Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 жовтня, 2011   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн

20 жовтня Дмітрій Мєдвєдєв підписав ухвалений 7 жовтня Держдумою Закон «Про ратифікацію Протоколу про внесення змін у Договір колективної безпеки 1992 року», який був підписаний 10 грудня 2010-го в Москві країнами – учасницями ОДКБ
Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн

Вносяться зміни у статті договору, у яких ідеться про вироблення і вживання «заходів допомоги державам-учасницям з метою нейтралізації загрози їхній безпеці і стабільності», при цьому розширюються зобов’язання щодо колективних дій і можливості використання сил і засобів системи колективної безпеки, зокрема за межами держав-учасників. Аляксандр Лукашенка під час неформального саміту ОДКБ(Організація договору про колективну безпеку) в Астані 12 серпня фактично розкрив карти, заявивши, що «мова йде не лише про застосування КСОР(колективних сил оперативного реагування.– Ред.) на випадок втручання інших держав ззовні… Це буде значна підтримка країнам, що входять до ОДКБ, тому що війною, фронтом на нас ніхто не піде, а от конституційний переворот здійснити – руки чухаються у багатьох».

По суті, йдеться про відродження сумнозвісної доктрини обмеженого суверенітету, яка протягом десятиліть існування попередниці ОДКБ – Організації Варшавського договору – виправдовувала військове втручання Кремля в разі загрози повалення того чи іншого прокремлівського режиму у країнах Центральної Європи.

Югославський синдром

Після «звільнення» країн Центральної Європи від нацистської Німеччини радянські війська, які залишилися там, швидко перетворилися на знаряддя імперської політики. Першою невдоволення зверхністю Радянського Союзу продемонструвала Югославія, лідер якої Йосип Броз Тіто не бажав, щоб його країна стала московським сателітом. Остаточний розрив відбувся 1948 року, коли Москва ультимативно зажадала від югославського керівництва відмовитись від національного суверенітету і утворити федерацію із Болгарією, а Броз Тіто був категорично проти. У відповідь розпочалася економічна блокада Югославії (товарообіг зменшився у вісім разів), а СРСР «привів війська у повну бойову готовність». Попри те, що Сталін не наважився на інтервенцію проти Югославії, відносини із нею залишалися напруженими аж до зміни керівництва Кремля. Навіть після часткової нормалізації відносин у ІІ половині 1950-х років ця балканська країна так ніколи й не повернулася до орбіти впливу Москви. Спільно із керівництвом Єгипту й Індії Югославія ініціювала створення Руху неприєднання.

Перша жертва

Успіх югославського керівництва підштовхував до виходу з тотальної залежності від московського диктату сусідню Угорщину. Восени 1956-го в Будапешті вибухнули студентські демонстрації, що після сутичок із місцевим аналогом радянського КДБ переросли у революцію. Після формування уряду авторитетного в суспільстві Імре Надя було розпочато переговори із СРСР щодо виведення радянських військ. 1 листопада уряд Надя оголосив про вихід країни із Організації Варшавського договору та нейтралітет країни. Стала реальною загроза повторення югославського варіанта розвитку подій. За таких обставин 2 листопада 1956-го на зустрічі Хрущова з керівниками маріонеткових режимів Румунії, Чехословаччини та Болгарії у Бухаресті було ухвалено рішення про військову агресію проти Угорщини. Формально вона прикривалась утвореним за кордоном урядом Яноша Кадара.

Читайте також: Угорське доміно

Проти ночі на 4 листопада 2500 (!) радянських танків розпочали наступ на Будапешт. Між сторонами велись масштабні бойові дії – втрати сягнули 20 тис. угорських повстанців та 3,5 тис. солдатів окупаційних військ. Керівник уряду Імре Надь, який сховався після захоплення столиці військами інтервентів у югославському посольстві (символічно?), був заарештований 22 листопада і, незважаючи на домовленість про особисту недоторканність, у червні 1958 року жорстоко страчений. Фактично у випадку Угорщини Кремль вперше застосував доктрину обмеженого суверенітету, а відсутність її формального виголошення була зумовлена сподіванням на те, що приклад Угорщини не наслідуватимуть.

Пересторога на майбутнє

Проте через 12 років аналогічна ситуація повторилася у Чехословаччині. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року розпочалась агресія радянських військ (200 тис. вояків та 5 тис. танків). Міністр оборони СРСР маршал Гречко в ультимативній формі зажадав не чинити опору окупації. По суті, повторилися події 30-річної давнини, 1938 року, коли нацистська Німеччина вчинила агресію проти Чехословаччини на підставі Мюнхенського ультиматуму. Керівництво країни на чолі з Александром Дубчеком, пам'ятаючи про кривавий досвід придушення повстання Угорщини, наказало не опиратися. Як результат – втрати були порівняно незначним – 72 убитих та кілька сотень поранених. Проте величезних масштабів набула еміграція з окупованої країни до демократичних країн – переважно Німеччини, Австрії та США – майже 300 тис. (за 15 млн населення). У зв'язку зі збройною інтервенцією до Чехословаччини 1968-го радянське керівництво вустами Лєоніда Брєжнєва нарешті публічно озвучило власне бачення місця своїх, з дозволу сказати, союзників, що увійшла в історію під красномовною назвою – доктрина обмеженого суверенітету, яка зводилася до того, що в разі появи загрози існуванню прокремлівського тоталітарного режиму у будь-якій країні соцтабору, Москва залишала за собою право на військову агресію.

У такий спосіб було завершено процес обґрунтування певної сфери впливу Кремля. До речі, ця агресія недвозначно продемонструвала різницю між агресивним НАТО та створеною Кремлем оборонною ОВД. Адже навіть уявити собі не можна, щоб США здійснили військову інтервенцію проти Франції, яка, до речі, у той самий час демонстративно вийшла із військової організації НАТО (залишившись, щоправда, членом Альянсу як політичної організації). Варто наголосити, що на певний час ця пересторога подіяла. Так у 80-х роках минулого століття місцеве польське керівництво на чолі із генералом Войцехом Ярузельським зробило усе можливе, щоб не дати Кремлю підстав для чергового застосування доктрини обмеженого суверенітету щодо уже охопленої масовими протестами під проводом «Солідарності» Польщі, коли запровадило в країні воєнний стан і цим дало сигнал про можливість застосування проти населення армії.

Виклики сучасності

Майже два десятиліття після поразки у холодній війні російське керівництво не дозволяло діяти методами «зразка для наслідування» її минуло-майбутнього президента. Однак методи, застосовані Путіним для блокування можливого надання ПДЧ в НАТО Грузії та Україні у 2008 році (військова інтервенція проти першої та відверті погрози територіальній цілісності другої під час відомої зустрічі Владіміра Путіна із Джорджем Бушем-молодшим), а також погрози можливим застосуванням проти центральноєвропейських країн НАТО ядерної зброї у разі їхньої участі в системі ПРО, які зараз, після майже трирічної перерви, отримали своє продовження у вигляді згаданого вище реформування ОДКБ, свідчать про те, що Владімір Владімірович не полишає наміру відродити доктрину обмеженого суверенітету, принаймні на пострадянському просторі.

Завчасне розкриття карт, щоправда, російському МЗС не сподобалося і там заявили, що білоруський лідер «ідею допомоги з боку ОДКБ використав у своїх цілях і вульгаризував», але це, ймовірно, свідчить лише про прагнення Москви зберегти за собою право вирішувати, чи вартий той чи інший режим у тій чи іншій країні ОДКБ її силового втручання, чи за певних обставин – ні.

Ризики для України полягають у тому, що у владному конгломераті є люди, які демонструють прагнення обміняти європейську демократичну перспективу на можливість побудови авторитарного заповідника для вузького кола обраних людей. За певних умов, граючи на прагненні партнерських відносин Віктора Януковича, вони можуть переконати його наслідувати приклад Аляксандра Лукашенка й авторитарних правителів Центральної Азії, відмовившись від частини суверенітету та вступивши до ОДКБ. Адже ця організація віднині набуває іншого для режимів, що не мають суспільної підтримки всередині країни, значно цікавішого, ніж звичайний військово-політичний блок, значення – гаранта збереження їхньої влади. Принаймні доти, доки вони будуть відповідати очікуванням Кремля. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа в днепропетровске, свежие новости днепропетровска, погода вечером в рамешках
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено