські вибори, обходять своєю увагою один із найголовніших фактів, зафіксованих 4 грудня 2011 року: рекордно низьку явку електорату, лише близько 60% за офіційними, вочевидь завищеними даними – бо ж скільки було «каруселей», вкидань бюлетенів і «натягування» голосів для «партії влади», внаслідок чого у деяких регіонах сумарно «проголосувало» аж за 140% виборців. Можна припустити, що реально у виборах узяла участь приблизно половина російських громадян; інші або полінувалися витрачати свій вихідний день на потреби «суверенної демократії», або вирішили, що і без них усе буде тіп-топ, або ж не словом, а ділом підтримали заклики радикальних демократів та не менш радикальних ліваків до бойкоту думських виборів – адже за відсутності у бюлетенях графи «проти всіх» іншим способом висловити своє негативне ставлення до чинної політичної системи важко (хіба що навмисно псуючи бюлетені).

Отож справді – на перший погляд. владний режим підтримує не більше чверті виборців Росії, а неучасть у виборах мільйонів людей на знак протесту проти чинної влади стало кроком, який істотно цю владу послабив.

Але не все так просто. Насправді влада в Росії почувається значно краще, ніж засвідчують це номінальні результати виборів. І не в останню чергу тому, що реальна опозиція їй не представлена у Державній Думі, отож не має належної трибуни, щоби донести до суспільства (особливо до «глибинки», де Інтернет не став провідною інформаційною потугою) свої погляди і пропозиції.

Бо ж погляньмо, хто помітно «наростив м’язи» у Думі: комуністи, ліберальні демократи та «есери». Невже ж неосталіністська КПРФ – це сила, здатна повести Росію шляхом демократичних реформ? І невже «Єдина Росія» не побудована за стандартами комуністичної партії брежнєвської доби, тобто організації правлячої великодержавної і зажерливої номенклатури? З ліберал-демократами Жириновського ще простіше: про цю партію ще наприкінці  1980-х говорили як один із проектів КДБ, створений для  розколу демократичного руху. Інші подібні проекти давно забуті, а невгамовний Владімір Вольфович зумів утриматися на плаву. Навряд чи це випадково. Якщо керуватися давньою «легендою» про кдебешне походження ЛДПР, то зрозуміло, що виплеканий роками проект не піде проти своїх творців та покровителів, тим більше, що погляди Путіна і Жириновського суттєво нічим не відрізняються? І, нарешті, «Справедлива Росія» - це також спецпроект, але вже нинішнього режиму: номенклатурні псевдоліві, така собі, якщо згадати пародійний витвір Ярослава Гашека, заснований ним за «найяснішого цісаря», взірцева «партія поміркованого прогресу в межах законності».

Іншими словами, схоже на те, що неминуча за нинішніх обставин міжпартійна коаліція у новій Думі, яка дасть тандему Путін-Медвєдєв тверду конституційну більшість, - це новітня політична технологія Кремля, покликана продемонструвати Заходові «поступ демократії». Ймовірно, цей хід вигадав сам «національний лідер»: адже він служив у комуністичній Східній Німеччині, а там, якщо хто пам’ятає, буяла «багатопартійність», у Народній палаті були представлені аж п’ять партій. А назви які вони мали – просто-таки поема про демократію: Християнсько-демократичний союз, Ліберально-демократична партія, Національно-демократична партія, Демократична селянська партія. І, звісно, місцева «Єдина Росія» - Соціалістична єдина партія. Отож не треба фантазувати – досить «творчо запозичувати»; я не здивуюсь, якщо на наступних виборах до Думи фігуруватиме й селянська партія з гучною назвою…

При цьому, звичайно, протестні настрої великих мас росіян – не міраж, не вигадка і не зловмисна провокація. Це – реальність; проте влада зуміла цей протест каналізувати в потрібне їй річище. Не весь, зрозуміло, бо ж вперше за тривалий час у Москві відбувся десятитисячний політичний мітинг, але…

Тому мали рацію анархісти, які в ніч після завершення голосування пройшли ходою по Білокам’яній із великим транспарантом: «Вас на*бали!»

Бо ж фактично весь протест на виборах «пішов у свисток».

І єдиним серйозним їхнім здобутком стало – крім масових маніфестацій у кількох великих містах – формування віртуальної, але дієвої спільноти по всій країні, яка за допомогою соціальних мереж фіксувала й оприлюднювала численні факти підтасовок на виборчих дільницях, «каруселей», усунення спостерігачів, відмов журналістам в інформації тощо. Йдеться про десятки, а то й сотні тисяч громадянських активістів по всій Росії, і їхня віртуальна (поки що) спільнота одного разу може перетворитися на практично-дієву.

А от російські «противсіхи», частина яких об’єдналася в неформальний рух «Нах-нах», схоже, об’єктивно істотно підіграли владі, хоча суб’єктивно, поза сумнівом, вони є її найбільш непримиренними противниками.

Справа в тому, що у реальних противників путінського режиму було два виходи: або тим чи іншим способом ігнорувати вибори (не йти на них чи псувати бюлетені), або проголосувати за «легальну опозицію» в особі партії «Яблоко», заснованої Григорієм Явлінським й очолюваної Сергієм Митрохіним. Важко сказати, яка кількість радикальних російських демократів і просто противників влади пішла першим шляхом, скільки другим, але, видається, позиція руху «Нах-нах» здобула більшу підтримку, ніж голосування за «партію угодовців». Отож в підсумку «Яблоко» офіційно одержало близько трьох відсотків голосів (екзит-поли дали йому на відсоток більше, хоча, ймовірно, реальна підтримка «легальної опозиції» відчутно більше, оскільки 15% опитаних на виході з виборчих дільниць відмовилися сказати, кому віддали свої голоси; якби їхні симпатії були на боці «ЕдРа» чи ЛДПР, то навряд чи це приховувалося б). Тобто влада могла вкрасти у «Яблока» приблизно половину голосів, бо навіть лояльна і цілком легальна опозиція у Думі за певних обставин може неприємно лоскотати нерви російським «тандемократам». Крім того, всі інші думські партії тим чи іншим способом споріднені з «Єдиною Росією», а «Яблоко» - це результат спонтанних дій соціал-лібералів у ненависні всім чотирьом думським партіям єльцинські часи. Тож, видається, спостерігачі від комуністів та жириновців не виявляли особливого спротиву, коли результати голосування за «Яблоко» спотворювалися за командою «згори»…

Звичайно, само по собі голосування «нах-нахівських» виборців за «Яблуко» нічого б не дало: ну, «намалювали» б цій партії не 3%, а 6,5% (замість реальних 12-15%), дали би пару «заохочувальних» місць у Думі для лідерів списку (російське законодавство це дозволяє) – і все. Діяти слід було інакше: активно використовуючи вуличні протести та нищівну критику влади, водночас спробувати домовитися з Явлінським і Митрохіним про включення до верхньої, прохідної частини партійного списку кількох справжніх радикальних демократів, які би змогли «пити кров» путінської команди, використовуючи думську трибуну. А ще – «закинути» на виборчі дільниці від «Яблука» побільше своїх активістів, готових активно протистояти діям влади. Бо що ж це таке – кандидат у депутати від комуністів Тарасов б’ється з головою виборчої комісії у Челябінську, який займався фальсифікацією результатів голосування, а радикальні демократи стоять у позі «нах-нах»? Ясна річ, комуністи зберуть увесь можливий урожай з цього випадку – от ми які непідкупні та сміливі! Ми не тільки на виборчих дільницях боремося – ми ще й мітинг проти фальсифікаторів у Москві зібрали (щоправда, на ту акцію КПРФ прийшло аж 400 осіб, але хто на цьому наголошуватиме…). А от якби на десятках виборчих дільниць радикальні демократи у разі потреби навіть силою захищали реальні результати голосування, це б зіграло на їх користь. А головне – за таких умов владі стало б значно важче вдвічі зменшити реальний результат голосування за «Яблуко».

І взагалі: цинічний і прагматичний Владімір Ульянов-Ленін цілком слушно вважав: слід використовувати як трибуну навіть найпаскудніший парламент, при цьому ані на мить не поступаючись принципами і зосереджуючи основну роботу в масах, нарощуючи їхню організованість і протестний потенціал…

Ясна річ, Явлінський і Митрохін могли б не погодитися на умови підтримки їхньої партії російськими «противсіхами» (не усіма, звісно, а лише їхньою демократичною частиною – важкувато уявити лідера націонал-більшовиків Лимонова у ролі бодай тактичного союзника Явлінського). Але це мало б наслідком остаточний занепад «Яблука», і його лідери це чудово розуміли б. Отож шанс радикалізувати російське політичне життя за допомогою Думи у російських радикальних демократів існував, але вони його не реалізували, посівши горду (але політично вкрай неефективну) позицію «противсіхства». І якби хоча б можна було її засвідчити за допомогою бюлетенів – але ж без відповідної графи цього не зробиш, тому влада одержала чудову можливість розповідати всьому світові, що низька участь виборців у голосуванні – це не вияв масового протесту росіян проти Путіна, а наслідок поганої погоди, коли ліньки у вихідний виходити на вулицю.

Отож російським демократам варто було би переосмислити – хоча б post factum– свої вчинки, а українським – уважно вивчити досвід думських виборів. Бо ж, хоча Україна й не Росія, хоча скопіювати російські політичні технології у нас не вдається, нинішня адміністрація на Банковій часто-густо орієнтується саме на «передовий» досвід «кремлівських чекістів».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено