Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 серпня, 2011   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Що постане на місці «останньої диктатури Європи»?

«Аляксандр Лукашенка – останній диктатор Європи». Ця теза є загальником західноєвропейської, а частково й української преси. При цьому ніхто, здається, не ставить запитання: а чому останнім?
Що постане на місці «останньої диктатури Європи»?

Чи Росія, чи принаймні її столиця і більшість населення вже не належать до європейських обширів? Чи, може, майже всевладний прем’єр цієї держави Путін – демократ, невиправний ліберал і правозахисник?

Ця загадкова Білорусь

Чи справді нині саме колишній голова радгоспу, за владарювання котрого в Білорусі, за даними європейських ЗМІ, зникло безвісти кілька десятків опонентів режиму, загнані в резервацію опозиційні політичні сили та фактично знищена вільна преса, є носієм усіх найгірших рис політика? Чи варто взяти до уваги ще й певні традиції та уподобання підполковника КДБ – організації, яка за кількістю знищених безвинних жертв протягом своєї тривалої історії під різними назвами впевнено випереджає РСХА (СС+Гестапо), а за кількістю замордованих євреїв міцно посідає вслід за РСХА друге місце? Може, саме цей «кремлівський чекіст», котрий є де-факто у Росії національним лідером, має більші підстави називатися «останнім диктатором Європи» (згадаймо десятки тисяч людей, загиблих при ньому і внаслідок його політики на Північному Кавказі), тим більше, що без його підтримки Лукашенка щонайменше кілька разів уже міг би втратити владу? А тому чинник путінської Росії є тим, про що не можна ані на хвилину забути, аналізуючи білоруську ситуацію.

Утім, це аж ніяк не головна вада формули «Лукашенко – останній диктатор Європи». В уявленні європейців, щоб у Європі і в самій Білорусі жити стало значно краще, треба усунути цього останнього диктатора. Такий погляд у різних його модифікаціях поділяє й абсолютна більшість критично налаштованих до режиму та відверто опозиційних білоруських інтелектуалів.

Про політиків годі і говорити: опоненти Аляксандра Лукашенки, як це випливає з їхніх виступів, переконані, що якнайшвидше усунення «бацьки» ледь не автоматично принесе Білорусі та її народу всі можливі свободи, щастя та процвітання. Загалом, на думку противників чинного в Білорусі режиму, його (режиму) швидка руйнація і прихід до влади представників демократичних сил відкриє Республіці Білорусь можливість стати справді європейською цивілізованою державою.

Читайте також: Від авторитаризму до втрати суверенітету

Ось тут і виникають численні «але», які спонукають до висновків, що противники режиму Лукашенка не надто реалістично оцінюють ситуацію, що склалася, що вони не бачать багатьох справжніх загроз, які стоять перед Білоруссю, що у них бракує грамотної програми побудови постлукашенківської країни і необхідних ресурсів для такої побудови.

Адже чи не всі тексти, які публікуються в опозиційній білоруській пресі, наголошують на потребі примату в суспільстві всеєвропейських демократичних цінностей, ліберальних політичних принципів і засад ринкової економіки. Білоруський режим зазвичай розглядається там як авторитарна чи неототалітарна система влади, та, дещо рідше, як кремлівська маріонетка.

 Але чи зважає хтось із інтелектуальних лідерів опозиції і демократичних політиків Білорусі на те, що вона є типовою постколоніальною державою, причому, на відміну від України чи Молдови, державою зі значно складнішими стартовими можливостями? Чи на те, що рівень національної свідомості чималої кількості, якщо не більшості білорусів навряд чи набагато вищий за рівень такої свідомості десь у родоплемінному суспільстві Тропічної Африки?

Чи на те, що держава Білорусь і власне країна Білорусь – це різні поняття, і якщо перша наразі беззаперечно є, то існування другої (як органічної спільноти, міцно об’єднаної культурою, мовою, традиціями, комунікаціями, історичною пам’яттю тощо, здатної жити як цілісність навіть під чужинською владою) можна поставити під цілком умотивований сумнів?

Зараз, коли замість довготривалої білоруської стабільності панує тяжка криза, коли недовіра людей до влади різко зросла, варто ставити і самим білорусам, і їхнім сусідам, і західноєвропейським політикам та аналітикам найгостріші і найнесподіваніші запитання, відповіді на які могли би допомогти визначити перспективи Білорусі у ближчий час та на середньотермінову та віддалену перспективи.

Економіка: марш припинено. Назавжди?

Досить тривалий час своєрідне «білоруське економічне диво» було беззаперечним фактом. Скажімо, приріст ВВП у Білорусі 2004 року був забезпечений за рахунок так званого реального сектору – 52% зростання дали промисловість, будівництво, сільське господарство, транспорт. У сільському господарстві у великих товарних господарствах (колгоспи і держгоспи) приріст був вищий, ніж у фермерських (дрібне товарне виробництво). А білоруська промисловість того ж таки 2004-го вийшла на рівень 130% від рівня 1990 року. Вироблялися автомобілі, автобуси, тролейбуси, трактори, телевізори, радіо, оптика, мікроелектроніка – аж до штучних клапанів серця.

Це були не вигадки запопадливої офіційної статистики – за даними Європейського банку реконструкції і розвитку, чи не все перше десятиріччя ХХІ століття ВВП Білорусі зростав щорічно на 8–10%. Крім того, білоруська економіка, поза сумнівом, була значно ефективнішою (особливо в соціальному плані) порівняно з українською кланово-олігархічною чи російською кланово-чекістською моделями.

Звісно, майже все вироблене білоруською промисловістю (чи навіть усе) поступалося американським, європейським, японським чи корейським зразкам. Але за комплексними показниками «ціна – якість» значна частина білоруської продукції виявлялася цілком конкурентоспроможною на зовнішніх ринках. Трактори «Бєларус», автобуси та тролейбуси марки МАЗ, холодильники «Атлант» – усе це добре відомо в Україні. І не лише в ній: ще недавно 90% продукції МАЗу йшло на експорт у Росію, обсяги випуску зростали шаленими темпами, і за кількістю тягачів, самоскидів, лісовозів один лише МАЗ у півтора раза перевищував обсяги випуску машин цих класів усіма заводами Росії (включно із колись знаменитим КамАЗом).

Читайте також: Про так звану державну двомовність у Білорусі

Скажуть: це все дешевий газ, дешева нафта, яку білорусам за їхню лояльність постачала Росія. Закінчилися дешевий газ і дешева нафта – і не стало «дива». Проте і працювати комусь треба, чи не так? І не лише на рівні «рук», а й «голови», щоб тримати й розвивати цілісні економічні структури.

На додачу суто економічна «динамічна стабільність», як уже говорилося, поєднувалася із соціальною. Так, державні витрати Білорусі на охорону здоров’я становили близько 5% ВВП (порівняйте з українськими 3,5%), абсолютна більшість білоруських підприємств, на відміну від російських чи українських, зберегли свої гуртожитки, санаторії-профілакторії, медсанчастини, дитячі садки та ясла, спортзали тощо.

Не надто високі тарифи за житлово-комунальні послуги, соціально-майнове розшарування, яке не сягнуло кричущого рівня, побудова державою квартир для черговиків, зрештою, такі зарплати білоруських учителів, яких вистачало для того, щоб накопичити грошенят і відпочити у Криму (чи спромігся б на таке пересічний український учитель?) – усе це були реальні факти.

А ще Лукашенка повернув усім, хто поклав на території Білорусі ще за совєтських часів гроші на ощадні книжки, аж 70% їхньої реальної вартості, зокрема, й громадянам України, котрим пощастило тримати 1991 року свої заощадження на теренах нинішньої Республіки Білорусь.

Не дивно, що тривалий час лави білоруських опозиціонерів складалися переважно з романтиків та молоді, тобто людей, котрі не хотіли міняти свободу на добробут. Шансів змінити устрій у державі опозиція не мала, навіть за умов чесних виборів навряд чи вона провела до парламенту більше ніж кількох депутатів.

Куди йтиме країна «переможного лукашизму»?

Усе сказане в жодному разі не означає, що автор є прихильником лукашенківської політико-економічної моделі облаштування країни. Йдеться зовсім про інше. Про те, що ті моделі економіки й особливо організації соціальної сфери, які демонстрували білорусам сусідні країни (за винятком хіба що Польщі та Литви) не надто спокушали їх наслідувати приклад – ані російський, ані український, ані навіть латиський (де надто багато по-дурному виниклих проблем, особливо на селі й у депресивних регіонах, а до того ж постійні скандали з олігархами місцевого розливу). Власне, йдеться про неототалітаризм по-білоруськи, а подібні устрої, чи то в Серединній Європі, чи у Латинській Америці, грають (і певний час зазвичай досить успішно) на розв’язанні соціальних проблем переважної маси населення – в обмін на «зайві для досягнення щастя» політичні свободи.

Неототалітаризм здатен провести і модернізацію економіки, бодай часткову, як-от у Білорусі. Втім, тут немає нічого нового: Гітлер, між іншим, теж успішно оновив німецьку промисловість у 1930-ті роки. І, так само, як і Лукашенка, практично поборов безробіття.

Але неототалітарні системи, як і класичні тоталітаризми, втрачають внутрішні імпульси до розвитку після певного періоду піднесення – і це цілком зрозуміло. Більшовиків свого часу від повного краху порятувало загарбання половини Європи і репарації з Німеччини та інших підкорених держав (на вивезеній техніці та трофейних технологіях Совєтський Союз тримався десь до середини 1960-х). Та Лукашенка, хоч і вкладає чималі гроші в армію та спецслужби, не має можливості когось завоювати і тим самим продовжити час існування побудованої системи, давши їй новий імпульс розвитку.

Якщо ж такого імпульсу не буде, білоруська економіка неминуче почне занепадати, її соціальна функція стрімко зменшиться, відтак суспільно-політична стабільність відійде у минуле. А це означатиме наближення краху режиму Аляксандра Лукашенки. Що ж натомість?

Що ж об’єднує нині Республіку Білорусь у певну цілісність? Авторитарно-командний державний механізм, уособленням якого донедавна був сакралізований масовою свідомістю президент Лукашенка, та соціально орієнтована економічна система з беззаперечним домінуванням держави. А що станеться в разі, якщо раптом забрати ці об’єднавчі чинники? Цього, здається, ніхто й ніде не моделював, навіть аналітики ЦРУ на своїх суперкомп’ютерах. А дивно.

Позаяк після падіння авторитарних або тоталітарних режимів не в одній країні світу розпочиналися дезінтеграційні процеси, це правило, а не виняток; тим більше зазначений чинник слід взяти до уваги щодо стягнутої докупи обручами особистої влади Лукашенка Республіки Білорусь. Чи замістять ці обручі почуття національної спільності білорусів і відданість народу європейським ліберальним цінностям? Є чималі сумніви щодо цього. Якщо навіть нинішня Україна з її дуже відмінною від Білорусі історією ХХ століття та значно потужнішою боротьбою за незалежність і свободу має серйозні проблеми з національною тотожністю, то невже в Білорусі цих проблем менше, і в цій державі вже склалася дієздатна модерна нація, спроможна демократичними методами гідно відповісти на виклики ситуації?

У тому ж, що жорстких викликів вистачатиме, не слід сумніватися. Скажімо, стандартна програма ринкових реформ, яку, схоже, збираються запровадити деякі білоруські опозиціонери після свого приходу до влади (тобто швидка і тотальна приватизація великих підприємств, ліквідація колгоспів і держгоспів, приватизація землі, впровадження режиму суворої економії бюджетних коштів та валютного ринку тощо) матиме наслідком дуже серйозні проблеми для білоруської економіки.

Простіше кажучи, «ляже» значна частина цієї економіки, з цілком зрозумілими наслідками для добробуту населення, а водночас із появою місцевих скоробагатьків (олігархам у Білорусі немає на чому будувати свої статки, але мільйонери з’являться негайно), з різким соціальним розшаруванням тощо. І це все на тлі потужного інформаційного впливу з Росії, поставити край якому білоруські ліберали не наважаться.

Чи не запрагне народ, життєвий рівень якого після (у масовій свідомості – внаслідок) приходу до влади демократів різко погіршиться, а задоволення життям – помітно зменшиться, негайного відновлення владарювання сильної руки – хай не своєї, хай кремлівської, позаяк же бацька завжди казав і каже нині (такі речі запам’ятовуються добре!), що «ми єдиний народ», що «у нас спільна доля»?

Тобто, чи не зміниться білоруський неототалітаризм прямим колоніальним (а, відповідно, і жорстким) правлінням Кремля? І, головне, як цього уникнути після неминучого падіння «останнього диктатора»?


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено