Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 серпня, 2011   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Чому їм вдалося краще?

Відмінності соціалістичного минулого країн Центральної та Південно-Східної Європи відігравали визначну роль у перебігу та успішності реформ
Матеріал друкованого видання
№ 33 (198)
від 12 серпня, 2011
Чому їм вдалося краще?

Ще чверть століття тому українці не мали ані гадки про те, що їхні західні сусіди по соцтабору стануть об’єктом наслідування та прикладом успішних змін. Може, саме тому так болісно сприймалося усі ці роки очевидне кожному відставання України від Чехії, Польщі та Угорщини, а чимало українців, які наприкінці 1980-х не задумувалися про переселення до цих країн, нині прагнуть влаштуватися там бодай на низькокваліфіковану роботу. Втім, відставання України від успішної групи держав колишнього соцтабору не є вироком, адже досвід країн Південно-Східної Європи засвідчив, що навіть там, де трансформації відбувалися значно повільніше або спостерігалися відкати назад, була змога досягнення необхідного результату реформ та повноправної інтеграції до європейських структур. Отже, напрошується запитання: «Чому так?» Чому  настільки різними були шляхи у географічно, історично і цивілізаційно близьких країн, які, здавалося б, мали ще й спільну межу відліку?

Попри зовнішню подібність, соціалістичне минуле держав Центральної та Південно-Східної Європи мало принципові відмінності, і вони виявилися критичними у перші роки перетворень та відіграють значну роль надалі. Приміром, Угорщина та Югославія взагалі були особливими в соцтаборі, адже за збереження зовнішніх ознак комуністичного авторитаризму елементи ринкових відносин у соціально-економічній галузі та навіть обмеженого плюралізму у суспільно-політичній існували у них ще з 1950–1960-х років. Окрім того, вони були найбільш інтегровані до Європи серед держав соцтабору, а відтак і адаптовані до світової економіки. Абсолютна їхня протилежність – Албанія – залишалася ізольованою тоталітарною країною сталіністського типу до початку 1990-х років. Тим часом Польща, Румунія та Болгарія, які у перші десятиліття комуністичного панування мали чимало спільних рис, у 1970–1980-х рухалися зовсім різними шляхами. І цілком унікальним був випадок Чехословаччини – країни із чи не найрозвиненішою в Центральній Європі громадською свідомістю, потужною економікою та торговельними контактами із зовнішнім світом, яка при цьому вирізнялася одним із найжорсткіших політичних режимів, встановленим після придушення Празької весни 1968 року.

Радянська інтервенція до Чехословаччини 1968-го стала основним чинником, який унеможливив радикальні зміни в будь-якій країні соцтабору без згоди СРСР. Проте різниця між окремими державами регіону полягала в тому, що в тих із них, які в майбутньому були успішнішими, радянська перебудова стала лише сигналом до активізації внутрішніх реформаторських та опозиційних сил, що доти побоювалися повторення радянської інтервенції, а в тих, які відставали, реформи розпочиналися під тиском зовнішніх обставин.

Польське щеплення від «соціалізму»

У Польщі важливим фактором, що забезпечив успішність реформ та їх підтримку серед населення, було щеплення від ідеалізації «соціальної стабільності» комуністичної доби. Адже замість порівняно ситого застою, забезпеченого в СРСР потоками нафто-, а пізніше й газодоларів, Польща 1970–1980-х на повну відчула соціально-економічні негаразди, пов’язані зокрема з наслідками енергетичного шоку 1973–1975 років, помножених на згубні спроби вирішити внутрішні проблеми за рахунок нарощування зовнішнього боргу. Після того як він удвічі перевищив обсяги польського експорту, у 1975 році країна змушена була оголосити дефолт. Відтоді й до початку 1990-х Польща перебувала у стані перманентної економічної кризи із нетривалими періодами стабілізації/анемічного зростання та затяжними спадами/стагнацією, які супроводжувалися високою інфляцією, що раз по раз переростала у гіперінфляцію. Тривало падіння виробництва основних продовольчих товарів (уже за 1976–1980 роки на 8%) на тлі нарощування їх імпорту. А на межі 1970–1980-х кризові явища поширилися на абсолютну більшість галузей економіки (якщо за 1979 рік національний дохід зменшився на 2%, то у 1982-му вже на 8%) і спровокували вибух відомого страйкового руху під егідою незалежної від комуністичного режиму профспілки «Солідарність». Стрімке падіння життєвого рівня населення та придушення опозиційного руху призвело до того, що Польщу охопила не притаманна соцтабору масова еміграція: лише у першій половині 1980-х років за кордон виїхало близько 0,75 млн осіб (із 38 млн усіх жителів країни), переважно молоді.

Проте тодішні соціально-економічні проблеми підтвердили відому приказку «не буває лиха без добра». Адже вони, на відміну від СРСР, відносно рано змусили навіть комуністичне керівництво Польщі до введення елементів ринку. Було припинено курс на насильницьку колективізацію/кооперування дрібних власників (переважно селян), а на початку 1970-х дозволено організовувати малі підприємства, полегшено процедуру поїздок за кордон, у результаті чого на певний час знято гостроту традиційної для всіх країн із командно-адмінстративною економікою проблеми дефіциту товарів широкого вжитку. В умовах кризи початку 1980-х комуністичний уряд змушений піти на подальше розширення прав індивідуальних селянських господарств та малих підприємств у галузі торгівлі та послуг. Отже, до кінця 80-х років минулого століття поляки, на відміну від українців, мали негативний досвід соціально-економічної неспроможності «соціалізму» та позитивний досвід значно вищої ефективності приватного власника у виробництві найбільш затребуваних масовим споживачем товарів та послуг. Тож не дивно, що на референдумі в листопаді 1987 року понад 44% жителів відповіли ствердно на запитання «Чи схвалюєте ви проведення реформ навіть за умови погіршення рівня життя?», а розроблений після цього ще комуністичним урядом «План господарської консолідації 1989–1990 pоків» передбачав урівняння в правах усіх секторів економіки, конкуренцію і свободу суб’єктів економічної діяльності, комерціалізацію державних підприємств та скасування обмежень для створення приватних, а також допуск іноземного капіталу.

Румунська аномалія

Поряд із такими країнами, як Польща, були й інші, які проходили «щеплення від соціалізму», але у них воно не дало аналогічних результатів. Наприклад, у Румунії невиправдана гігантоманія Ніколае Чаушеску вже до початку 1980-х років також до межі погіршила соціально-економічне становище. Отримані за кордоном кредити спрямовували на будівництво нових промислових об’єктів, а не на структурну перебудову та модернізацію економіки. Зовнішній борг перевищив $11 млрд. Зменшувався імпорт і збільшувався експорт необхідних для населення товарів та продуктів харчування. Ще з 1982-го було введено їх нормування. Споживання електро- й теплоенергії, природного газу, палива також обмежувалось. Температура у квартирах узимку трималася на рівні до 10–12ОС. Рівень життя населення стрімко падав: уже 1983 року він становив лише 60% від показника 1975-го.

Проте, на відміну від Польщі в Румунії, влада вдалася не до реформ, а до посилення репресивної політики. Коли під час виборів до її місцевих органів у листопаді 1987 року шахтарі Решиці, робітники підприємств Брашова та інших промислових центрів країни вийшли на вулиці, скандуючи гасла: «Дайте тепла!», «Геть диктатуру!», «Геть Чаушеску!», їхні акції були жорстоко придушені. Однак, хоча переважна частина громадян Румунії і була готова до виступу проти режиму, проте через терор спецслужб не відбулося незалежної від влади громадської самоорганізації, а опозиція мала здебільшого внутрішньопартійний характер. Наприклад, у 1979-му представник «старих» кадрів Пирвулеску на з’їзді румунської компартії запропонував не переобирати Чаушеску до складу ЦК, а через 10 років група партійних ветеранів звернулась до Чаушеску із відкритим листом, у якому звинуватила його у проведенні антинародної політики та зажадала його відставки. Відсутність в Румунії організованої громадської опозиції призвела до того, що «сліпий бунт» доведеного до відчаю народу було використано частиною номенклатури, яка, віддавши на «розтерзання» Ніколае Чаушеску та його найближче оточення, перебрала владу та процес «реформування» у свої руки і задля власних інтересів.

Шістнадцята республіка

В України доби перебудови найбільше спільного серед країн Центральної Європи було із «шістнадцятою республікою СРСР» – Болгарією. Не останню роль у цьому відіграла значно більша від Польщі, Чехії чи Угорщини зорієнтованість економіки Болгарії на СРСР, форсований розвиток важкої промисловості, командно-адміністративні методи управління. українське компартійне керівництво на чолі із Володимиром Щербицьким сприймало ініційовані центром перетворення без ентузіазму. Його болгарські колеги на чолі з Тодором Живковим також надто скептично ставилися до ґорбачовської перебудови і навіть закидали Москві «підрив керівної ролі компартії у суспільстві». Втім, рішуче протистояти зміні курсу «старшого брата» в існуючій тоді моделі відносин Москви та Софії Живков, як і Щербицький, не наважувався, а відтак змушений був погодитися на часткові реформи: із 1987–1988 років розпочалося розвінчання його культу (демонтаж прижиттєвих монументів, перейменування названих на його честь закладів тощо), зрівнювалися у правах кооперативна та державна форми власності, селяни отримали право на ведення приватного господарства на основі оренди державної землі, було санкціоновано створення малих підприємств у всіх галузях економіки. Невдоволення громадян Болгарії, як і тогочасної України, спочатку спричиняло екологічні та соціально-економічні протести, які переросли у загальнодемократичний рух лише після відставки Живкова, яка, до речі, як і в Україні – Щербицького, теж відбулася лише під тиском Ґорбачова у листопаді 1989 року. І тільки після цього країну охопили масові мітинги та демонстрації на підтримку подальшої демократизації, на основі яких і почав зростати вплив болгарської опозиції.

Доленосне значення громадської активності та елементів ринку

Саме зрілість суспільства без або принаймні з меншим поширенням ілюзій щодо «ситого соціалістичного минулого», знання переваг ринкових відносин, політична культура місцевих політичних еліт, які враховували досвід кривавих революцій 1956 та 1968 років, помножені на наявність згуртованих громадських організацій та рухів, стали визначальним чинником успішної зміни суспільного устрою Польщі, Чехії та Угорщини, а відсутність  цих факторів призвела до важчого шляху трансформації Болгарії, Румунії та Словаччини.

У трьох найуспішніших нині країнах Центральної Європи – Угорщині, Польщі, Чехії (тоді  Чехословаччині) – на час повалення комуністичних режимів було сформовано розгалужену мережу громадсько-політичних організацій, які  впродовж 1989 року шляхом круглих столів та/або масових, але добре організованих і мирних протестних акцій змусили комуністичну верхівку відмовитися від влади шляхом: а) проведення вільних виборів (Угорщина); б) складання депутатами-комуністами мандатів на користь опозиційних сил без перевиборів (Чехословаччина); в) здобуття переважного впливу демократичних сил в уряді та парламенті за рахунок квотного принципу їхнього формування (Польща). Закріплювалося усе це обранням на посади глав держав представників опозиційних сил, вільних від тягаря комуністичного минулого. У Болгарії, Румунії та Словаччині при владі залишилися «демократизовані» комуністи, які були об’єктивно неспроможні на радикальні та динамічні реформи.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено